Мені 22 роки. Ми з чоловіком зустрічалися 1,5 року. Був у нас такий момент. Заради жарту вирішили провести оцінку одне одного за трьома пунктами: зовнішність, характер, фігура. Оцінка була 10-тибальною.
Звичайно, він заслужив кращі оцінки, ніж я. Загалом, так: характер-9, фігура-7, а обличчя-6. Як я з цим змирилася і продовжила жити не зрозумію сама, напевно, була сильно закохана.
Потім вирішили завести дитину, а зареєструвати шлюб тільки для того, щоб не мучитися з оформленням документів дитини. Планували тільки розпис, але його родичі наполягли на справжньому весіллі.
Взагалі стосунки в нас були чудові, поки не дійшло до вирішення домашніх проблем. Ми жили в приватному будинку, він міг поїхати на роботу, а я, будучи вагітною, носила дрова, ходила по воду.
Я сама запевняла його, що все можу. Напевно, даремно. З’явилася дитина. Грошей не вистачало ні на що, вже не кажучи про те, що про багато приємних дрібниць, доступних майже всім молодим мамам, мені й мріяти не варто було.
Через житлові умови довелося переїхати до його матері у квартиру. Я поміняла всі старі штори на свої нові, все перемила, а потім дізналася, що його мама позаочі каже, що я годую чоловіка швидкою їжею, зіпсувала квартиру.
Чоловік був у відрядженні. Я так думаю, раз ти привів свою молоду дружину з маленькою дитиною, то ти несеш за них відповідальність, а він нічого не зробив. Я не витримала і наполягла на переїзді.
Переїхали в інший приватний будинок. І ось там почалися вже серйозні душевні проблеми. У нього на думці тільки футбол та ігри. Я багато разів просила знайти щось спільне, але він нічого не зробив.
Я щиро намагалася полюбити футбол, щоб нас ще щось об’єднувало, але не змогла. Він міг поїхати в поїздку, коли в нас не було дров удома. Купівля будинку не відбулася, довелося переїхати до моєї мами.
Ось зараз я не знаю, що робити далі. Ми постійно сидимо вдома, а якщо й виходимо, то спілкуємося виключно тільки з його друзями. У домашніх справах його весь час треба підштовхувати. Ну і ще багато деталей.
Я не почуваюся щасливою. Та й він від моїх істерик теж. Я з тих людей, що не думаю, що потрібно жити разом заради дитини, але так хочеться бути щасливою. Кардинально змінювати життя страшно.
Йому потрібна мама, а я не готова такою бути для нього. Я теж хочу захисту й уваги. Ось тепер думаю, розлучення, чи ні? Чи все ж таки спробувати ще пожити разом заради дитини?
