Ще задовго до весілля ми відвідали маму Ігоря. Вона пригощала мене чаєм і розпитувала все про мою сім’ю. Так як я сподівалася знайти другу маму в особі свекрухи, то чесно їй все розповіла про моїх батьків. Звичайно, вона була дуже незадоволена тим, що моя мама має проблеми з міцними напоями.
Я цим зовсім не пишаюся, як можна здогадатися. Від притулку в дитинстві мене врятувала бабуся, вона мене й виховала. Але я зовсім не розумію, чому я повинна соромитися чи бути винною у вчинках моїх батьків. Так, моїй мамі потрібна допомога, але до чого тут я? Свекруха вирішила, що яблуко від яблуньки недалеко падає, і з того часу ми маємо натягнуті стосунки.
Живемо ми під одним дахом. Так вийшло, що у студентські роки мене не поселили до гуртожитку, бо я мала міську прописку, а вдома я перебувати не могла. Пізніше не стало моєї бабусі, і стало зовсім нелегко. Ігор запропонував стати його дружиною, і я погодилася.
Ще напередодні весілля чоловік сперечався зі своєю мамою, вона відчайдушно не хотіла, щоб він брав мене за дружину. Але тоді Ігор сказав, що все одно одружиться, і якщо вона проти, ми житимемо на зйомній квартирі.
Тоді свекруха вдала, що змирилася. Мабуть, вона боялася, що я якось погано на нього вплину з такими поганими генами, і ми залишилися жити у її будинку.
Всі ці роки я прошу Ігоря про переїзд. Відносини зі свекрухою погіршуються, на порожньому місці вона може спричинити скандал. На третьому курсі я знайшла підробіток та перевелася на заочне відділення. А потім у нас з Ігорем з’явилася дитина, і мені довелося кинути навчання, бо ніхто не хотів сидіти з малечею.
Ігор став затримуватися на роботі, зникав у вихідні. Потім з’ясувалося, що він мені зраджує. Я не могла пережити цю зраду. Більше у мене нікого не залишилося, і далі жити в цьому будинку я не мала наміру. Я мовчки зібрала речі і пішла з дитиною в нікуди.
Ми просто сіли на автобусній зупинці, і я розгублено думала, що ж буде далі. Мама з дитиною пізно восени з купою речей викликала запитання у перехожих. Але зупинилася лише одна бабуся та запитала, що трапилося.
Я розплакалася. Бабуся зрозуміла, що мені потрібна допомога. Вона зглянулась і відвезла нас із дочкою до себе до села. Невелике поселення, далеко від благ цивілізації. Я прожила тут три роки і навчилася допомагати бабі Ані у господарстві. Моя дочка називає бабу Аню бабусею. А я думаю, що вона наш ангел-охоронець. Я завжди згадую свою бабусю, коли дивлюсь на бабу Аню. Може, це вона так з неба оберігає нас.
