“Набридло, все, йду! Скільки можна! Дитина, вічна її втома, допоможи, допоможи … а я гуляти хочу, як раніше! Я інтиму може хочу! Я працюю !!! Зрештою!
Хочу прийти до коханої дружини, жінки … зараз у друга поживу, потім знайду молоденьку.
Еххх … “- сидячи за кермом і думаючи про те, що сьогодні була остання точка в їх з дружиною стосунках, Сергій нервово палив.
Їхня історія з дружиною стара, як світ. Познайомилися, покохали один одного без пам’яті, пристрасть, забували про захист, результат, через кілька місяців вона показала дві смужки.
– Звичайно, роди, впораємося, – впевнено сказав Сергій і всі баби, діди закивали головою згідні, мовляв, допоможемо, тільки народи.
Далі весілля, пологи, щасливі сльози – син! І все. Щасливе, безтурботне життя закінчилося – дружина перетворилася на клушу.
Заспана, непричесана, вічні репетування дитини і вночі теж, “допоможи, допоможи” її постійні… Куди поділася його дівчинка? Рідні одразу злилися.
Вони залишилися віч-на-віч зі своїм батьківством. – Я не готовий! – сказав Сергій сьогодні дружині і грюкнув дверима перед жінкою, що плаче, з немовлям, що плаче, на руках.
Вереск гальм… перед машиною раптово виникла темна згорблена постать. – Тобі що, жити набридло? – Вискочивши з машини, Сергій підбіг до фігури.
Чоловік у плащі, випроставшись, глянув на чоловіка сумними, старечими очима і прошепотів:
– Так. Не чекаючи такої відповіді, чоловік розгубився: – Батьку, тобі допомогти? Допомога потрібна? – Я не хочу жити більше. – Ну, ти чого це надумав, давай, я тебе відвезу додому? А ти розкажеш, раптом, я зможу тобі допомогти?
– Сергій узяв за руку старого і обережно повів того до машини. – Ну, розказуй, батьку, – Сергій палив. – Довго розповідати. – А я не поспішаю.
Старий уважно подивився на чоловіка, що сидів, перевів погляд на фотографію, яка висіла вгорі. – П’ятдесят років тому я зустрів дівчину, закохався одразу, все в нас швидко закрутилося, не встигли й озирнутися, як сім’я вже, дитина, син, спадкоємець… здавалося б ось воно, щастя!
Та тільки я хотів, щоб як раніше, кохання там, пристрасть, молодо-зелено. А дружина втомлена, маленька дитина, побут, тут треба працювати, я на неї все звалив, не допомагав.
На роботі жінку знайшов, закрутилось у нас. Дружина дізналася, розлучення і все. Розлучилися. З тією жінкою нічого не вийшло, я не засмутився, гуляй, не хочу.
А вона заново вийшла заміж, погарнішала, син “татом” називав вітчима, а мені все одно. – А ти що? – нервово запаливши другу, спитав Сергій.
– Я? Догулявся ні сім’ї, ні дружини, ні дітей. А сьогодні синові п’ятдесят років, пішов привітати, на поріг не пустив, – заплакав старий, – сам винен.
Каже, не батько ти мені, йди гуляй далі. – Ти це, батьку, куди тебе відвезти? – Сергій став стукати по керму. – Та тут я живу, тут, їдь, не хвилюйся за мене… – старий вийшов з машини і засемів до дев’ятиповерхового будинку, що стояв неподалік дороги.
Сергій простежив за тим, щоб той зайшов у під’їзд, трохи постояв і розгорнув машину. Заїхавши до супермаркету, купив квіти. – Пробач мені, пробач, – зайшовши додому, став перед дружиною, що плаче на коліна, – відпочинь, кохана.
Взяв із рук дружини сина, пішов у іншу кімнату, хитаючи на ходу, почав співати хрипким голосом: “Баю-бай…”.
Здивований син заснув швидко, довірливо поклавши ручку на серце тата, що сильно б’ється. Сергій з розчуленням подивився на дитину:
“Я хочу бачити, як росте мій син, я хочу почути – тато”. – Знову рятував “потопаючих”? – з усмішкою зустріла старенька у дверях свого старого. Той усміхаючись, вішав свій плащ на вішалку.
– Так, рятував, треба ж якось молоді допомагати, щоб не припускалися життєвих помилок. – І як ти відчуваєш їх, кому потрібна допомога?
– Мені самому потрібна була вона у цьому віці… – Ходімо вечеряти, рятівник, до речі, ти пам’ятаєш, завтра на ювілей до сина, ніяких “потопаючих” на вечір, – бабуся з любов’ю подивилася на чоловіка.
– Не забув, як-не-як, п’ятдесят років нашому спадкоємцю, нашому улюбленому, як таке можна забути, – обійнявши дружину, старий пішов з нею на кухню, посміхаючись.
