Мені 30 років і тільки зараз я відчув себе дорослим… саме дорослим, коли я сам відповідаю за своє життя. Але побудувати сталі стосунки не можу. Все життя поряд була моя бабуся. Вона єдина, хто любив мене безумовно. Ніколи не кричала, щоб я не накоїв, а просто розмовляла зі мною. Я впевнений, що лише завдяки їй я став відповідальним та цілеспрямованим.
Мати мене залишила на бабусю, коли мені було лише п’ять років. Вона поїхала за кордон шукати кращого життя й назад вже не повернулася. Зараз в неї інша родина, а про мене вона згадала нещодавно. Батька я взагалі не знав, але дивлячись на себе в дзеркало можу з впевненістю сказати, що він з якоїсь африканської країни.
Фактично виховувала мене бабуся. Їй одній дуже було важко зі мною, адже я був ще тим бешкетником та частенько влізав у різні історії. Вона титанічно терпіла все, тому я не зміг залишити її одну у квартирі, коли виріс, тому залишився жити з нею далі. Але я не зміг її врятувати – хвороба та вік взяли своє.
Я продовжую жити в тій самій квартирі, але я ніяк не можу змиритися, що тут може бути інша жінка. Через це всі мої стосунки йдуть крахом. Кожного разу далі розмов про спільне життя діло не йде. Я просто не можу бачити у квартирі бабусі іншу господиню.
