Були складні стосунки. Минуло вже 12 років. Забути не можу. Я одружений, вона одружена. Мені 50, їй 40. Ми не друзі, які іноді спілкуються. Я не знаю, хто ми один для одного. Вона не знає, хто ми.
Але обидва визнаємо, що ми не друзі. У мене дочку звуть її ім’ям, у неї першого сина звуть моїм ім’ям. Діти малі. Я не можу кинути їх, я не можу піти від дружини, але я не люблю дружину, тільки поважаю.
Проблема в тому, що мені потрібно спілкуватися з нею. А їй нема. Колись було навпаки. Я міг не спілкуватися з нею, не звертав уваги на її прохання. Пішла від мене саме через неуважність, а тепер все повністю навпаки.
І з цією необхідністю я довів себе до межі. Кілька тижнів тому посварилися і все. Знову з моєї вини її сильна образа. Намагався пояснити свої почуття, краще б мовчав. Вона на мої повідомлення не відповідає.
Шукати її в соцмережах, сенсу немає, просто додасть до чорного списку, швидше за все, а я все ще сподіваюся на щось. Живемо у різних містах, на протилежних кінцях країни. Я не знаходжу собі місця буквально.
Не можу їсти, не можу спати. Сказати дружині, що діється, не можу. Сказати дітям, чому тато так поводиться, не можу. Відчуваю, що я вже на межі. Тримаюсь лише на тому, що потрібен дітям.
Бачу лише два варіанти: чи спробувати її забути, але я намагаюся це зробити вже багато років і все одно щодня згадую, або все кидати і летіти до неї в місто.
Тільки зовсім не факт, що вона погодиться зі мною хоча б зустрітись, не те, що почути. Де мешкає, не знаю. Знаю лише мобільний, але дзвонити боюся. Пробував вимотуватись фізично, не допомагає.
Пробував звертатися до психолога, але видала мені тільки: «Ви самі у всьому винні, ви повинні її забути, а більше займатися сім’єю. Будьте собі прокурором, а їй адвокатом».
Я собі суддя вже, а не прокурор, тисячі раз прокляв себе за те, що тоді дав їй піти. Що робити далі – не знаю… Як жити? Розумію, що мучу не тільки себе, а й свою родину…
