Зі своїм чоловіком я познайомилася на роботі. Спочатку ми спілкувалися, він мені здався цікавим хлопцем, а зустрічатися почали через півроку. В нас було багато спільних інтересів та схожі погляди на життя. Якось я запропонувала пожити разом і покликала переїхати до мене. Та я пожалкувала про свою пропозицію.
Виявилося, що до спільного побуту ми не готові. Причому це стало зрозуміло першого ж вечора. Я люблю полежати у ванні з книжкою, але від цього довелося відмовитися. Незручності продовжилися й наступного дня, коли ми сперечалися через сніданок, бо мій коханий відмовився мені допомогти, бо це наче моя «зона відповідальності». Мої мрії про щасливий спільний побут почали танути.
Згодом вилізла ще одна проблема. В мене не було пральної машинки, тому все прання лягло на мох тендітні руки, а коханий навіть не спробував мені допомогти. Я чула, що побут знищує стосунки, але не очікувала, що це станеться так швидко. Я кожного дня вислуховувала нові вимоги до себе.
Я кілька днів мучилася з думкою, що поспішила з запрошенням жити разом. Зваживши все, дійшла думки, що не готова до таких змін у своєму житті. Я чесно пояснила все своєму обранцю і попросила з’їхати. Я ще не готова відмовитися від свого усамітнення та ділити побут з іншою людиною, навіть якщо це мій коханий. До речі, пральну машину я згодом купила.
