У перший рік заміжжя я думала, що зрозуміла життя і мене тепер просто нічим здивувати. Чому я так думала, не знаю досі. Ми довго зустрічалися, потім я переїхала до нього в квартиру, і от створилася нова сім’я. Найцікавіше, що я усвідомлювала, що ми дорослі й маємо працювати над стосунками.
Але виходила все одно гра в одні ворота. Мій чоловік працював кухарем. Не якимось суперкулінаром у тризірковому ресторані Мішлен. Ні, звичайний кухар у непоганому кафе. Гроші заробляв він, а я була старшою по господарству. І так, готувала теж я.
Вимагати ж від чоловіка брати роботу додому було б якось безсовісно, але час минав, і нас обох поглинала рутина. Я сиділа вдома, робила звичайні домашні справи і якось зовсім себе запустила. Чоловік же навпаки. Постійно працював, витрачав енергію, спілкувався з людьми.
Місто в нас не надто велике, багато хто знайомий. Тож нерідко були такі ситуації, коли на якомусь святі мого чоловіка кликали до столу, щоб він теж веселився з гостями. Після всіх цих урочистостей він приходив додому і бачив мене. Втомлену, бліду через рідкісні прогулянки, нудну.
Чи засуджую я його за те, що він згодом знайшов мені заміну? Засуджую, адже ми були командою. Чому він не змінив своє ставлення до мене, не постарався зробити і мене щасливою? Адже саме щастя робить жінку привабливою, а замість цього просто замінив, як зламану іграшку.
Не було скандалу або довгих вечорів із розмовами про колишнє. Ні, він просто прийшов, дістав кілька великих сумок і зібрав мої речі. Сказав, так йому велить серце і розум, а всі документи оформимо потім. Навіщо витрачати на них час зараз? Він знову був абсолютно серйозним і рішучим.
Точно так само, як і того дня, коли робив мені пропозицію. З того часу почалася чорна смуга в моєму житті. Я переїхала до мами, але жила в неї, тільки щоб було де переночувати. Моєю метою було знайти себе, знайти справу життя і нарешті дійти до якогось балансу.
Я знаю, що деякі дівчата на моєму місці зайнялися б своїм зовнішнім виглядом, вбралися і пішли шукати собі іншого чоловіка, але для мене це б означало рівно те ж саме. Те, від чого я хотіла втекти. Залежність від іншої людини. Час ставати особистістю не зовнішньо або “внутрішньо”, а за діями.
Я намагалася увірватися, напевно, у кожен більш-менш адекватний бізнес. Перепродаж речей з китайських торгових майданчиків, створення невеликих сайтів за гроші, косметика і надання косметичних послуг. Усе було не те, усе не по мені. І якось почула розмову про квітковий бізнес.
Начебто у відсотковому співвідношенні він приносить якісь абсолютно нереальні прибутки. Тоді я й вирішила стати реалізатором квіткової продукції, а заодно продавати і всілякі листівки, та тематичні дрібнички. Потім знайшла хороші бази з товаром. Повторюся, місто у нас невелике.
І багато моїх знайомих із виряченими очима дивилися на мене, як на жебрачку, що просить гроші, але це мене жодним чином не зупиняло. Виручка за місяць навчила мене дивитися на людей інакше. Тепер, через вісім років, я можу назвати себе бізнес-леді. Місцевого масштабу, зрозуміло.
Але чотири невеликі точки по місту і один магазин декору і флористики приносять хороші гроші. Тепер у мене є свої апартаменти, авто, брендовий одяг. Нові якісні зуби і зігнані 20 кілограмів теж гріють душу. І зроблено все це було лише для себе, а не для якогось чоловіка, про якого я таємно мрію.
Тим паче показовим мені здається випадок, який стався зі мною буквально нещодавно. У квартиру по сусідству заїхав симпатичний молодий хлопець. Десь мого віку. Ну, раз заїхав один, значить, гроші водяться і без сім’ї. Новобудова, як-не-як. І занадився цей хлопець до мене в гості заходити.
То сіль йому потрібна, то борошна не вистачає. Півсклянки борошна, так. Це що ж таке приготувати можна? А якось раз я вечеряла, ну і він заявився. Що робити, запропонувала зайти, нехай пригощається. Ну він і не проти. От тільки через кілька днів сталося те саме, а потім ще й ще.
Я розумію, що в хлопця, може, якісь думки щодо мене були, плани, але приходити і жерти приготовану мною особисто їжу – це не діло. Інший раз міг би теж щось принести. Норми пристойності всього лише. Але ні. В результаті все закінчилося банально. Він прийшов.
Я глянула: вже немає ніякої сором’язливої посмішки, зате з’явилися домашні штани і розтягнута футболка. Із собою, як завжди, нічого не взяв. Ну я й відповіла, як годиться. Щоб він почекав, поки я на кухню збігаю. І за хвилину я принесла йому заготовлену візитку місцевої служби доставки.
Там і вибір багатший, і готують напевно смачніше. Він спершу не зрозумів, подумав, я жарти жартую, а може, фліртую так, але я стала зачиняти двері. Тоді він вчепився в ручку дверей, як кліщ. Подивився мені в очі і заявив, що в нього були серйозні наміри щодо мене, і пішов.
Тоді мені так запам’яталися ці слова про “наміри”, адже мій чоловік теж був серйозним. І цей ось не жартував. Містика якась. Але нічого. Вечеряти вдома, на своїй кухні дуже навіть непогано. Ніхто не відволікає, не заважає. І навіщо вони мені треба, серйозні такі? Мені й самій добре й весело.
