Я вже давно на пенсії та живу в селі одна. В мене є невеликий городик, курочки, корова. Дочка наполягла, щоб я поїхала, розвіялася. Путівку вона вже сплатила, тож подітися було нікуди.
Я зібрала валізу та поїхала відпочивати, попросила дочку доглянути господарство, та й сусідка заспокоїла, що доглядатиме. Мені вже все важче давати собі раду з господарством, але будиночок у селі я ніколи не кину.
Затишно там, стіни нагадують мого чоловіка, якого не стало кілька років тому. Він був добрим і ласкавим. Я досі люблю сидіти на веранді і на світанку зустрічати новий день, як колись з ним сиділа перед його роботою.
З ранку до вечора я на ногах. То курей нагодувати, то корову подоїти, сир зробити, дрова поколоти. Іноді я продаю сир та молоко зі сметаною на ринку. Поки я жива, то робитиму все, що в моїх силах, щоб принести користь.
Дочка з чоловіком та маленькою дитиною живуть у квартирі, відкладають гроші на будівництво будинку. Я теж відкладаю заощадження для них, але нікому нічого не говорю. А цього року дочка вирішила мене порадувати.
Приїжджає та простягає мені путівку на два тижні до профілактичного санаторію. Я їхати не збиралася, просила все повернути. Але вона вмовила. Вони хотіли побути на природі та обіцяли господарство доглянути.
У санаторії я трохи розслабилася, навіть знайшла друга, з яким розмовляла вечорами за чашкою чаю. Ходила на масаж та у басейн, було добре. І все-таки я скучила за рідними стінами, своїми курочками та коровою.
Мені не терпілося з ними наговоритися, нагодувати їх, приголубити. А потім повернулася додому. Я побачила своє подвір’я, і в мене серце зупинилося. Ну як так можна було вчинити? Дочка вирішила мені життя спростити.
Провели мені воду до хати. Продали корову мою, курей та кролів. Я коли думаю про все це, не можу не плакати. Як же так, мою дорогу душеньку, корівку, продали! Вона мені як рідна була.
Щоранку я їй пісні співала, доки доїла, розмовляла з нею. Вона найкращим другом моїм була… Дочка сказала, що я вже не в тому віці, щоб тримати господарство. Треба берегти себе і не ходити по ринку з важкими сумками.
Вона ж нічого не розуміє, адже мені це на радість було, а зараз хоч сиди біля вікна і плач. Не пробачу їй такого вчинку. Хоч вона і як найкраще хотіла. Так не можна чинити. Не знаю, чи помирюся з донькою колись.
