– Лізко, чи ти це? – молода жінка зупинилася і повернула голову праворуч, звідки долинав знайомий голос.
– Вірочка? Скільки ж ми з тобою не бачилися? Років сім, напевно, чи вісім? – щиро радіючи, відповіла Ліза.
– Дев’ять років, люба, дев’ять. На жаль, час летить так швидко – оком не встигнеш моргнути, як непомітно для себе починаєш перетворюватися на стару та шкідливу тітку, та ще й із купою авосьок на додачу, – лукаво примруживши ліве око, відповіла Віра.
– А пам’ятаєш, як ми з тобою запалювали? У школі завжди сідали за одну парту. Недарма за нами закріпилося прізвисько – Сіамські близнюки? Ми ще батьків просили купувати нам однакові сукні, портфелі та щоденники? Пам’ятаєш?
– Звісно пам’ятаю, хіба це можна забути! А як ми з тобою розмалювали стіну в туалеті на першому поверсі у першокласників, пам’ятаєш? Нас потім змусили змивати нашу мазню.
До речі, ти ніколи не станеш старомодною бабусею, яка вічно бурчить, критикує підростаюче покоління і із захватом міркує про те, що колишні часи були кращими за нинішні. Он яка красуня стала! Розквітла! – захоплено відповіла Ліза, потайки милуючись вбранням шкільної подруги.
– Загалом, так, Лізо. Я приїхала до батьків на кілька днів, поки мій чоловік у відрядженні. Сьогодні ввечері чекаю тебе в гості. Тільки не здумай заперечувати.
Сподіваюся, що ти адресу моїх батьків із пам’яті не видалила? – обіймаючи Лізу і поправляючи зачіску, запитала Віра.
– Ні, Вірочко, адресу твоїх батьків я пам’ятаю. Невже я можу забути будинок, де мене завжди так гостинно приймали? Квартиру, яку ми з тобою мало не спалили, проводячи експерименти на кухні?
А смажені на сковорідці пиріжки з вишнями, які в нас із тобою чомусь весь час пригорали? Ну не знали ми всіх премудростей кулінарного мистецтва. Сік зі стиглих вишень витікав, і пиріжки виходили, як чорне вугілля.
Шкільні подруги на мить замовкли, пригадуючи курйозні та кумедні випадки з їхнього спільного дитинства.
– Звичайно, Віро, я прийду – порушила тривалу паузу Ліза. – А твій улюблений торт – “Наполеон”? Смаки не змінилися? А який напій ти любиш? Сподіваюся, що ми не будемо більше дегустувати дешевий, як це було з нами в одинадцятому класі? Нудило потім дня три, і ми ще з тобою уроки прогуляли.
– “Кіндз…” я зараз віддаю перевагу. Ти сама не купуй – я якраз привезла з собою відповідну для випадку пляшку – Віра швидко подивилася на годинник.
– Добре, Вірочко.
– До речі, мої мама й тато будуть дуже раді тебе бачити, якраз учора про тебе згадували. Заразом і вдосталь наговоримося – скоромовкою проспівала Віра .
– А зараз мені справді необхідно бігти у справах. Не забудь! Рівно о сьомій! З нетерпінням чекаю вечора.
– Я теж. До зустрічі!
Вірочка розчинилася в людському потоці, а Ліза поспішила до супермаркету за тортом. Їй ще доведеться відпрошуватися у домашніх. Ну, нічого, Михайло залишиться з дітьми, з ним вона домовитися, а ось із пам’яттю? Що з нею робити? Частина подій видалилася кудись, може, це й на краще? Поди знай, чим може закінчитися зустріч із подругою.
– Лізонько, дитинко, проходь, не соромся, – воркувала в передпокої Людмила Іванівна, пропускаючи Лізу у вітальню.
Стіл у вітальні, як і колись, був застелений білою батистовою скатертиною, накрохмалені до хрускоту серветки і мельхіорові столові прилади повернули Лізу в мармеладне дитинство.
І, о так, прикраса будь-якого сімейного торжества – німецький чайний сервіз “Мадонна” стоїть на своєму звичному місці. Все це нагадало Лізі про те, що її дитинство і юність були такими щасливими! Їй захотілося разом із Вірочкою перетворитися на безтурботних реготушок, які, сидячи на розкладному дивані, вечорами безперервно обговорюють своїх кавалерів.
А ось за цим же столом вони разом готувалися до іспитів, вибудовували в стовпчик формули, малювали в зошитах гіперболи і паралелепіпеди, писали твори, заглядаючи один до одного в зошит.
Посміхнувшись, гостя простягнула руку для привітання Петру Семеновичу, а він, як жіночий угодник, назвав її “красунею”, та й ще й, на превеликий сором Лізи, поцілував їй руку.
Розпитавши Лізу про діточок, пригубивши напій і з’ївши по шматочку торта, Петро Семенович і Людмила Іванівна відкланялися, залишивши дівчат одних.
“- Делікатність і тактовність – відмінна риса батьків Віри” – про себе зазначила Ліза.
– Ну, нарешті, ми з тобою, як і раніше, спокійно можемо попліткувати. Скажу, що я не пам’ятаю, коли ми з тобою ось так от сиділи й відверто розмовляли, – промовила Віра, поставивши на стіл келих.
– Ми з чоловіком переїхали до столиці три роки тому. Купили там квартиру. Чоловік працює юристом у приватній фірмі, а я викладаю математику у звичайній школі. Син, Іванко, до другого класу вже перейшов. Зараз він у гостях у батьків Руслана.
Цікавий хлопчисько – жах! Та що це я, про своє, та про своє все тлумачу. Тепер ти розповідай, як у тебе справи? – розслабившись, Віра без церемоній почала роздивлятися притихлу подругу.
– Справи у прокурора, а я всього лише скромна домогосподарка – відповіла Ліза,- щоправда, я тричі на тиждень прибираю в будинках у багатих людей.
Мишко, чоловік мій, працює машиністом тепловоза. Синові Сашкові шість років, а молодшій Каринці – п’ять. Вони у мене погодки, у дитячий садок ходять, та й ще гурток танців відвідують.
– А пам’ятаєш, як ми з тобою мріяли вийти заміж за льотчиків? Ще й вступати хотіли до університету в те місто, де є льотне училище? Безнадійні авантюристки! – сміючись, запитала Віра.
– А тридцятирічних хлопців вважали “стариками” і обходили їх десятою дорогою? – вторила їй Ліза.
– Так, золоті були часи! У голові крутилися грандіозні плани! І ми на все сподівалися, і всьому вірили! Тільки ось зняти рожеві окуляри все одно довелося! І навіть якщо в тебе сім п’ядей у лобі, це не означає, що ти постійно будеш на гребені хвилі ,- Віра з цікавістю подивилася на Лізу.
– Але ти мені, Лізонько, про найголовніше так і не розповіла. Ти Андрія давно бачила? Ви розмовляли? – на Лізу з цікавістю дивилися блакитні очі, обдурити які в неї ніколи не виходило.
– Віро, давай не будемо. Я не хочу обговорювати цю тему, до того ж, я погано пам’ятаю події тих днів. З Андрієм зустрічей я не шукаю, втім, він зі мною теж. Так, бачимося іноді випадково. Проходимо повз, як дві незнайомі одна одній людини, сторонні, так би мовити, люди. Не вітаємося навіть. Та забула я його, чесне слово, забула.
– Ой, подруго! Як не вміла ти раніше брехати, так із роками й не навчилася! Забула вона Андрія, ага! А чому очі на мокрому місці? Ой, вибач, люба, я не хотіла тебе засмутити. Я навіть не могла припустити, що тобі ще так боляче. Минуло стільки років! А ти в університеті так і не відновилася? – змінила тему Віра.
– Ні – тихо відповіла Ліза.
Далі розмова перестала клеїтися, і Ліза засобиралася додому.
Уже в таксі, несподівано для себе, Ліза почала пригадувати те, що свідомість так довго від неї хотіла сховати. Усе те, що жінка хотіла б забути назавжди….
Її серце почало битися в шаленому темпі. Ліза важко дихала. На блідих щоках з’явився рум’янець, а кінчики пальців стали холодними, як лід.
– Вам погано? – запитав таксист Лізу.
– Ви можете їхати швидше? Мені терміново потрібно додому – попросила жінка.
За ті двадцять хвилин, що Ліза провела в машині, вона встигла відновити фрагменти минулого, що випали з її пам’яті, і пазл майже повністю склався, за винятком деяких деталей….
Ліза побачила себе в дитячій кімнаті. Зі стін на неї дивляться фотографії акторів, акуратно приклеєні нею зі сторінок глянцевих журналів. На фортепіано стоїть улюблена колекція порцелянових ляльок у різнокольорових бальних сукнях, якою вона так пишається.
На письмовому столі лежить відкрита книжка, ось тільки назви книжки не видно.
Ліза сидить на ліжку і на дрібні-дрібні клаптики гранично старанно манікюрними ножицями розрізає свою білосніжну весільну сукню.
Безліч стразів, що переливаються на сонці, розсипалися по кімнаті. Фату Ліза вже пошматувала на вузькі смужки, а квіточки з неї вирвала. Пелюстки кинула на підлогу. Туфлі дівчина перетворила на сміття, розколовши їх на частини.
Флакончик із парфумами безжально розбила молотком. Уся кімната просякнута ароматом кориці, розмарину і ледь вловимими нотками жасмину.
Ліза цілеспрямовано знищувала все, що пов’язувало її з Андрієм.
Раптом погляд дівчини впав на маленьку оксамитову скриньку. Ні секунди не роздумуючи, вона підхоплюється і обома руками хапає футляр з обручками.
З коробочки випали дві золоті каблучки – символ шлюбних уз, вірності й нескінченності кохання. На обідку каблучок видніється гравіювання – “назавжди”.
Ліза побігла до комори і притягла звідти важку сокиру. Кілька ударів обухом, і символ нескінченної любові трансформувався у сплюснуту жменьку жовтого металу.
Потім Лізині руки беруть ножиці й починають гарячково зрізати пасма довгого русявого волосся. За цим заняттям і застає дівчину мама.
– Весілля не буде. Для нас обох найкращим рішенням буде розлучитися.
За три дні до весільного торжества Ліза почула ці слова по телефону. Цю фразу сказав її Андрій. Вона це точно згадала. Він більше нічого не став пояснювати….
Що було потім? Ліза поки не могла відповісти на це питання.
Вийшовши з автомобіля, прямо біля свого під’їзду, Ліза побачила темний чоловічий силует.
“- Хто ж це може бути? “- подумала Ліза.
” – Андрій? Начебто він. Дві несподівані зустрічі за один день. Випадковість?”
– Добрий вечір, Лізо! Тільки не гони мене. Будь ласка, вислухай! – сказав привид із минулого.
– Не можу сказати, що рада тебе бачити і чути, Андрію. Але раз ти прийшов, у тебе є п’ять хвилин. Відлік часу вже пішов,- з металом у голосі твердо сказала Ліза .
– Врахуй, що все це я роблю з милосердя. Навіть засуджені мають право на останнє слово.
Тьмяне світло ліхтаря не приховувало, що Андрій помітно нервує.
– Лізо! Пробач! Я дуже винен перед тобою. Скільки разів я шкодував про те, що зробив! Я злякався, як хлопчисько! Я розумію, що це все безглуздо зараз звучить.
Тобі тоді було двадцять років, мені – двадцять вісім. У мене за плечима був невдалий шлюб, болюча для мене зрада дружини. Я не хотів знову стати посміховиськом, якби ти мене кинула. А ти була такою молодою і наївною! Життя зовсім не знала. Але я кохав тебе, та я й досі кохаю. Я вчинив як нікчема і боягуз, розумієш?
Андрій підійшов до Лізи ближче й обережно взяв її долоні у свої.
– Не роби цього. – Ліза вирвала свої руки. – Третина відведеного для тебе часу випарувалася. Що ще ти хотів мені сказати?
– Учора я розмовляв із твоєю подругою Вірою. Я в усьому їй зізнався і попросив її поговорити з тобою. Віра мені пообіцяла, що якщо вона зрозуміє, що ти мене все ще кохаєш, вона мені повідомить. Тоді в мене з’явиться шанс повернути тебе.
– Мінус одна – здавлено промовила Ліза.
– Що ти сказала?
– Мінус одна подруга. Треба ж, від Вірочки такої підлості я не очікувала. Андрію, ти помиляєшся. У тебе немає шансу. Пропусти мене, я втрачаю час, – і Ліза відштовхнула Андрія.
– Почекай, я тобі ще не все сказав. Вибач, я нічого не знав. Того дня, одразу після розмови з тобою, я поїхав у гори і відключив телефон.
Андрій повільно підніс свою руку до лівого передпліччя Лізи. Його пальці доторкнулися до її шрамів. Молода жінка різко відсмикнула руку.
– Не смій! – Андрій почув приглушений стогін Лізи.
У голові у Лізи, як у калейдоскопі, стали швидко змінюватися картинки. Ніби хтось почав крутити колесо. Деталі, яких бракувало, стали на місце. Пасьянс склався. Пам’ять повернулася.
– Твої батьки і брат погрожували знищити мене, якщо я, хоч на крок, наближуся до тебе. Я пообіцяв їм, що не з’являтимуся в твоєму житті – тихо продовжив свою промову Андрій.
– Я довго стояв під вікнами твоєї палати, коли ти лежала там під крапельницями. Мені сказали, що ти два тижні пробула в реанімації без свідомості. Навіщо ти це зробила?
Я не маю права засуджувати тебе. Це моя провина – я нічого не знав, та я й подумати не міг ні про що таке, хоча міг припустити, на що ти здатна, тому що кохав тебе. Я вирішив, що, трохи поплакавши, ти повернешся в університет і продовжиш навчання. Якщо у твоєму серці живе хоч крапля любові до мене, кидай свого чоловіка.
Я оточу тебе і твоїх дітей ніжністю і турботою. Зараз у мене є гроші і великі можливості. Ти не пошкодуєш, запевняю тебе ,- сказав Андрій і замовк.
На вулиці було тихо. Було чути, як дзижчать комарі та стрекочуть коники.
Як крізь сон, Ліза почула, як хтось вибиває двері у ванну кімнату. Дівчина виявила, що лежить прямо в одязі у ванні з гарячою водою. Вода була червоною . Кров струмком виливалася з лівої руки. У теплій воді Лізі захотілося спати, і вона заплющила очі.
Гучний крик розбудив її. Вона побачила перекошене від страху обличчя тата і помітила, що в нього з’явилося сиве волосся.
– Донечко! Що ти наробила!
Потім Ліза смутно пригадала стелю в лікарняній палаті. На стелі, пофарбованій білою фарбою, вона щось шукала, але не знаходила. Постійно нила туго перев’язана рука. Але найбільше боліла душа, хоча, хіба наші покалічені й травмовані душі можуть відчувати біль? На жаль, можуть….
Потім дівчина довго відновлювалася-вона провела в лікарні три з половиною місяці, і поверталася додому по першому снігу під руки з мамою і татом.
Рука вже не боліла, але частина Лізи пішла, назавжди пішла. Якщо хтось відчував душевний біль, він зрозуміє.
Про те, щоб повернутися на навчання, не йшлося – частина спогадів разом зі знаннями, були стерті з її пам’яті. Лікарські препарати, якими дівчину напихали, заглушили її фізичний біль, на час зробивши з Лізи зомбі.
Вони позбавили її хворобливих спогадів, але ось зробити Лізу такою, якою вона була колись – щасливою і веселою, вони не змогли.
Через кілька років, працюючи касиром у супермаркеті, Ліза познайомилася з Михайлом. Своїм коханням хлопцю вдалося вилікувати її зранене серце і пробудити в ній бажання жити. Молоді люди одружилися. Життя почало налагоджуватися.
Здавалося, що нічого не зможе зруйнувати їхню сімейну ідилію, чи, все-таки, може?
– Зачекай на мене хвилинку, я зараз – сказала Ліза Андрію і забігла в під’їзд.
Відкривши ключем двері, вона пройшла в комору. На найдальшій поличці вона відшукала запилену коробку.
– Тримай, – Ліза простягнула Андрію стару скриньку. – Після переїзду батьків на іншу квартиру я знайшла це під ванною. Це все, що залишилося від твоєї нескінченної любові. Нехай вона залишиться з тобою назавжди.
Андрій відкрив коробку. На дні її лежали дві розбиті вщент каблучки.
Міцно стискаючи в руці останки свого колишнього щастя, Андрій ще довго стояв під тьмяним нічним ліхтарем…