Ми зустрілися, коли нам було по 17 років, на першому курсі. Він одразу помітив мене, закохався, а я його не помічала. Не можу сказати, що я тоді була вродливою – така собі сусідська дівчина.
Дивно, що він мене помітив, навколо було так багато дівчат. На той час я була зовсім дитиною, повністю в навчанні. У нас не було нічого спільного, крім того, що ми вчилися в одній групі.
Бігав він за мною близько 6-7 місяців, і я здалася. Хоча, скоріше, мене вмовили подруги, та й він був дуже настирливий. Спочатку все було чудово, він був милий, турботливий, ніжний, я була для нього всім.
І в такого хлопця я закохалася. Відтоді минуло три роки. Усе змінилося, він зовсім інший, я не можу навіть пояснити. Він більше не приділяє мені увагу, не гуляє зі мною, уникає, грубить, кілька разів піднімав на мене руку, а я терплю.
Я все для нього роблю: усі завдання роблю за двох, останні гроші витрачаю на нього, піклуюся, а він не цінує цього. Завжди каже, що зі мною важко і я нікому не потрібна.
Подорослішавши, я схудла, стала за собою доглядати, гарно одягаюся, одним словом, стала помітно красивішою. При цьому не гуляю, обожнюю читати і готувати, не п’ю, не палю, і до нього в мене не було хлопця.
А він не цінує цього зовсім. Кілька разів намагалася піти від нього, але не змогла, та він не відпускає. Каже, що сильно кохає, не може без мене, стає одразу уважним і турботливим, стверджує, що все зміниться.
Я, дурна, вірю і залишаюся. Я бачу, що він любить мене, але не так, як я його люблю. Думаю піти від нього, поки не пізно, не дивлячись на те, що ми хочемо одружитися.
Я боюся залишитися з ним назавжди, бо нічого не зміниться, завжди буде так. А якщо піду – раптом не зможу знайти гідного? Я так заплуталася… Що мені робити?
