Майже рік як ми разом, кохаємо одне одного дуже сильно. Кілька місяців тому я періодично стала знаходити його любовні листування в соцмережах – нічого серйозного.
Зрозуміла, пробачила, все-таки я закохала в себе колишнього бабія. Востаннє я дізналася про зв’язок з однією колишньою дівчиною, знову-таки нічого особливого, просто дурнею маявся.
Я була на межі розриву стосунків, зрештою помирилися, йому було дуже погано, я пробачила, присягнувшись його життям, що пробачаю востаннє, він молив про прощення.
Усе налагодилося, крім моїх почуттів – я дуже горда, мене багато разів зраджували, і член сім’ї, і подруга неодноразово, і хлопець одного разу. Моя психіка давно вже розхитана, досі на таблетках.
Проблема в тому, що я дуже часто йому нагадую про скоєне, сваримося-розходимося, не минає й години, миримося, усвідомлюючи, що просто не можемо існувати одне без одного.
Я ніяк не можу йому все це пробачити, боюся, що якщо забуду, цим я себе зраджу, адже я обіцяла не дозволяти себе ображати. Щоразу, вбиваючи це у собі, моя совість твердить, що я зрадила себе.
Не знаю, як закрити для себе цю тему повністю, для мене важливі ці стосунки. Річ у тім, що якщо треба буде, я вб’ю в собі почуття до нього, сила волі в мене є, але, мислячи розсудливо, я розумію, що не треба втрачати ці стосунки.
Я хочу сім’ю, я не можу далі жити в пошуку того єдиного, я втомилася дізнаватися дедалі більше і більше людей. Його як-не-як я вже вивчила.
