Мені 35 років і я живу з мамою, бо вона потребує постійного догляду. Я старший син у родині, в мене ще є молодші брат і сестра. Батька рано не стало, тому мати виховувала нас одна. Так я став батьком для них усіх.
Рано почав працювати, щоб допомогти молодшим стати на ноги. З 16 років брався за різні підробітки, аби допомогти матері. Вона теж гарувала, віддаючи всю себе родині. Так тривало довгі роки.
Молодші росли, ставали самостійними, а мої гроші продовжували йти в загальний бюджет. Але я не ображався, вважав, що так і має бути. Нелегкою працею ми зібрали гроші на стартовий капітал для мого брата.
Той зміг відкрити свою справу, вона одразу пішла добре. У глибині душі я сподівався, що тепер буде хоч якась додаткова допомога. Однак продовжив працювати і відкладати практично всі гроші.
Моя молодша сестра вирішила вийти заміж, довелося допомогти з весіллям. А за кілька років ми допомогли молодим із першим внеском за квартиру. Я усе відкладав своє життя, чекаючи моменту, коли влаштуються молодшенькі.
Але вийшло все не так, як очікувалося. Брат вирішив розвивати свій бізнес за кордоном, тому поїхав. Згодом він перестав з’являтися в нашому житті, навіть не дзвонив. Сестра народила двох дітей і теж нечасто радувала візитами.
У 35 років я зрозумів, що влаштував життя своїм братові й сестрі, але зовсім не влаштував своє. Коли я уже запланував з’їхати від мами і почати самостійне життя, сталося нещастя. Тоді й почалися темні роки мого життя.
Я зрозумів, що не може кинути маму саму. Тому став доглядати за нею. Згодом їй стало краще, але сама жити вона вже не могла. Догляд за матір’ю звалився на мене важким тягарем.
Працювати повний день, як раніше, я уже не міг. Застряг у вирі догляду за матір’ю і роботою. Намагався достукатися до брата і сестри, просив про допомогу. Брат не відповідав на дзвінки, а сестра говорила, що в неї діти.
Так я з мамою і залишився з цією бідою сам на сам. Незабаром мамі стало гірше і вона перестала ходити. Я доглядав за нею довгі шість років. Змирився з тим, що це моя доля і сенс життя в тому, щоб допомагати родині.
Але мама не бажала цього так залишати. Одного разу я повернувся додому і застав там незнайому жінку. Виявилося, це донька нашої сусідки, яка повернулася в місто після довгої відсутності.
Ми одразу порозумілися і знайшли спільну мову. Вона виявилася дуже милою і яскравою жінкою. Коли в нас закрутився роман, я чесно сказав, що не кину матір, але моя обраниця цього і не вимагала.
Згодом вона навіть переїхала до насс, допомагала доглядати за мамою. Вона стала променем надії в моєму тужливому житті. Однак на нас чекала нова біда. Незабаром моєї мами не стало.
Вона пішла раптово після чергового погіршення. Я дуже важко переживав її відхід, адже був сильно прив’язаний. Коли я обирав останнє вбрання для мами, то знайшов у шафі невеликий згорток.
Я був занадто пригнічений, щоб розбиратися з цим. Тому просто поклав на стіл. На похорон з’явилися мої брат та сестра. Я був радий, що вони прийшли хоча б провести маму в останню путь. Однак спілкуватися з ними не бажав.
Адже за шість років маминої хвороби вони жодного разу не зателефонували, не прийшли. І, як зрозумів я після похорону, їх хвилювала не так мама, як її трикімнатна квартира. Вони запропонували викупити їхні частини.
Натякнули, що якщо не отримають згоду, то вони підуть до суду. Я був пригнічений, адже знав, що доведеться продати квартиру. В мене не було грошей виплатити частину вартості квартири.
Повернувшись додому, я помітив згорток на столі, відкрив його і здивувався. Там була солідна пачка грошей і лист, в якому мати повідомляла, що я не рідний її син. Мене всиновили.
Вона дякувала за те, що залишався з нею, а також просила вибачення, що не змогла особисто розповісти всю правду. Також до листа додавався заповіт. У ньому було сказано, що накопичені гроші треба розділити між молодшими.
Квартира ж мала перейти мені без права поділу майна. Я був ошелешений такою кількістю новин в один день. Дружина, яка якраз увійшла до кімнати, злякалася, бо я був блідий. Ми обговорили цю ситуацію.
З появою заповіту ситуація змінилася. Я чесно розділив гроші між молодшими. Вони, хоч і залишилися незадоволені, відступили. Я ж нарешті почав будувати своє сімейне життя.
