Я вийшла заміж, коли ледь стукнуло 18 років. Кохання нагрянуло, немов сніг на голову. Тільки наше весілля організувалося зовсім не через мій цікавий стан. Просто ми повірили, що ми й справді створені одне для одного.
Мені здавалося, що на моєму життєвому шляху вже не буде чоловіка кращого, ніж мій обранець. Значить, треба хапати птаха щастя за хвіст. Я вірила, що хоч би які труднощі зустрілися, ми впораємося.
Хоча з кожним днем адекватність кричала мені бігти. Я не бажала прислухатися до власного розуму і продовжувала вперто триматися за чоловіка. А той, своєю чергою, за мамину спідницю.
І це не дивно, адже свекруха любила сина понад усе на світі. Його батько так і не спромігся узаконити стосунки. Вішав матері чоловіка локшину на вуха, скільки міг, а потім втік.
Свою увагу жінка віддавала синові на 100 %, і так уже вийшло, що розпестила його. Поки ми зустрічалася, то свекруха здавалася мені надзвичайно милою і турботливою жінкою.
Але після весілля сталося жахливе. Мені довелося жити з нею під одним дахом. Хоча чоловік був старший за мене, працював і обіцяв, що зніматиме квартиру. Однак його словам не судилося збутися.
Чого мені тільки не довелося почути, поки жила разом зі свекрухою. Готую я, зрозуміло, погано, одягаюся теж абияк, чоловіка розважаю так собі, а за порядком вдома стежу ще гірше.
Куди б я не пішла і чим би не займалася, очі свекрухи стежили за мною. Мої батьки не були раді такому ранньому шлюбу, але підтримували як могли. Мама казала, що я завжди можу повернутися додому. І я таки прийшла.
Шлюб протримався трохи більше року. Я дуже довго плакала і ледь змогла розповісти батькам, чому так вчинила. До щоденних причіпок від свекрухи додалися ще й невтішні слова чоловіка. Так я довго прожити не змогла.
Мені усе ще було неймовірно соромно через свою помилку, але я знову почувалася вільною. Та через кілька десятків років мені довелося повернутися у квартиру, з якої я колись у паніці тікала геть.
Я змогла відновитися від пережитого кошмару, вдало вийти заміж, народити трьох діток, але тихе і щасливе життя перервав дзвінок. Подзвонила сусідка свекрухи і сказала, що її треба рятувати.
Тепер я стояла на порозі старої бідної квартири. У повітрі витали аромати мотлоху, цвілі та каналізації. Я пройшла в кімнату і помітила на ліжку купку старих ковдр.
Під ними злякано лежала старенька, притискаючи до себе кістляву кішку. Я глянула в очі старенької, але не могла впізнати ту надмірно жваву і владну даму. Старість і важке життя вибили зі свекрухи всю дурість.
Я не могла залишити її під тією купою смердючих ковдр. Зрозуміло, я ніколи не забуду того, що мені довелося пережити в молодості. Але як би я почувалася, якби залишила бабцю, віддавати Богові душу в холоді й голоді?
Хоча, мабуть, найголовніше те, як відреагував мій нинішній чоловік та нова свекруха. Вони мене підтримали і запропонували допомогу. Нарешті свекруха і моє життя однаково прекрасні.
