– Вітю, а я ж вступила! – Оля вискочила назустріч і замахала папірцем. – У технікум, в область. Тридцятого серпня виїжджаю!
Віктор якраз зсував з машини порожню флягу. Фляга вирвалася у нього з рук, дзенькнула об землю й покотилася під ґанок. Він потягнувся за нею, аби Оля не бачила його обличчя, і вже звідти вичавив:
– Вітаю.
– Дякую! – засміялася Оля. – Мама з самого ранку розповіла всій фермі, тепер ось і ти знаєш.
Щоранку о шостій годині Віктор під’їжджав до ферми з флягами. Оля в білому халаті брала з кожної пробу, розливала по пробірках, запускала центрифугу й записувала в зошит. Потім махала йому рукою: їдь, мовляв, усе гаразд. Не перший рік він бачив її щоранку. І всі ці роки збирався сказати їй одну річ, та так і не наважився.
– Чому ти такий похмурий? – запитала Оля. – Не радієш за мене, чи що?
– Радію, – сказав Віктор.
Це слово у нього виходило добре, без заїкання, тому він його й сказав. А хотів сказати зовсім інше.
Віктор заїкався з дитинства. Мати казала, що це від переляку. Батько сильно прикладався до чарки, а потім кричав страшно, ось п’ятирічний Вітька одного разу так перелякався, що почав заїкатися.
Батька вже давно не було серед живих, вони жили з матір’ю удвох, а заїкання залишилося. У школі його дражнили «Ві-ві-вітька», вчителька, добра жінка, до дошки його не викликала, ставила оцінки за зошити.
Так він і звик мовчати, коли можна, і оминати складні слова, коли не можна. На «т», на «с», на «з» язик у нього застрягав, наче машина на підйомі, а коли він хвилювався, то й на будь-якому звуці. Лише «так», «ні» та «радий» виходили легко. Він і водієм пішов, бо з машиною розмовляти не треба.
Всю дорогу до районного центру, тридцять кілометрів, Віктор репетирував.
– Олю, не їдь, – говорив він до лобового скла. Виходило гладко, без жодної затримки. – Олю, я тебе…
На цьому місці язик застрягав. Віктор бив долонею по керму й починав спочатку. Зізнатися дівчині в коханні страшно навіть жвавому хлопцеві, а заїці — тим більше.
«У суботу в клубі танці, — думав він. — Запрошу її, а там, може, й скажу. Хоч як-небудь, але скажу. Не скажу до від’їзду, то вона в місті вийде заміж, і все».
У суботу в клубі було повно людей. Танці тієї суботи були ніби прощальною вечіркою для Олі, і вона прийшла в новій блакитній сукні, яку мати пошила їй у дорогу.
Мати Олі, Катерина Іванівна, керувала фермою і командувала там усіма — від доярок до директора радгоспу, якщо той потрапляв їй під руку.
Вона сиділа біля вікна, наче на зборах, і стежила за всіма. Поруч із нею стояв агроном В’ячеслав — охайний, веселий, у новій сорочці. Його прислали з області два роки тому, і на нього задивлялися всі дівчата, крім Олі. А Катерина Іванівна давно й відкрито бачила в ньому свого зятя.
Віктор два танці простояв біля дверей, а на третьому підійшов до Олі.
— Оля, — сказав він. — П-підемо т-т…
Слово «танцювати» застрягло в горлі. Віктор стояв перед нею червоний і намагався його вичавити, Оля дивилася на нього й чекала, а ззаду вже хихикали.
— Він тебе запрошує на танець, Олю, — голосно сказала Катерина Іванівна на весь зал. — Іди вже, а то він до ранку буде вимовляти. Поки він «вітаю» вимовить, ти вже заміж вийдеш.
— Т-т-тан-цювати, — передражнив В’ячеслав і підморгнув хлопцям. — Ольго Миколаївно, краще йдіть зі мною. Я хоч до кінця домовлю.
Усі разом розсміялися. Сміялися не злісно, по-селянськи, але Віктору цього вистачило. Він розвернувся й вийшов, навіть двері за собою не прикрив.
«Дурень, — лаяв він себе, крокуючи в темряві до гаража. — Куди ти вліз? Кому ти такий потрібен, заїка-молоковоз».
А в клубі в цей час Оля підійшла до В’ячеслава. Музика якраз замовкла, кіномеханік міняв платівку, і було чутно кожне слово.
— В’ячеславе Андрійовичу, над чим ви сміялися? — запитала Оля. — Над тим, що людина не може вимовити ні слова?
– Та я ж пожартував, Ольго Миколаївно. Ви жартів не розумієте?
– Над цим не жартують. Він сам ні над ким у житті не сміявся. Жодного разу.
І пішла до виходу. Катерина Іванівна крикнула їй услід: «Олька! Куди?» Але Оля вже бігла вулицею до гаража: куди ще Вітьці йти, як не до своєї машини. Гараж виявився зачиненим. Сторож сказав, що Вітька завів свій молоковоз і поїхав, а куди — сторож не знав. Оля постояла біля воріт і пішла додому.
Вдома мати зустріла її біля хвіртки.
– Що ти витворяєш? Перед усіма ганьбиш агронома! Через кого, через заїку?
– Мамо, ти його теж сьогодні привселюдно принизила.
– Я його принизила? – обурилася Катерина Іванівна. – Та я ж хотіла йому допомогти! Він би там до ранку мукав.
– Ти йому нічим не допомогла. Ти за нього домовила. Ви всі за нього все життя домовляєте.
Увесь наступний тиждень Віктор приїжджав на ферму й не вилазив із кабіни. Дівчата самі завантажували фляги, Оля виносила зошит і простягала йому у віконце, він розписувався й рушав з місця.
У середу вона не віддала зошит, а притиснула його до грудей і стала біля підніжки.
— Вітю, вийди. Треба поговорити.
— Н-немає часу, — буркнув Віктор, дивлячись у лобове скло. — Молоко с-скисне.
— Не скисне, воно ще холодне. Я ж сама йому температуру міряла, — Оля не відступала. — Ти через суботу, так? Так я В’ячеславу все висловила, при всіх. Дівчата тобі хіба не казали?
— К-казали. Д-даремно ти.
– Чому ж даремно?
Віктор хотів пояснити, що заступатися за нього не треба, що він уже не маленький. Що від її заступництва йому ще гірше, ніж від сміху. Але на це пішло б пів години й усі слова, які в нього були. Тому він лише простягнув руку за зошитом.
– Д-дай, я розпишуся.
Оля віддала зошит і відійшла. У неї були ображені очі. «Ну то сиди у своїй кабіні, якщо вже так», — читалося на її обличчі. Віктор підписав і поїхав, а потім усю дорогу до районного центру лаяв себе найгіршими словами.
Ніна Степанівна, мати Віктора, ще в неділю помітила, що син не в собі. Вона була маленькою, худорлявою і говорила за двох — за себе й за сина. А в четвер увечері вона поставила перед ним тарілку щі й сіла навпроти.
— Ну, як довго ти ще будеш ховатися в кабіні?
— Я не ховаюся.
— Ага, не ховається він. Мені доярки вже все розповіли: і про клуб, і про того агронома. Усе село знає, тільки ти робиш вигляд, ніби нічого не було.
Віктор їв борщ й мовчав. Мати зачекала і продовжила, вже м’якше:
– Вітю, ти думаєш, твій батько мені відразу зізнався в коханні? Це він потім почав вживати, а в молодості був тихим. Заїкою не був, а пів року навколо мене кругами ходив. То відро піднесе, то паркан поправить. І ні слова. Так я йому сама врешті-решт сказала: «Скільки ще кругами ходитимеш? Вже освідчуйся». Він аж впустив відро.
– Мамо, вона їде. У місто. Вчитися.
– Ну і що? Місто — це не закордон, звідти повертаються.
– А на-що їй я? – Віктор відсунув тарілку. – Вивчиться й знайде собі міського. Такого, щоб не заїкався.
– Ти в мене дурень, Вітька, хоч і працьовитий, – зітхнула мати. – Спочатку скажи їй, а вже потім вирішуй, потрібен ти їй чи ні.
Але Віктор уже не слухав. «Я їй не потрібен, — думав він. — Поїде, закінчить навчання. А тут що? Молоковоз і заїка».
Двадцять дев’ятого серпня, напередодні від’їзду, до будинку Олі під’їхав автомобіль. З нього вийшов В’ячеслав із квітами та пляшкою ігристого. Катерина Іванівна зустріла його на ґанку, як дорогого гостя, і покликала дочку.
– Ольго Миколаївно, – сказав В’ячеслав у присутності матері. – Завтра я відвезу вас до поїзда, як ми з Катериною Іванівною домовлялися. А на Новий рік, якщо дозволите, приїду до вас у місто. Я серйозна людина і хочу, щоб ви знали: я чекаю на вашу згоду вийти за мене заміж.
Оля довго мовчала, і мати штовхнула її в бік.
— Ні, В’ячеславе Андрійовичу, не треба до мене в місто, — сказала Оля. — І квіти заберіть. Вибачте мені.
В’ячеслав постояв, потім кинув квіти на лавку й пішов до машини.
– Ну, тоді добирайтеся самі! – крикнув він, сідаючи в машину. – Мені завтра о шостій на поля, у мене немає часу вас возити.
Машина поїхала. Катерина Іванівна схопилася за голову.
– Що ж ти накоїла! Автобус до райцентру їде лише в обід, а поїзд о восьмій сорок. На чому ти поїдеш?
– Знайду на чому, – відповіла Оля й пішла до будинку збирати валізу.
***
Вранці, щойно світало, Катерина Іванівна постукала до Віктора у вікно. Він уже не спав, пив чай перед рейсом. Відчинив двері й здивувався: завідувачка ферми стоїть на його ґанку, хустка накинута абияк.
– Вікторе, ти це… – почала вона й уперше сама запнулася. – Ти зараз їдеш до районного центру?
– Так.
– Підвези Ольку до станції. До поїзда, на вісім сорок. Агроном її відвезти не зможе.
Віктор кивнув. Він хотів запитати, що сталося, але це було занадто довго. А Катерина Іванівна все не йшла, стояла й м’яла в руках край хустки.
– Не сердься на мене, Вікторе. За клуб, – сказала вона нарешті. – Я ж не злісно. У її віці я теж вступила в міський технікум на зоотехніка. А тут був хлопець, такий тихий. Заради нього й залишилася. А він через рік поїхав на будівництво, і все, більше я його не бачила.
А я ось усе життя на фермі. Ось і боюся, щоб вона так само через хлопця тут не залишилася. Агронома-то через рік-другий заберуть в область, з ним би не пропала, а тут… Ти мене розумієш?
– Р-розумію, – сказав Віктор.
Він і справді розумів.
Віктор під’їхав до будинку Олі, і Оля сіла в кабіну з валізою на колінах. Катерина Іванівна на прощання перехрестила їх обох, хоча в Бога не вірила, і машина рушила.
Довго їхали мовчки. Повні фляги дзвеніли ззаду на вибоїнах, сонце вже піднялося, і над полями розсіювався туман. Оля то дивилася у вікно, то на Віктора, а він вчепився в кермо й дивився лише на дорогу.
«Зараз або ніколи, — думав він. — Тридцять кілометрів до станції. Залишилося двадцять п’ять. Двадцять».
Оля першою не витримала.
— В’ячеслав учора приїжджав свататися, — сказала вона, дивлячись у вікно. — З квітами й ігристим.
— З-знаю, — відповів Віктор. Про машину біля будинку Олі йому ще ввечері розповіли хлопці в гаражі. — Віта.
— З чим це? — Оля повернулася до нього. — Я йому відмовила, Віть. Тому він мене й не підвіз. Сказав: добирайся сама.
Віктор ледь не проїхав поворот. Він подивився на неї, потім знову на дорогу, а пальці на кермі ослабли.
Перед залізничним переїздом шлагбаум був закритий: їхав товарний поїзд. Віктор зупинився й заглушив двигун. У кабіні стало тихо.
— Оля, — сказав він. — Я т-т…
Слово застрягло, як завжди. Віктор заплющив очі й стиснув кулаки. Зараз вона домовить за нього. Запитає: «Ти поспішаєш?» чи «Ти втомився?» Усі завжди домовляли.
Але Оля мовчала. Він розплющив очі й побачив, що вона сидить, повернувшись до нього, і дивиться спокійно й лагідно.
– Вітю, не поспішай, – сказала вона. – До поїзда ще півтори години. Я почекаю.
І Віктора раптом відпустило. Ніхто його не квапив, ніхто не підказував, і слова йшли повільно, по одному, але йшли.
— Я т-тебе… щоранку. Ти свої пробірки… а я дивлюся на т-тебе. Я т-тебе кохаю, Оля.
Оля відповіла не відразу. Вона взяла його руку, велику, в мазуті, і притиснула до щоки.
– Я знаю, Вітю. Я давно знаю. Я весь час чекала, коли ти сам це скажеш.
Товарний поїзд проїхав, шлагбаум піднявся, а вони все ще сиділи.
– Ти їдь, – сказав нарешті Віктор. – Вчися. Т-тобі це потрібно. Т-твоя мати правильно хоче, щоб ти отримала освіту. А я п-почекаю. Це нічого.
Він сам здивувався, скільки сказав — цілу промову. І жодного разу не попросив її залишитися, хоча весь тиждень думав тільки про це. Вимовити «кохаю» було важко, але зважитися на «почекаю» виявилося ще важче.
– Почекаєш? Справді? – запитала Оля крізь сльози.
– Справді. Я т-терплячий. Скільки років мовчав, сама бачиш.
Вона засміялася й одразу ж розплакалася. На поїзд вони встигли за п’ять хвилин до відправлення.
***
На зимові канікули Віктор зустрічав Олю на вокзалі. Директор радгоспу, дізнавшись, кого він їде зустрічати, дав йому свій автомобіль. Поїзд запізнився на годину, і весь цей час Віктор ходив по перону й повторював про себе.
Оля вискочила з вагона в пухнастій шапці й одразу кинулася йому на шию. Катерина Іванівна, якій Оля ще восени написала про Віктора все як є, наполягла, щоб зустріти доньку. Вона стояла поруч і терпляче чекала. Віктор повернувся до неї, хотів щось сказати, але запнувся на першому ж слові.
Раніше Катерина Іванівна домовила б за нього. А тепер лише махнула рукою:
— Говори, говори, зятю. Ми не поспішаємо.
І Віктор сказав усе, що хотів. Повільно, з запинками, але сам. Він попросив дозволу прийти до них увечері з матір’ю, свататися, а Оля сміялася й тримала його під руку.
Ніна Степанівна, коли син увечері покликав її з собою до Олі, лише сплеснула в долоні:
– Ну, слава Богу! А я вже думала, сама за тебе скажу, як колись сказала твоєму батькові.
Весілля відбулося, коли Оля повернулася з дипломом на свою ферму. Віктор і досі заїкається. Тільки в домі ніхто за нього не договорює, а всі чекають, поки він скаже сам.
