Полуденне сонце пекло і сліпило очі. Спека стояла під тридцять і на піщаному пляжі широкої річки було багатолюдно.
Пляж був довгий і закінчувався зарослою деревами до самої води ділянкою. Біля цих дерев розташувалася компанія дівчат. Місце тут було не дуже – пісок не такий чистий, зате народу майже немає.
А біля дерев можна в затінку посидіти, чим Свєта і скористалася, на відміну від своїх подруг, охочих засмагнути. Вона на сонці довго перебувати не могла, своє покривало постелила в тіні й дуже часто заходила в річку, щоб освіжитися.
Плавала Світлана дуже добре. У дитинстві батьки водили її в басейн, і дівчинка займалася плаванням професійно. Переплисти цю річку для неї нічого не вартувало, але Світлана цього не робила.
Допливе до середини і назад, до подруг, які лежали на своїх покривалах у позі морської зірки. Дві подруги Свєти дуже вже хотіли засмагнути і мати ефектний вигляд у коротких спідницях.
А ось Світлані було байдуже, який вигляд вона має. Струнка, довгонога і дуже красива, вона не збиралася вражати нічию уяву карколомною засмагою.
Для неї задоволенням було поплавати, а потім посидіти під деревом і похрумтіти солоними крекерами, що дівчата взяли з собою на пляж для перекусу.
– Свєтка, ти ось тріскаєш, як не в себе, але ж ні на грам не набрала вагу, – бурчала одна з її подруг, пухкенька Юля.
– Та не кажи, – підтверджувала інша. – Свєтка вічно щось їсть, але фігура ідеальна. А тут боїшся зайве печиво з’їсти.
– Ой, дівчата, та не заздріть ви, – сміялася Свєта, хрумтячи крекерами. – Зате ви тепер такі засмаглі!
Дівчата пережартовувалися між собою, не звертаючи уваги на гучні крики за деревами. Вони знали, що там підлітки спорудили тарзанку і з криками стрибали у воду.
Світлана, яка прекрасно розуміла особливості цієї річки, до подібних забав ставилася несхвально. Щойно дівчата прийшли на пляж, вона навіть ходила до чотирьох хлопчаків років дванадцяти, що стрибали з тарзанки, і намагалася їм пояснити, що трохи осторонь є вир. Якщо туди потягне течією, то це може бути дуже небезпечно.
Але хлопчаки є хлопчаки! Звичайно ж, вони відмахнулися від слів Свєти і продовжували стрибати зі своєї тарзанки. Що з ними зробиш? Не проженеш же з берега!
Світлана, пережартовуючись із подругами, давно перестала звертати увагу на галасливих хлопців за деревами. Вона надкусила черговий крекер і раптом завмерла, почувши не зовсім звичайний крик. Їй здалося, що хтось із хлопчаків крикнув “допоможіть”.
– Ви це чули? – схопилася дівчина з покривала.
– Що чули? – ліниво повернула голову повненька Юля, але Світлана не відповіла. Вона вже мчала в зарості дерев. Туди, де стрибали з тарзанки хлопці. Дівчата, що залишилися на пляжі, перезирнулися і мовчки кинулися за подругою, зрозумівши, що щось трапилося.
Світлана, яка прибігла першою, побачила у воді голову одного хлопчика. Побачила на секунду, перед тим, як хлопчиська затягнуло виром, про який вона застерігала.
Друзі хлопця з жахом стояли на березі, витріщивши очі й закам’янілі від страху. Вони навіть не кричали, не знаючи, як поводитися. Мабуть, той крик “допоможіть!”, що почула Свєта, видав хлопчик з води. Видав перед тим, як зникнути під водою.
Світлана не роздумувала ні секунди, думати було ніколи. Вона рвонула до води, а в цей час приспіли її подруги.
– Не треба, Світлано, стій! – кричала Юля. – Він уже великий, потягне тебе за собою. Ти не зможеш.
Роздумувати про те, зможе вона чи
ні, Світлана не бажала. Вона б кинулася у воду, навіть якщо й не вміла б професійно плавати. Але з її навичками в неї був шанс…
Був шанс, і дівчина ним скористалася. Тим паче, що хлопець, не тягнув її за собою і не брикався. Він уже наковтався води і йшов на дно, коли Світлана почала виштовхувати його на поверхню.
– О, Боже, Боже мій, – металася берегом Юля разом із третьою подругою. – Вам же, дурням, казали, що тут купатися небезпечно.
Дівчина відважила ляпаса одному з хлопчаків, що стояли на березі, а він навіть не поворухнувся, не зводячи очей з того місця, де пішов під воду його друг. І ось там показалася голова. Одна, друга…
Світлана посилено веслувала, намагаючись, щоб голова хлопчиська була над водою. Уже на березі знадобилася допомога Юлі, що навчалася в медичному інституті. Їй не довелося довго робити штучне дихання, перш ніж хлопець, який ледве не потонув, почав відкашлюватися і вивергати з себе річкову воду.
– Єгоре! Єгоре! – кинулися до кашляючого друга хлопці. – Ми так злякалися!
– А якщо злякалися, чого стояли, як ідоли? – вичитувала хлопчаків Світлана. – Треба було кричати, кликати на допомогу, а ви застигли! Ех ви! Друзі, називається! Добре ще, що я почула, як він крикнув.
Єгор остаточно прийшов до тями, сидів на березі, уткнувши голову в коліна, а друзі все смикали його.
– Єгоре, давай підемо. Треба йти, раптом батьки дізнаються, що ми тут були.Пішли вже!
Дванадцятирічний Єгор піднявся, нетвердою ходою підійшов до Свєти, подивився в очі і сказав:
– Дякую! Дякую тобі!
Потім він, як і його друзі, схопив свої речі, що валялися біля дерева, і пішов.
– Ось тобі й уся подяка, – усміхнулася Юля. – Ех, Свєтко, ти таку справу зробила, що можна в газеті написати. Але тільки ці хлопці навіть не зізнаються, що вони тут були. Батьки, напевно, не дозволяють їм сюди ходити. А так, написали б у газеті, дали грамоту.
– Не дуже і потрібна мені ця грамота, – засміялася Світлана. Головне, що хлопця витягла. Страшно уявити, що сталося б, якби ми сьогодні не вирішили піти скупатися. Навіть думати про це не хочу.
– Дівчата, блін, – раптом скрикнула третя подруга, – адже ми всі речі на покривалі залишили. І сумочку з грошима. У мене там стипендія.
– Ось, блін, – змахнула пухкими руками Юля, і всі три дівчини кинулися до місця, де залишилися їхні речі.
* * * *
Минуло тринадцять років. Свєта давно виросла і перетворилася на красиву молоду жінку. Вона була заміжня і щаслива в шлюбі. Багато всього сталося відтоді, як вона витягла з річки хлопця, але жінка ніколи його не забувала і ім’я пам’ятала – Єгор.
Єгор тоді подивився їй в очі й дуже щиро подякував. Очі в хлопця такі гарні були. Світлий погляд, відкритий, чесний. Свєта цього хлопчика назавжди запам’ятала, хоч більше ніколи й не зустрічала. І чомусь, сім років тому, коли вона привела у світ сина, захотілося їй назвати його Єгором, а чоловік не заперечував.
– Єгор – непогане ім’я, мені подобається, – сказав тоді чоловік Світлани Михайло.
Хороший він у неї був. Свєта чоловіка кохала. Вона й сама непогано заробляла, але чоловік був успішним підприємцем і намагався, щоб сім’я його ні в чому не потребувала.
Кілька років тому придбали вони цю двоповерхову дачу за містом. Хорошу дачу, з лазнею. У ній цілий рік можна жити, як у цілком пристойному приватному будинку.
Влітку на дачі родина проводила вихідні, смажила шашлики. А ось взимку тут робити ніби як нічого. Несподівано Михайло запропонував Світлані відзначити на дачі Новий рік.
– Ну, а чому ні?, – казав чоловік, – Поставимо ялинку, під саму стелю. Справжню лісову красуню. Прикрасимо її і зустрінемо Новий рік із сім’єю, тільки ми втрьох і більше нікого.
Світлані ця ідея припала до смаку. І справді, що це вони щороку збираються галасливими компаніями? Зустріти Новий рік із сім’єю, це ж так добре! Тільки вони і більше нікого.
Семирічний Єгор, почувши розмову батьків, застрибав на місці.
– А ви мені гірку побудуєте? Справжню, снігову гірку, щоб я міг кататися на льодянці.
– Звісно, побудуємо, – закружляв сина Михайло. – У тебе буде найкраща снігова гірка, і ми всі з неї кататися будемо. Правда, Свєто?, – підморгнув чоловік дружині.
І ось уже два дні, як вони на дачі. Гірка давно побудована, накаталися вдосталь. Ялинка прикрашена, переливається різнокольоровими гірляндами, і на календарі тридцять перше грудня!
Попереду чарівна ніч, на яку найбільше чекає семирічний Єгор. Хлопчик із самого ранку вирізав сніжинки з паперу і прикрашав ними ялинку. Ці нехитрі, кривуваті паперові сніжинки здавалися і йому, і батькам кращими за всі інші прикраси, кращими за кольорові кулі та переливчастий дощик.
– Мамо, мамо, а можна я ще свою спальню на другому поверсі сніжинками прикрашу? Я наліплю їх на стіни, ніби в мене в кімнаті йде сніг.
– Звичайно, Єгоре, а я тобі в цьому допоможу. Ми прикрасимо весь будинок, а коли стане темно, вимкнемо світло. Буде горіти тільки ялинка і свічки. Ти бачив, які гарні свічки ми з татом купили в місті? Ми будемо зустрічати цей Новий рік при свічках.
Усе було добре, але, як це часто буває, свято все-таки було затьмарене дзвінком із міста. Михайло підняв слухавку і, трохи поговоривши, тужливо видихнув.
– Світлано, мені потрібно швиденько змотатися до міста, – сказав він дружині. – Телефонував мій бухгалтер. Йому терміново знадобилися деякі папери із сейфа, а ключ у мене. Я думаю, за пару-трійку годин повернуся.
Бачачи, як опустилися куточки губ Єгора, Світлана постаралася підняти настрій синові.
– А хто це в нас тут скис? Тато ж зовсім ненадовго їде, а ми до його повернення так прикрасимо будинок, що він зомліє, коли повернеться. Так, Єгоре?
– Так, так, – пожвавився хлопчик, – я знаю, що ми зробимо. Тато, коли побачить…
– Тш-ш-ш-ш, – зашипіла Світлана, прикладаючи палець до губ. – Ми не будемо йому завчасно про це розповідати. Він же має зомліти від щастя.
Михайло поїхав, а Свєта з сином із величезним натхненням кинулися розвішати паперові сніжинки по всій дачі. Єгор ще такий маленький, він так радів шматочкам паперу, але, тим не менш, уже чудово розумівся на часі, і коли годинник показав п’ятнадцять хвилин десятого, почав нервувати.
– Мамо, мамо, а тато ж казав, що він о дев’ятій приїде? А що, якщо він не встигне до Нового Року? Давай йому зателефонуємо і запитаємо, чому він затримується.
– Не бійся, Єгоре, тато обов’язково встигне, – заспокоювала Світлана сина, хоча сама вже починала нервувати. Вона неодноразово дзвонила Михайлу нишком від Єгора, і весь час номер чоловіка виявлявся недоступним.
Жінка відволікала Єгора, а сама набирала знову і знову, і ближче до десятої вона, нарешті, почула в трубці гудки. Михайло кричав у слухавку під завивання вітру.
– Світлано, тут зв’язку зовсім немає. Не знаю, як ти додзвонилася, можливо, зараз знову пропаде. Я за дачним селищем метрів п’ятсот не доїхав, знесло мене в замет. Мені б відкопатися, а в мене навіть лопати немає.
Три машини проїхало, і ніхто не зупинився. Якщо найближчим часом не відкопаюся, прийду без машини, до дванадцяти точно буду.
Договорити Михайло не встиг. Зв’язок, як він і віщував, пропав. Світлана засмутилася. По-хорошому, треба б віднести чоловікові лопату. Він каже, що метрів п’ятсот до дачного селища не доїхав, отже, до нього десь кілометра півтора, від сили.
Можна одягнути Єгора і пробігтися, от тільки на вулиці вітер піднявся, а Єгор нещодавно перехворів, і досі ще підкашлює. Не варто йому в таку погоду по вулиці розгулювати, але ж і чоловіка не кинеш.
-Єгоре, послухай, ти ж у нас зовсім великий хлопчик, так? – серйозно запитала Світлана сина. – Ти зможеш посидіти один якийсь час? Ну, скажімо, хвилин сорок, годину? У нас тато застряг у снігу і йому потрібно віднести лопату. А ти зачинись і дивись телевізор. Зможеш?
– Звичайно, зможу, мамо, – закивав хлопчик. – Неси татові лопату, я не хочу зустрічати Новий рік без нього. А я зовсім не боюся, ні крапельки, правда.
Світлана одягнулася, але перед виходом ще раз поговорила з Єгором.
– Єгоре, я тебе дуже прошу, не балуйся. Просто дивись телевізор. Гірлянди на ялинці я вимкнула, і ти їх без нас не вмикай.
– Добре, мамо, – хмурився Єгор. – Та йди вже швидше, тато там замерз, напевно, зовсім.
– Єгоре, Єгоре, – кричала Світлана, вони бігли разом із чоловіком до дачі.
Напевно, вони обидва влетіли б просто у вогонь, якби їх не зупинили. Один із пожежників крикнув:
– Тримайте їх!
Світлану хтось схопив за плечі, а Михайла повалили з ніг. Михайло гарчав, виривався.
– Там мій син, відпусти. Пусти, кажу!
– Син? – схилився над чоловіком молодий пожежник. – Що, у будинку є дитина? Це точно? Хлопці облийте мене і піднімайте драбину до вікна другого поверху. Я спробую зайти звідти.
Пожежник, що постарше, похитав головою.
– Не треба, не варто. Там уже все….
Але молодий його не слухав, по драбині він забрався до вікна другого поверху, вибив його і стрибнув у середину дачі.
Час ніби завмер. Світлана не дихала, дивлячись на вікно другого поверху. Михайло, що лежав на снігу й утримуваний кимось із сусідів, тихо завивав. Скільки часу минуло, Світлана не знає. Швидше за все, мало, не більше п’яти хвилин, може, ще менше. Але для жінки та її чоловіка ці хвилини були нескінченними.
Людям, які скупчилися навколо палаючої дачі, вже не вірилося, що хтось може звідти вибратися, коли у вікні другого поверху з’явився пожежник, і не один. На руках він витягував дитину. Михайла відразу відпустили, і пожежники пожвавилися.Спеціально для сайту Stories
– Допомагайте швидше, швидше! Давайте допоможемо!
Обличчя Єгора було темним від кіптяви, і він несамовито кашляв, але він був живий і навіть заплакав, коли мама вихопила його з рук молодого пожежника.
– Мамо, я не хотів, пробач. Я запалив свічки, а коли загорілося, я злякався і побіг на другий поверх. Мамо, пробач!
Світлана, як божевільна, цілувала брудне обличчя сина. Відчула, як стискає їх в обіймах Михайло, який підійшов. Вони стояли втрьох, як єдине ціле. Але молодий пожежник не поспішав відходити. Він усе дивився на обличчя Свєти. Раптом запитав:
– Ви мене не пам’ятаєте? А я вас відразу впізнав. Я ж Єгор. Пам’ятаєте, як ви мене врятували на річці років тринадцять тому?Спеціально для сайту Stories
Свєта витерла сльози, уважно вдивилася в обличчя пожежника, освітлюване сполохами від дачі, що все ще горіла. Він дуже змінився, але очі залишилися колишніми – чесний і відкритий погляд.
Хлопець із таким поглядом обрав гідну професію! Щойно він урятував її сина і, можливо, ще когось урятує. А якби Світлана не опинилася на тому березі тринадцять років тому, що було б зараз?
Жінка обережно передала свого Єгора чоловікові й обійняла Єгора дорослого.
– Дякую тобі за мого сина! – шепотіла вона.
– Та це я вам дякую, – відповів на обійми пожежник. – Ви знаєте, після того випадку я багато чого переосмислив. Я ваш вчинок ніколи не забував і професію собі вибрав, щоб теж людям допомагати.Спеціально для сайту Stories
