На п’ятий день після весілля я спакувала валізу. Потім зняла обручку і поклала її на тумбочку.
Втім, почну по порядку…
З Павлом ми познайомилися на початку зими, а до літа вже одружилися. Швидко, звичайно. Мама казала:
– Наталю, ти його ж зовсім не знаєш.
А я сміялася, бо знала головне: поруч із ним мені було спокійно. Павло працював архіваріусом у міській адміністрації. Я була перукаркою, мала свій маленький салон. Звикла все вирішувати сама.
На весіллі я розговорилася з Женею, дружиною Микити, шкільного друга Павла. Женя підморгнула мені:
– Дзвони, якщо що.
Я тоді здивувалася – навіщо мені їй дзвонити? Я ж виходила заміж за найспокійнішу людину в місті…
Весільний букет стояв на підвіконні нашої нової кухні, а поруч лежав фартух у целофані. Подарунок від свекрухи, Емми Аркадіївни. Фартух був бежевий, у квіточку, із зав’язками на спині. Усередині пакета ще лежав конверт із запискою.
Але записку я знайшла не відразу, а на другий день.
Павло пішов до матері. Пішов одразу після сніданку, залишивши на столі тарілку з засохлими залишками яєчні, чашку з кавовою гущею на дні та зім’яту серветку. Я подивилася на все це і подумала: гаразд, перші дні разом, звикнемо.
Вирішила розгорнути фартух, повісити десь, раз вже подарували. Під целофаном, у конверті без марки лежав аркуш. Почерк вчительський, з натиском:
«Пам’ятка молодій дружині. Сніданок до восьмої, обід із супом обов’язково, сорочки крохмалити, підлоги мити щодня. Дзвонити раз на тиждень, питати про здоров’я».
І примітка внизу, підкреслена двічі: «Павло звик до порядку».
Я склала аркуш, поклала назад у конверт, конверт поклала в кухонну шухляду поруч із плитою. Фартух повісила на гачок.
Увечері Павло повернувся, пройшов повз раковину з посудом, сів на диван, увімкнув телевізор. Його тарілка так і стояла, я до неї не торкалася. Він подивився на тарілку, потім на мене.
– Наталю, а посуд?
– Я не буду мити твою тарілку, – відповіла я. – Ти дорослий.
Він моргнув, але не образився, скоріше здивувався. Потім встав, помив тарілку і чашку мовчки, ніяково, брязкаючи ними в раковині. Я дивилася йому в спину і думала: ну ось, все нормально. Попросила – зробив.
Трохи пізніше на сходовій площадці я зіткнулася з сусідкою, та виносила сміття, побачила мене, розпливлася:
– Ой, молодята! Мабуть чоловік на руках носить?
Я посміхнулася, кивнула.
Ввечері Павло зателефонував матері. Я чула крізь стіну, квартира була маленька, стіни тонкі. Він говорив тихо, але я розібрала:
– Мамо, вона характер показує. Ага. Посуд не стала мити. Ні, я сам помив. Ну так, ну так.
Емма Аркадіївна, мабуть, відповіла щось довге, бо Павло довго мовчав, а потім промовив:
– Зрозумів. Приїдеш? Добре.
Емма Аркадіївна приїхала на третій день. Без попередження, звичайно. Вона увійшла до передпокою, повісила куртку, рушила до кухні й одразу провела пальцем по підвіконню. Показала мені палець.
– Пил, Наталко.
Потім оглянула плиту, заглянула в холодильник і похитала головою. Відкрила шафу з посудом, переставила тарілки, які стояли не в тому порядку, в якому вона їх колись розставляла. Павло був поруч і кивав, погоджуючись з кожним зауваженням. Жодного разу не сказав: «Мамо, припини».
Потім Емма Аркадіївна подивилася на мене зверху вниз, хоча ми були майже одного зросту, і запитала:
– А супчик ти йому вариш?
– Ні, – відповіла я.
– Ні? – вона повернулася до Павла. – Павле, вона тобі суп не варить?
Павло знизав плечима. Він не скаржився – він просто не заперечував. Що, втім, було ще гірше.
Емма Аркадіївна пробула у нас до вечора. Встигла перемити посуд, який я помила вранці, перепрати білизну, яку я випрала вчора, і дати купу кулінарних порад. Йдучи, погладила Павла по голові – він стояв, опустивши плечі – і обернулася до мене:
– Ти, Наталко, постарайся. Павлу потрібен затишок.
Коли за нею зачинилися двері, я пішла у ванну кімнату й увімкнула воду. Не плакала, просто стояла, спершись руками на край раковини, і дивилася на своє відображення у дзеркалі. Думала: адже я тільки переїхала сюди. Весільна сукня ще висить у шафі, у чохлі. А я вже відчуваю себе так, ніби влаштувалася на роботу.
З кімнати долинав голос Павла, він знову розмовляв із матір’ю. Цього разу голосніше:
– Вона навіть суп нормально зварити не може, мамо. Ні, ну а що я зроблю?
Я вимкнула воду, вийшла на кухню. По телевізору йшла якась передача: жінка розповідала, як чоловік контролював кожен її крок. Говорила спокійно, без надриву: «Я терпіла, бо думала, звикну. Усі звикають». Я потягнулася до пульта, вимкнула.
Наступного ранку Павло пробурмотів:
– Наталю, якщо ти й далі будеш так… Я покличу друзів. Вони тобі пояснять.
Я подивилася на нього. Він жував бутерброд, дивився у вікно. Говорив це так, ніби пропонував викликати сантехніка.
На п’ятий день він зателефонував друзям. Четверо чоловіків прийшли ввечері, розсілися у вітальні на нашому новому дивані, купленому в розстрочку. Микита, чоловік Жені, сів на краю, ближче до дверей. Решту я майже не знала: бачила хіба що на весіллі. Емма Аркадіївна теж приїхала. Пройшла до вітальні, сіла в крісло біля вікна.
Павло встав посеред кімнати й почав говорити. Звертався до друзів, наче до суду присяжних. Ніби мене в кімнаті не було.
Розповідав, що дружина «не хоче бути дружиною». Що мити посуд відмовляється. Що суп не варить. Що матір образила.
Говорив швидко, плутаючись, перескакуючи з теми на тему, але з образою в голосі, з такою дитячою, щирою образою, ніби в нього відібрали цукерку.
Емма Аркадіївна кивала при кожному його слові, стискаючи губи. Один із друзів, здається, його звали Сергій, хмикнув:
– Павле, ну ти їй скажи, чого ти нам скаржишся?
– Я казав! – Павло розвів руками. – Я сто разів казав!
Потім він повернувся до пральної машини. Вона стояла в кутку кухні, її було видно крізь відчинені двері. Павло демонстративно тикнув у неї рукою, наче адвокат показує доказ:
– Ось. Ось це. Вона навіть прати не хоче. Я прошу, а вона мені: сам пери.
Я дивилася на його руку, витягнуту в бік машинки. На палець, яким він тикав у повітря. Він показував на панель, але не на кнопку, а кудись убік, повз неї. Бо не знав, де вона. Кнопка ввімкнення. Він жодного разу в житті не вмикав пральну машину ні в мами, ні тут.
Я встала і пройшла на кухню. Відкрила шухляду біля плити, дістала конверт. Повернулася до вітальні.
– Можна тепер я скажу? – попросила я дозволу.
Не у Павла. У його друзів. Сергій кивнув, решта мовчали, Микита дивився в підлогу.
Я розгорнула аркуш і прочитала вголос. Все, що там було написано. Про сніданок до восьмої, про обов’язковий суп, про «крохмалити сорочки», про «мити підлоги щодня» і про дзвінки свекрусі. І примітку: «Павло звик до порядку».
Сергій присвиснув, хтось із друзів відкашлявся. Емма Аркадіївна підвелася з крісла, але я не дала їй заговорити. Зняла з гачка фартух і поклала його на журнальний столик.
– Це вам, – звернулася я до свекрухи і після невеликої паузи подивилася на чоловіка. – Я тобі не прислуга, Павле. Мені потрібен чоловік, а не начальник з мамою на підхваті.
Павло сів. Просто сів на диван, ніби ноги перестали його тримати. Емма Аркадіївна кахикнула, але нічого заперечувати не стала, вперше за весь час.
Я пройшла в спальню, дістала сумку, з якою переїжджала, і зібрала речі. Весільну сукню залишила висіти в шафі. Обручку зняла, поклала на тумбочку. Перед тим, як піти, подивилася на Микиту. Він єдиний не відвів погляду. Просто коротко кивнув, ледь помітно.
Женя, дружина Микити, прийняла мене того вечора без питань. Постелила в маленькій кімнаті, поставила на тумбочку склянку води і тихо промовила:
– Живи, скільки тобі потрібно.
Я прожила у них тиждень, потім орендувала квартиру ближче до роботи. Стригла клієнтів, їздила на роботу автобусом, поверталася ввечері в порожню квартиру. І вперше за весь час не відчувала себе винною за те, що суп не на плиті.
Павло спочатку дзвонив часто, потім рідше, але я не брала трубку. Емма Аркадіївна приїжджала до нього готувати обіди, Микита розповів Жені, Женя розповіла мені.
Емма, звичайно, знайшла винуватицю: невдячна невістка, кинула Павла, навіть обручку залишила. Фартук, до речі, вона забрала назад.
З чотирьох друзів, які тоді сиділи на дивані, Павлу потім не подзвонив жоден.
– Так йому й треба, – мстиво подумала я.
І тільки коли я трохи охолола, прийшла в голову інша думка: може, я неправа? Це ж було всього-на-всього притирання… Може, варто було дати Павлу, точніше, нам з Павлом ще один шанс?
