Багато моїх подруг, та й я зокрема, не бачили нічого кращого, ніж поїхати працювати за кордон. Все чому? Річ у тім, що наша компашка жила в селищі міського типу. І ми, так би мовити, ніяк не могли всидіти на двох стільцях: з одного боку, життя було повільним і досить суворим – як у селі.
Ми чудово розуміли, що окрім худоби та городу існує багато цікавого. І витрачати всі сили на сільське життя зовсім не обов’язково. А в моєму випадку, крім дітей, яких треба було на щось утримувати, був ще й чоловік, який любив закладати за комір. Перспективним його назвати було не можна.
У якийсь момент він дозволив собі потрапити в цей жахливий ритм життя, коли живеш від зарплати до зарплати, а з радощів маєш тільки пляшку і розмови ні про що з такими самими “синючими” друзями-працівниками. Ми навіть не сварилися.
Я розуміла, що ніяк на нього не вплину, а він, своєю чергою, приносив додому частину зарплати і ні на мене, ні на дітей руки ніколи не піднімав. Тому я й попросила маму доглядати за онуками, у міру можливостей, звісно, а з чоловіком примудрилася поговорити, коли він був ще в кондиції.
Сумно було бачити його вираз обличчя, але я була на 100 % впевнена в тому, що нам усім це треба. Та й подруги мої були такої ж думки. Тож нам далеко від дому було не так самотньо. Та й не так страшно. Хоча з самого початку я хвилювалася буквально через кожну дрібницю.
Пропрацювавши на новому місці близько чотирьох років, я мала повертатися додому. Не назовсім, але мама сказала мені, що син надумав одружитися, тож таку подію пропустити я ніяк не могла. Відгуляли весілля, я вручила молодим подарунки, помилувалася красунею-нареченою.
Сама згадала молодість і навіть поплакала трохи, але, на жаль, мій чоловік на тлі всього цього був як ложка дьогтю. У батьківському поношеному піджаку, з безглуздою посмішкою, він наливав кожному гостеві за столом, не пропускаючи, звісно, і себе, але ж я вже й забула, який він у мене був…
Тож, не бажаючи гаяти часу, я вирішила подати на розлучення. Виявляється, все можна вирішити швидко, якщо домовитися з потрібними людьми. Тож, не маючи можливості засиджуватися надовго без роботи, я полетіла назад. Красива країна вабила мене.
Там я не хвилювалася про документи, що вічно губляться, і подібну бюрократію. На той момент у мене нікого не було. Я просто хотіла, щоб моє життя більше не асоціювалося з моїм чоловіком. Він хороша людина, але більше не мій чоловік.
Це вже потім, десь через півтора року, я познайомилася з новим чоловіком. Власник однієї з піцерій на узбережжі. На той час я вже сама непогано спілкувалася місцевою мовою, тож усі його розповіді про сім’ю і братів звучали для мене осмислено.
Взагалі перші півроку мені просто подобалося слухати місцевих жителів. Спостерігати за їхньою мімікою, жестами і мовою. Красива мова, я вам скажу, навіть дуже. Спочатку ми зустрічалися, подовгу гуляли, коли в мене був час. Пощастило, що наші стосунки почалися саме в теплу пору року.
Осінь і зима тут – справжній кошмар. Через підвищену вологість холодний вітер пробирає до кісток, а в будинках, особливо старих, на опаленні конкретно економлять. Так, сніговика тут не зліпити, але вогкість і вологість просто зводять з розуму.
Тож ми користувалися нагодою і часто гуляли вечірнім містом, милуючись архітектурою, краєвидами і одне одним. Звичайно ж, не обійшлося і без проблем. Мамі мого нового друга я не сподобалася, але, наскільки я встигла зрозуміти цю країну, мами тут – особливий вид жінок.
І якби була їхня воля, сини б одружувалися з доньками, тільки щоб не пускати нікого нового в сім’ю. Так, італійці часто живуть в одному великому будинку з батьками, де мати – найавторитетніша жінка і головний член сім’ї, а невістка в її очах чомусь одразу стає конкуренткою.
Мій обранець вирішив це питання одразу. Хоча матір його це зовсім не потішило. Питання з весіллям витало в повітрі. І мій чорнявий кавалер сам одного разу запитав у мене, чи не хочу я провести церемонію вдома, серед рідних? Він у нас ніколи не бував і йому хотілося познайомитися з моїми рідними.
На що я одразу ж погодилася. Обдзвонила половину селища, всіх попередила, назвала приблизну дату… Я навіть попросила приходити без подарунків, щоб люди не витрачали зайві гроші, яких завжди не вистачає. І всі погодилися прийти. Тож це мало бути веселе весілля, з музикою і танцями.
Коли всього вистачає і потрібно тільки зуміти не звалитися з ніг від втоми. Але після приїзду нас ніхто так і не зустрів. Ми зупинилися в єдиному готелі, який до того ж був повністю порожній. Я обійшла всіх друзів і знайомих, родичів і, звісно, зайшла до мами, але всі розмовляли зі мною крізь зуби.
Наче я щось накоїла. Трохи пізніше виявилося, що все наше селище засуджувало мене за те, що я пов’язала своє життя з новим чоловіком, а свого “законного” чоловіка підло кинула. І плювати, що я давно вже розлучена. Він цього не пам’ятає, значить, цього й не було.
Плювати, що я всіх попередила, – телефоном усі погодилися. Тут принципово було людям мені в очі подивитися! Дякую, що хоч не плюнули. Тож, погулявши пам’ятними місцями, навіть толком не зустрівшись із дітьми, я попросила коханого відвезти мене в аеропорт.
Не раді тут, значить, підемо в інше місце. У нашому випадку – полетимо. Що тепер робити і коли наступного разу повертатися на батьківщину, я не знаю. Але якщо рідна мама більше переживає за мого колишнього чоловіка, ніж за мене, варто добре подумати з цього приводу.
Він же такий хороший хлопець, знає тисячу анекдотів. А я що? Подумаєш, поїхала кудись і тільки гроші роками висилала. Так само, судячи з усього, вважають мої діти. Значить, так тому і бути, залишуся жити в цій гарній та привітній країні.
