Мама Рити дитини не хотіла. Вона любила танцювати в клубі, зливаючись із музикою, і відпускати тіло в політ. Любила цілуватися в кіно, перекидаючи попкорн, ходити по магазинах і візажистах.
А возитися з “людською личинкою”, як вона називала дітей, її зовсім не подобалося. Але чоловік сказав: “Або дитина, або розлучення”. Вона подумала і погодилася побути “інкубатором”. Заради любові можна піти на жертви.
“Потім у тебе неодмінно прокинеться материнський інстинкт. Не можеш же ти бути каменем,” – запевняв коханий.
Але інстинкт не прокинувся. “Личинка”, яка вічно кричала, не викликала у молодої мами нічого, крім роздратування. За першої ж нагоди Риту віддали бабусі, і молода мама з полегшенням повернулася до колишнього життя – танців, салонів і магазинів.
Маленькою Ритою опікувався батько (хотів дитину? Ось і мучся!). У шість років він почав вчити її махати кулаками, у вісім – грати з ним у відеоігри, у дванадцять віддав на важку атлетику. Мама з’являлася лише на свята, бездоганно-вродлива, що затьмарює всіх інших мам. Одного разу, коли мами відпочивали, Рита почула, як мами хваляться своїми дітьми:
– Моя-то цього року в олімпіаді брала участь! І в конкурсі дитячого малюнка, – пишається мама Дарини.
– А моя он закохалася, – вторила їй мама Тані напідпитку, – дивіться, яка вона красуня, он зі “своїм” танцює!
Рита із завмиранням серця чекала, що ж скаже її мама, що скажуть про неї?
– А я свою доньку не особливо хотіла. Так чоловік наполіг. Не люблю я її, розумієте? – зізналася її мама.
Це був перший раз, коли Рита якось відсторонено подумала про те, що каменем-то бути не так-то погано. Лежиш собі спокійно. Нічого не відчуваєш.
***
До шістнадцяти років вона стала більше схожа на хлопця – коротке волосся, глибокий, пустотливий, абсолютно хлоп’ячий погляд. А спідниці та інші “жіночі штучки” Рита не визнавала і прийшла в штанях навіть на випускний.
Анжела, однокласниця з червоним волоссям була її найкращою подругою,вони завжди були вдвох. Про хлопців навіть чути не хотіли…
Як у квартирі Анжели з’явився хлопець, Рита зрозуміла не одразу.
Спочатку туди перекочував чоловічий гребінець, потім перенісся його запах, а потім на кухні з’явився він сам – вертлявий, балакучий, тож при всьому бажанні в Рити не вийшло б його ненавидіти.
Повернувшись додому, Рита вперше в житті заплакала. Вона плакала і не могла зупинитися, поки плач не перейшов у пронизливе виття.
Коли у квартиру почали тарабанити сусіди із запитанням: “Хто у вас тут мучить тварин?”, Рита зрозуміла: “Досить!”. Заглушила крики подушкою й остаточно вирішила:
“Стану каменем. Зачаруюся. Стану ним назавжди,” – і відчула, як усередині щось остаточно затверділо. І одразу стало добре. Дуже спокійно.
***
Чому Рита подружилася з Юлькою, історія замовчує. Юля втілювала все те, що Рита відкидала. Ходила виключно в сукнях, у джинсах почувалася чоловікоподібною.
На погляд Юлі Рита була гарненька. Тільки потрібно вдягнути її в якусь сукню, підфарбувати очі. Хоча б трохи!
– Чому ти не фарбуєшся? – дивувалася Юля щоразу, коли бачила Риту. Її мама з тіткою вчили: вийти на вулицю не нафарбованою – значить, висловити неповагу до оточуючих. Це ніби сказати: “Я не збираюся навіть намагатися сподобатися вам, мені все одно!”
Але головне, як самій Юлі здавалося, макіяж – це маска. Кожен її день починався з того, що вона накладала нове обличчя поверх свого – малювала і величезні очі (невже й справді можна зобразити таке на місці цих заспаних щілинок?), і яскраві губи, підкреслювала неіснуючі вилиці.
Вона переробляла обличчя доти, доки воно не перетворювалося на личко, доки з дзеркала на неї не починала дивитися прекрасна лялечка.
– На косметику в мене алергія. Мати, коли мені стукнуло шістнадцять, спробувала привчити фарбуватися. Ледве відбулася.
Не розумію, який у цьому сенс? Удавання, – Рита неспішно потягнула трубочкою кока-колу, – або я подобаюся людині такою, або нехай не подобаюся зовсім.
Юлі здавалося, Риті потрібна допомога. Раптом вона справді візьме й закам’яніє! Рятувати Юленька дуже любила, свої стосунки регулярно “рятувала”. І робила в цьому успіхи – у них уже все краще, не сварилися цілих два тижні! Вона закуповувала книжки з психології, у свої сімнадцять років вважала себе знавцем людських душ.
– Я камінь, Юлю, – повідомляла Рита, спокійно дослухавши до кінця нову порцію “жіночої мудрості”, – я хочу бути “каменем”. Мені все це не потрібно. Мені й так добре.
– Невже ти так і будеш усе життя одна? – у відповідь Рита спокійно знизувала плечима, немов їй не здавалося це чимось жахливим.
Для Юлі не вийти заміж було подібно до Армагеддону! У дитинстві з нею в ліжку спало багато іграшок – кішечка, песик, кролик і величезна вівця-подушка. Перед сном маленька Юля грала в те, що всі вони – її дітки: годувала їх із руки, уявляючи, що там є різні частування – що там їдять кошенята і кролики?
П’ятирічній Юлі здавалося – тістечка і мармелад. Розповідала казки і няньчила.
“Розумієш, жінка без чоловіка і дітей трохи… неповноцінна, – відверто говорили з нею тітонька і мама, коли вчили фарбуватися, – у чому сенс життя таких – не зрозуміло.
Подумаєш кар’єра! Жодні успіхи не варті обіймів коханого, дитинки на твоїх руках.”
Ну і що, що її “коханий” сьогодні знову не прийшов на побачення, запізнився на дві години, а потім зателефонував, сказав, що в нього нежить, він не приїде. Нежить – поважна причина! Зате потім вони одружаться, і вона щодня зустрічатиме його з роботи теплою вечерею.
Юля розповідала Риті про те, як любить його запах, любить, як він цілується, і його манеру запускати руку в її волосся. Хіба це не щастя?!
– І що тобі приносить ця твоя “любов”? – зітхала Рита, – одні розлади. Усе, про що ти говориш, можна біологічно пояснити. Гормонами.
Риту цікавило зовсім інше – наука, навчання, робота. Лише коли вона їхала додому, вона дозволяла собі дивитися на одну дівчину в жовтенькому сарафані (про себе Рита називала її Курчам).
Вона сиділа біля самого вікна і дивилася кудись у далечінь, в її сірих очах відбивалися потоки машин, мости, телефонні вишки і небо. І ці звичайні речі раптом набували зовсім іншого, сакрального значення.
Рита часом проїжджала свою зупинку, щоб подивитися на неї трохи довше. Але так і не стала до неї підходити. “Не потрібно мені це все. Я – камінь”
***
Як у Рити стався цей перелом, Юля не дуже помітила.
Місто причепурилося й оновилося: обвішалося різнокольоровими вогниками, гірляндами, що світяться. Сніжок припорошив дахи будинків, вони нагадували крила янголів, що задрімали.
Рита поїхала на тиждень додому, до батьків. Мама їй несподівано зраділа. Перед нею була не “людська личинка”, яка кричала, а подружка, з якою можна розмовляти, яку можна водити по магазинах, по різних візажистах-стилістах. Рита приміряла на себе нові й нові образи. Ну так вже й бути, один раз можна і сфоткатися в сукні, тільки відчепись. А так добре, мамо? А так?
У Новий Рік сталося диво – Рита прийшла до Юлі в гості в обтислій чорній сукні і з модною зачіскою. В її зовнішності залишилося старе – пустотливе, живе, і з’явилося нове – жіноче.
Подруга дивилася на Риту із захопленням і тривогою. Немов кам’яна маска Рити змінилася на нову, так схожу на її власну з тонального крему і пудри.
– Я все той же камінь, – сказала Рита після третього келиха. Юля відчувала це “кам’яне” і, періодично кидаючи погляд на телефон (знову не пише), думала – можливо, так і треба? Може, так не боляче?
***
А потім у житті Рити трапився Андрій. Рита познайомилася з ним випадково. Він прийшов до неї полагодити комп’ютер, а вона запропонувала познайомитися (“може, і серце полагодить?”). Не планувала нічого серйозного, просто хотіла дізнатися, “спрацює” чи ні.
Хто ж знав, що він справді не відмовиться дати їй телефон. І ще більше – попросить її номер у відповідь. А потім навіть надумає їй зателефонувати.
Спочатку їй сподобався його запах – від нього пахло свіжістю, як пахне трава після грози, потім – як він цілується і манера запускати руку в її волосся. Пояснювати це біологічно зовсім не хотілося.
***
“Розумієш, найважливіше, щоб “це” сталося тільки з коханою людиною. Інакше нічого не вийде,” – вселяла Юля під час чергової зустрічі.
Останнім часом Юля стала гірше виглядати – очі червоні (не виспалася?). Мазнула б хоча б вії тушшю, зовсім за собою стежити перестала!
Рита з цікавістю стежила за її монологом. У них з Андрієм усе вже сталося. Не було ніякої порожнечі “після”, якою подруга її так лякала. І не хотілося заплакати.
– Єдине, що мене бентежить, всі ці “сердечка” в повідомленнях, слова про кохання. Мені здається – занадто рано. А він ще надумав познайомити мене з батьками, – Рита совалася, нібито сіла на мурашник. І відвела очі.
– Чому ти не хочеш його підпустити? Адже він нічого поганого ще не зробив. Можливо, він добрий, – і на личку Юлі з’являвся якийсь жалюгідний вираз, який був, коли вона розповідала про сварку зі “своїм” і все повторювала: “Він усе одно добрий, він добрий!”
– Я не хочу до нього прив’язуватися, бо люди йдуть, – простягнула Рита, – завжди йдуть, – вона дивилася на захід сонця, через який небеса налилися червоним.
День, коли кам’яна оболонка розлетілася геть, був схожий на всі інші. Можливо, він був навіть трохи кращим. Це був не романтичний вечір – того вечора не було ні свічок, ні квітів. Просто Рита не виспалася, на роботі втомилася так, що взагалі ні на що не було сил, повернулася, а на плиті на неї чекала тепла вечеря – запечена курка з картоплею. І ця картопелька стала останньою краплею….
Того вечора Рита виклала йому все. І про маму, і про подругу Анжелу. І про те, як довго вона була каменем. Вона зачарована! Вона і зараз камінь!
Андрій поцілував її і цілував доти, доки кам’яна оболонка не почала руйнуватися. Руйнуватися потихеньку – спершу відкололося гранітне покриття, потім сама структура перетворилася на щебінь, аж поки під його поглядом не лишилася тільки оголена душа.
Рита намагалася її чимось прикрити – словами, вивертами, поки не залишила це безглузде заняття. Відвела руки.
– Ну як, подобається?
– Дуже.
***
“Я, камінь, чуєш, Рито, я камінь, – шепоче Юлька, уткнувшись у майку Рити, – у мені все затверділо. Я завжди, абсолютно завжди буду одна. Мені так буде добре, так буде спокійно…”
Рита нічого не відповіла, лише тихенько гладила її волосся. Вона ледь помітно посміхнулася. Рита сподівалася, що десь там, далеко, а може, вже зовсім близько, бродить новий “чаклун” для Юлі.Спеціально для сайту Stories
