Моя рідна донька вже дуже довго тримає образу на мене та не хоче спілкуватися. Все почалось, коли вона з’їхала. Точніше, коли я купила собі нову квартиру та почала здавати її квартирантам.
Саме тоді я почала чути від дочки звинувачення у тому, що я погана мати. Що погано годувала та не забезпечувала її всім необхідним, поки та була дитиною. Що через мене дочка почувала себе ізгоєм.
Я ніколи не була багачкою, тому зайвих витрат намагалася уникати. Навіть зараз я вважає за краще пройти зайву вулицю, але купити продукти в тому магазині, де вони по акції.
Своє дозвілля я проводжу за рукоділлям і без побоювань залишитись без коштів. Адже саме для цього я придбала квартиру. Ніколи не хотіла залежати від когось.
Так збіглося, що у мене було достатньо грошей у момент зниження цін на нерухомість. Я й купила собі на старість квартиру. Перед цим дочка з’їхала з нашої двокімнатної квартири. 20 їй тоді було.
Вже 10 років минуло, а так і ображається на мене. Мовляв, я погана мати. Економила на ній. Каже, що не може пробачити мені. Зараз в неї є донька та чоловік. Обидва працюємо для забезпечення дитини та для внеску за квартиру.
Вона постійно скаржиться, що я створила всі умови для злиденного дитинства. Начебто, ми постійно жили у режимі «затягнутого поясу». Хоча ми й не шикували, але точно не голодували і дочка мала все необхідне.
За її ж словами, вона носила чужий поношений одяг та взуття та звинувачує, що я не купувала нової сукні чи взуття, через що у школі з неї всі сміялися. Та хто ж винен, що в ті роки я не могла дістати гарного одягу, от і перекупала щось пристойне.
Скаржиться, що я її басейн не віддала через хвору спину. Та в нас в містечку й не було того басейну ніколи. Плавали лише в річці влітку. Каже, що на випускний не пішла теж через мене, бо сукні не було. А де її взяти?
Таку як дочка хотіла в нашому містечку ніхто пошити не міг, купити ніде було, тому й обрали доступний варіант, але вона в останній момент не схотіла її вдягати. При цьому звинувачує мене, що я гарно вдягалася.
Так я теж по подружках купляла ношені речі. Десь щось просто віддавали. Я його відпирала, приводила до нормального вигляду і носила. А коли я урвала квартиру, то її образа стала безмежною.
Тепер дочка мене звинувачує, що ця квартира має бути її, бо вона її оплатила своїм здоров’ям та нужденним дитинством. Хоча це і не так. Але як же вона не розуміє, що і так отримає і цю квартиру, і іншу. Я ж не вічна. Скільки мені там лишилося…