Оксана взяла телефон чоловіка, щоб знайти фотографії, які вона йому колись надсилала в соціальній мережі, щоб вони не загубилися.
Купа повідомлень в особистих. Він їх не читає чи що… Вирішила подивитися, хто там йому пише. Всілякі листівки від родичок, побажання з добрим ранком, привітання з різними святами, нічого цікавого.
Одне повідомлення залишилося. Хм, хто така… Якась Ольга…
Оксана відкрила повідомлення. Довгий текст, цікаво…
“Олексій, привіт! Пише тобі сусідка і подруга Віри Ломаченко, твоєї колишньої нареченої.
На жаль, Віри нещодавно не стало, серце, не змогли врятувати. Але у неї залишився Іван. Ваш з Вірою син.
Віра, коли дізналася, що чекає дитину, хотіла тобі повідомити. Але, зайшовши в інтернет, побачила твоє фото з дівчиною, де ти написав, що збираєшся одружитися.
Віра не стала заважати твоєму щастю. Видалила свою сторінку в соцмережі. Вона одна ростила сина, дуже любила його. Родичів у неї немає, сам знаєш, вона з дитбудинку.
Те, що серце хворе, з’ясували на медогляді. Пила якісь таблетки і ніколи не скаржилася. Пішла з життя раптово, на роботі.
Іван замкнувся в собі, дуже переживає. Хлопчик він хороший, спокійний, дуже шкода, зовсім один залишився… Я поки що забрала його до себе. Але назавжди забрати не зможу, у мене і так повний будинок, я доглядаю за хворим чоловіком, та ще й своїх троє діточок.
Ось я і подумала про тебе. Все-таки рідна кров. Розумію, що ця новина може не порадувати тебе і твою дружину, але вважаю своїм обов’язком повідомити тебе про сина.
Якщо найближчим часом його ніхто не забере в сім’ю, то відправлять в дитячий будинок, повторить долю матері. Сам розумієш, яке життя його там чекає. Шкода хлопчика.
Вибач за турботу, але в пам’ять про Віру я повинна була так вчинити. Про тебе вона часто згадувала, говорила тільки хороше. Знаючи ім’я та прізвище, я знайшла тебе тут, фото бачила у Віри, вона зберігала його для сина.
Іван знає, що у нього є батько. Віра сказала, що ти зник безвісти, і, можливо, у тебе є нова сім’я, тому ти нічого про нього не знаєш.
Чекаю на відповідь. Якщо відмовишся забрати хлопця, я зрозумію. Не кожна людина здатна прийняти дитину, хоч і свою. Та й дружина навряд чи погодиться, навіщо їй це. Не кожна жінка прийме. Мій номер будинку 47, живу поруч з Вірою.
З повагою, Ольга.”
У Оксани загорілося обличчя після прочитання. Ну і справи… Виходить, незадовго до їхнього знайомства у Льоші була дівчина. Він ніколи нічого не розповідав. І тепер у нього є син…
Що ж робити? Як він поставиться до цієї новини? Чи захоче визнавати цього Івана?
У Оксани та Олексія ріс син, Єгор. Чоловік його обожнював. Замислювалися про другу дитину, хотілося доньку. Квартира своя, трикімнатна, машину недавно оновили, на Середземне море збиралися з’їздити, відкладали гроші на поїздку.
І тут тепер Іван. Ну ось навіщо їй потрібна чужа дитина? Тим більше від колишньої чоловіка. Що ще там за Віра була, і що за син у неї виріс… Виходить, хлопчику років сім-вісім, вже школяр.
– Ксюшо, я прийшов! Все купив, як ти просила. Телефон вдома забув, ніхто мені не дзвонив? А то це ж закон підлості – то ніхто не дзвонить, але варто залишити телефон – так всім терміново потрібен…
– Ні, Льоша, ніхто не дзвонив… Ось твій телефон…
“А раптом він зайде в соцмережу і побачить повідомлення, а воно вже прочитане, здогадається, що я лазила в його акаунті і приховала інформацію…
Треба потім, як він засне, взяти телефон і видалити повідомлення, і заблокувати цю Ольгу, щоб не змогла написати більше.
Нічого, придумають що-небудь з хлопчиком, не пропаде. Може його усиновлять хороші люди…” – думала Оксана.
Коли чоловік заснув, вона взяла тихо його телефон і спробувала видалити повідомлення. Але воно не видалялося. Оксана багато разів натискала на напис “Видалити повідомлення”, але все марно.
Вирішила, що це проблеми з інтернетом або додаток глючить. Завтра ще раз спробує. Лягла спати.
Всю ніч їй снилася якась жінка з довгим чорним волоссям. Вона простягала їй маленьку гарненьку дівчинку і говорила: “Допоможи, будь ласка, допоможи…”
Оксана намагалася взяти дитину, але нічого не виходило, руки проходили крізь дівчинку. Оксана від жаху прокинулася. Якийсь дурний сон… Це від переживань, напевно…
Чоловік, поснідавши, поїхав на роботу. Телефон був весь час з ним. Завезла сина в дитячий садок і поїхала на роботу. Весь день вона думала про хлопчика. Цікаво, який він, чи схожий на Олексія?
Вирішила розповісти про повідомлення своїй подрузі Ларисі, з якою завжди всім ділилася. Заїхала до неї додому після роботи.
– Ксюша, навіщо тобі ці проблеми? Хтозна, хто там кого народив, що ж тепер, життя своє псувати? Думати головою Вірі цій треба було, коли вирішила зава…іти. Зробила б переривання і ніяких позашлюбних дітей не було б. Про що вона думала?
Тим більше знала, що серце хворе, хто знає, що з нею може статися. Могла б заздалегідь задуматися про подальшу долю хлопчика…
Коротше, видали те повідомлення і живи спокійно. Не було його і все тут. Хлопець у дитячому будинку приживеться, не він перший, не він останній.
Увечері Оксана знову взяла телефон чоловіка, поки він був у ванній. Але повідомлення ніяк не видалялося. Наче зачароване.
– Ксюшо, мені почали снитися дурні сни… Напевно, тому що на ніч їм, треба припиняти…
– А що сниться?
– Одна знайома, все мені якусь дитину простягає, і плаче… Одне і те ж кожен день…
– Що за знайома? – Оксана напружилася.
– Та ти її не знаєш… Віра. Колись давно спілкувалися з нею…
“Ага, спілкувалися… Знаю я ваше спілкування, дитину зачали…” – подумала Оксана і замовкла.
Виходить, покійна Віра почала їм снитися, просить за сина. А ось до чого тут дівчинка, яку вона простягає, незрозуміло…
Ну і ситуація… Оксана не вірила в містику, але тут прямо якісь чудеса відбуваються… І повідомлення ніяк не виходить видалити. Як це можна пояснити? Треба сказати чоловікові правду!
– Льошо, а що б ти сказав, якби дізнався, що у Віри від тебе народилася дитина? – вирішила зізнатися Оксана, дивуючись сама собі.
– Та ну, дурниці які. Стільки років минуло вже, яка дитина? Я про неї і думати забув. Було і було. Вона мені подобалася, зустрічалися небагато.
Потім, коли приїжджав у селище до батьків, кілька разів бачився з нею, вона запрошувала в гості. Але я нічого не обіцяв ніколи. Батьки переїхали, і більше я там не з’являвся. Потім зустрів тебе.
– Не можу я більше приховувати, це підло. У тебе є син, Іван. Віра пішла з життя недавно, серце хворіло, а хлопчика в дитбудинок віддали вже, напевно… Сусідка її написала тобі в соціальній мережі, я прочитала і приховала від тебе, злякалася.
Зайди в повідомлення, прочитай…
Олексій здивовано дивився на дружину. Взяв телефон і прочитав повідомлення.
– Ну і справи… Я в шоці, якщо чесно. Несподівано. Чому Віра нічого не сказала, я допомагав би грошима… Оксана, що робити в такій ситуації?
– Я сама в шоці. По совісті треба вчинити. Їхати і забирати хлопчика. Не місце йому в дитбудинку. Твоя рідна кров, як-не-як. Дитина ні в чому не винна…
Олексій важко зітхнув. Оксана обійняла чоловіка.
– Давай завтра ж і поїдемо…
Приїхавши на місце, вони постукали у вікно Ольги, яка написала повідомлення. Двері відчинила жінка в халаті.
– Олексій, це ви? Приїхали, значить… Ну, проходьте. Іван уроки робить.
Олексій з Оксаною зайшли в будинок. Пахло ліками. В одній кімнаті на спеціальному ліжку для лежачих хворих лежав чоловік Ольги. В іншій кімнаті гралися діти.
У кутку, за столом, у картатій сорочці та спортивних штанях сидів хлопчик з чорним волоссям, читав книжку.
– Іване, вийди, до тебе тут приїхали…
– До мене? Хто? – здивувався хлопчик. Він не знав чоловіка і жінку, які стояли в проході.
– Привіт, Іване. Я твій батько. Я нічого не знав про тебе, тітка Оля знайшла мене і написала… Як ти?
– Тітка Оля мене не ображає. Скоро я поїду в дитячий будинок, там багато дітей, мені там буде добре. Там багато іграшок. А коли я виросту, то стану футболістом.
Іван був дуже схожий на свою маму. Те саме волосся, очі.
– Іване, а поїдеш до нас? У нас теж багато іграшок, і у тебе є молодший брат, Єгор. Ви подружитеся. Будете разом грати у футбол…
– Брат? У мене? – очі хлопчика загорілися.
– А я дружина твого тата, Оксана, і буду рада, якщо ти будеш жити у нас…
Іван знизав плечима і подивився на Ольгу.
– Ой, та що ж ми стоїмо! Ходімо чаю пити, у мене є цукерки, зефір. Іван дуже любить рожевий зефір…
На тісній кухні сіли пити чай. Іван крадькома поглядав на батька і мовчки їв зефір, запиваючи теплим чаєм.
– Треба вам сходити оформити документи на Івана, його вже почали готувати до дитячого будинку… У родині йому буде набагато краще, ніж там, самі розумієте. Дякую вам, Олексій та Оксана, за добре серце, що не відвернулися від хлопчика…
В очах Ольги стояли сльози. Діставши з кишені халата хустку, вона швидко витерла їх.
Улагодивши всі формальності, Івана відвезли в нове життя. З Єгором він відразу подружився. Оксана з Олексієм купили Івану ліжко, шафу, гарний одяг і власний футбольний м’яч.
На тумбочку Іван поставив рамку з фотографією мами. Якось Оксана почула, як він розмовляв з портретом.
– Мамочко, тато і тітка Оксана ставляться до мене добре, а ще у мене є братик, Єгор. Він класно малює динозаврів. У мене є футбольний м’яч, іноді ми ходимо на майданчик і граємо там з татом і Єгором.
Ти не переживай, мамо, у мене все є і ніхто не ображає. І приходь до мене уві сні частіше, я так сумую…
У Оксани стиснулося серце. Бідний хлопчик, сумує за мамою… Нічого, вони оточать його турботою і теплом…
Якось уві сні до неї знову прийшла жінка з чорним волоссям, тільки тепер вона посміхалася, простягаючи Оксані маленьку дівчинку.
– Дякую за все … Це вам…
Оксана простягнула руки і взяла дитину. І тут же прокинулася…
Через дев’ять місяців у Оксани та Олексія народилася дочка, Настя. Брати дуже полюбили сестру і допомагали мамі доглядати за нею.
Оксана жодного разу не пошкодувала, що зізналася чоловікові і вони забрали Івана. Вони вчинили за совістю, як і повинно бути…
Спеціально для сайту Stories
