Моєму сину вже 17 років. Він уже дорослий хлопець. Після розлучення із чоловіком син залишився жити зі мною. Я спілкуюся з ним як із рівним, намагаюся домовлятися про все мирним шляхом.
Але щоразу, коли я роблю йому зауваження, він мені відповідає вкрай зухвало. Він каже такі речі, що в мене від його слів вуха в’януть. Я настільки випадаю з реальності в цей момент, що забуваю предмет нашої суперечки.
Син каже, що я надто ніжна. А коли я прошу його зі мною по-людськи спілкуватися, то він відповідає, що я дуже високо себе ціную. Діти зараз дуже розумні. Я навіть погрожувати нічим не можу.
Тиждень тому сказала, що я не більше даватиму йому кишенькові гроші і готуватиму для нього, так він заявив, що поскаржиться в ювенальну поліцію. Після цього він заявив, що я маю зібрати свої речі й піти геть.
Я з дитинства йому приділяла багато часу, скільки могла. Ми читали разом книжки, я водила його на різні секції, намагаюся одягати його пристойно. Коли у нього виникають якісь труднощі, я завжди рада допомогти.
Завжди терпляче з ним розмовляю, ніколи не підвищую голосу. Але сину спілкуватися зі мною зараз зовсім не цікаво. Всі мої прохання та зауваження він пропускає повз вуха, сидить, уткнувшись у телефон чи за комп’ютером.
Я в глухому куті, не знаю, що робити з цим підлітком. Нещодавно він знову програв свої кишенькові гроші у карти і вимагав, щоб я йому більше грошей дала. Мій бюджет теж не безмежний, я оплачую навчання, одяг, їжу, житло, а подяки ніякої.
