Батьки дали мені в житті все, що потрібно, і навіть більше. Я не маю на увазі банальні факти, на кшталт життя, навчили любити себе і людей, ні. Вони дали мені гарну освіту. Можливість познайомитися з цікавими і потрібними людьми, можливість подорожувати і спілкуватися з людьми.
Коротше, зробили мене громадянином світу. Природно, навички в наш час коштують грошей, але в батьків вони на той момент були. Бачте, коли я з’явився на світ, татові було 46 років, а мамі 43. Так, я, що називається, пізня дитина в сім’ї, а від того й найулюбленіша.
Не приховую, мене балували і намагалися завжди купувати мені все найкраще. І через це я став не те щоб примхливим, але деякі речі мені тепер далекі й незрозумілі. Наприклад, я не можу їздити на громадському транспорті. Це за кордоном можна сісти в порожній трамвайчик.
Але там не часто бувають пасажири і взагалі, сприймається це як міні-пригода. У нас же це буквально виклик. Чи доживеш ти до наступної зупинки, чи тебе змете чергова бабця з візком, чи якийсь мужик із фінгалом, який не проти помацати, що в тебе в кишенях.
Ще я не можу скуповуватися в дешевих супермаркетах. Є, звісно, молли, де ти можеш узяти чистий візок, походжаючи крізь стрункі ряди стелажів із товарами. Куди поспішати-то? Життя у нас одне. Але в деяких магазинах справи йдуть інакше.
Брудний, мокрий кошик і товари сумнівної якості та далеко не першої свіжості, а в чергах стоїть глибинний народ. Спітнілий, позіхаючий, але здатний пробігти 5 метрів за 1 секунду, якщо буде вільна каса. Далі. Лікарні. Але, про це вже всі й так добре знають.
Я розумію, що якщо є гроші, є і сервіс. Але іноді бувають ситуації, в яких якийсь потрібний папірець знаходиться саме в громадській лікарні. І більше його ніде не візьмеш. У таких випадках я завжди ломлюся в кабінет до лікаря і намагаюся домовитися. Не безплатно.
Тому що старіти в холі, повному пацієнтів, які кашляють і чхають, – це пряма небезпека для здоров’я. Іронічно, але у всяких таких поліклініках вона надзвичайно висока. І до речі, про здоров’я. Мої батьки, як ви можете зрозуміти, вже у віці. Бізнес їхній пішов у забуття і гроші разом із ним.
Дещо залишилося, на кшталт гарної квартири і якоїсь суми на рахунку, але це далеко не те, що було раніше. Хоча на паперті вони з простягнутою рукою не стоять. Та й я, загалом, досяг успіху у своїй справі. Тож це не найбільша наша проблема. Увага. Ось чого не вистачає моїм батькам.
Звичайної, банальної уваги. І вимагають вони її від мене дуже навіть активно. Але, ось яка річ: живу-то я закордоном. Там я вчився, заводив друзів, дівчину. Там моє місце. Я знімаю квартиру з подругою, моєю майбутньою дружиною. Якщо продати майно батьків, ми могли б купити їм якесь житло.
Але вони навідріз відмовляються кудись переїжджати, а це означає, що я маю кинути все і залишатися з ними. Моя професія досить затребувана, тому втрать я хоч рік, я втрачу роботу і, власне, навички. Вони стануть просто неактуальними в нашому стрімко мінливому світі.
Чи варто говорити про те, що моя дівчина теж не буде мене чекати? Але мамі й татові це байдуже. Їм начхати. Їх двоє, у них однакова ідея про те, що я повинен за ними доглядати, що б там у мене не було заплановано. Адже я їхній єдиний син. Їхня опора.
Я повинен проводити з ними час, розповідати про життя, адже вони так рідко мене бачать і все інше. Але що я зможу їм розповісти вдома? Як випивав із друзями в сусідньому під’їзді або чим там ще займається молодь на батьківщині? Звичайно ж, я намагався запропонувати альтернативу.
Я міг би платити жінці, щоб вона приходила і доглядала за батьками. Хоча здоров’я в них ще о-го-го. Але за цим завжди слідувала відмова. Як це чужа жінка приходитиме? А син нам на що? А те що син може все життя просидіти з батьками у найважливіший період життя – це дурниця, це інше.
Можливо я погана людина, поганий син. Але навіщо тоді взагалі треба було мене народжувати і давати можливість побачити цей світ крізь ту призму, що бачу я його зараз? Сиділи б разом, у радянській “двушці”. В одній кімнаті батьки, в іншій – я з дружиною. І горя б не знали.
Їздили б на риболовлю, сварилися із сусідами, щомісяця скиглили про підвищення комуналки. Не життя, а казка. А так виходить, що мені потрібно жертвувати чимось одним, але від цього не менш важливим. Або батьками, точніше, їхньою любов’ю і ставленням. Або ж, власним життям і майбутнім.
А інших варіантів немає. Я сам скаржитися не люблю і не дуже-то й умію. Але тут вже вибачте – крик душі. Мої друзі мене не розуміють і кажуть, щоб я залишався і не думав ні про що. Але в мене ж є совість, яка й велить мені бути з батьками. А що там буде далі? Та хто ж його знає.
