У мене є друг. Ми спілкуємося вже чотири роки. Ще у перший рік спілкування він зізнався у симпатії до мене, але я не змогла відповісти взаємністю. Причиною стала не відсутність симпатії, а страх. То справді був страх перед оточуючими, і навіть перед батьками.
Вони тримали мене в дитинстві в строгості. Був сильний тиск через навчання. Вимагали хороших результатів у спорті. У підлітковому віці це закінчилося, але лише тому, що я сама почала контролювати свої дії, надавати великого значення навчанню та всьому.
Результати були чудові, але моя вимогливість до себе виводить. Завжди вбивала в голову думка, яка стала моїм стимулом — щоб батьки пишалися. Коли нічого не виходило, я лаяла себе більше, ніж чекала від батьків. Тепер їм все одно на мої успіхи. Вони довіряють мені.
Через це я боялася з хлопцем близько спілкуватися через осуд батьків, які могли дізнатися. Вони вважали б це не серйозним навіть у моєму віці. Хочу зазначити, що мені вже навіть не 20, але все одно боюся батьків. Після мого вибачення за відмову, я зневажала себе за жорстокість до цього хлопця.
Але він був хорошою людиною, ми продовжували спілкуватися протягом кількох років, кілька разів я виходила гуляти, теж боячись бути поміченою кимось. Коли хлопець знайшов собі дівчину, я віддалилася. Мені здавалося, що наші стосунки і так складні, я їм лише завадитиму.
За півроку вони розійшлися, причини не знаю. Навіть як найкращій подрузі, він мені не сказав, та й незручно питати. Спілкування наше продовжилося на тому самому рівні. Ми були незамінні один для одного, розповідали секрети, просили поради, шукали втіхи, він знав про хлопців, які мені симпатизували.
Просто симпатизували. Ми навіть жартували на цю тему. Давно це було. Потім так вийшло, що він познайомився з моєю однокласницею, з якою я тоді ще спілкувалася. Вони спілкувалися як друзі. Це не заважало і нашій дружбі. У результаті вони зблизилися.
Як мені важко далася думка, що вони разом! Але це правда. З цього моменту я поєдную в собі радість за дорогу мені людину, яка заслуговує на щастя й ревнощі, як би безглуздо це не звучало. Мені навіть ніяково з ним спілкуватися досі, раптом я перешкода в їхніх стосунках?
Ми не так часто спілкуємось тепер. Але я починаю розуміти, який він мені дорогий. Я не знаю, що відчуваю до нього насправді, але це прихильність однозначно. Нещодавно, випадково розговорившись про минуле, він сказав, що навіть після моєї відмови на початку спілкування не втрачав надії.
Головне питання, на яке я хотіла б отримати відповідь: «Чи варто мені відсторонитися від цих двох людей повністю, дати їм шанс на щастя?». При цьому мені потрібно буде відволіктися та забути про минуле. Чи мені грати роль старого і дорогого друга, стримуючи претензії та нестачу спілкування?
Зараз мені важко, бо я самотня. Ця людина була для мене відрадою останні кілька років. Зараз я вірю в правило бумеранга і розумію, що заслуговую на всі сльози, що проливаю. Колись він був відкинутий і поранений мною, хоч і завжди заперечував це, але чекав.
А тепер його щастя розвивається на моїх очах і так важко для мене сприймається. Я не можу це прийняти без жалю, що я могла бути на місці тієї дівчини. Але я не можу присягнутися, що люблю його так само, як, можливо, вона.
