Дуже хочу зрозуміти, чому мене дратує мій син. Мене дратує в ньому все: те, що він не вміє кататися на велосипеді, не вміє кататися на ковзанах те, що він худий, те, що він постійно повторює одне й те саме, що він щодня чекає на свій день народження, і навіть те, що він є в мене.
Не розумію, чому він мене дратує? Я з ранку встала у відмінному настрої, зробила зарядку, і ось прокинувся син і почав говорити про свій день народження, про те, що залишилося два дні. І спитав, чи можна запросити якогось хлопчика на день народження. Я просто вибухнула.
Що це зі мною таке? Як мені це все набридло. Як мені набридло жити в брехні, говорити синові щодня, що я люблю його, хоча насправді я не маю до нього ні краплі любові. Він мені постійно заважає, я не хочу з ним розмовляти, я не хочу його бачити, мені він не потрібен.
Мені не цікаво, що він каже, що робить. Я силою волі намагаюся розвинути в ньому самостійність, щоб він якомога раніше став самостійним, незалежним від мене. Я мати і я маю його любити, допомагати йому, а мені не хочеться цього робити.
Мені не подобається коли він хворіє, я злюсь і дратуюсь замість того щоб лікувати його. Я не пам’ятаю, як мене виховували батьки, я не пам’ятаю, щоб моя мати чи батько колись грали зі мною, допомагали робити уроки або ще якось спілкувалися зі мною.
У мене ніколи не було свят, ми не святкували мій день народження. Вперше день народження у мене був, коли мені виповнилося 12-13 років. До мене прийшли подруги. Мені подарували ляльку, я дуже добре пам’ятаю цю ляльку.
І ще я пам’ятаю, що у мене був ведмедик, і ще одна лялька з гумовими руками та головою. Я пам’ятаю, що я мріяла жити у дитячому будинку. Я не любила своїх батьків і не знаю, чи любили вони мене. Принаймні, я ніколи не чула від мами чи тата слова любові, і я не пам’ятаю, щоб були якісь її прояви.
У мене теж не було друзів та подруг. Хоча я, звичайно, грала на вулиці з дітлахами, але щоб у мене були друзі, я не пам’ятаю. Я третя дитина в сім’ї, маю двох старших братів. Старший брат так і не досяг нічого в житті, хоча він має дружину, з якою вони живуть у різних кімнатах, кожен сам по собі.
Має доньку, вона дуже замкнута дівчина. Середній брат, хронічний алкоголік, дітей у нього немає. Я пам’ятаю, що мій батько не любив мого середнього брата, він його бив, погрожував йому, а я в дитинстві теж не любила батька, бо він пив, кричав, лаявся і бив мою матір.
Хоча наприкінці життя батько постійно повторював, як любить її. І вона вже на старість казала, що любить мого батька. Я наче благополучна. На перший погляд і справді, все добре. Хоча, мабуть, не дуже. Маю двох дітей від різних чоловіків. Жоден із батьків моїх дітей їх не любить.
Від народження вони не брали участі у вихованні. Дуже хочеться зрозуміти які завдання я прийшла вирішити у цей світ, прийшовши сюди саме у цій сім’ї, народивши саме цих дітей? Я намагаюся вимовляти тільки позитивні настанови у спілкуванні зі своїм сином.
Кажу йому про те, що він у мене чудовий, творчий, улюблений, самостійний, здоровий, сильний, сміливий. Щодня говорю йому про те, що я люблю його, обіймаю його, але не можу з ним грати, робити уроки, він мене одразу починає дратувати. Тому я намагаюся перебувати з ним якнайменше.
Я не люблю піклуватися про нього, не люблю перебувати поруч, коли він їсть, мене дратує те, як він їсть, повільно, копаючись в їжі. Ще мене дратує, коли він бурчить. Зазвичай це відбувається, коли я виходжу з кімнати і чую бурчання, у вічі мені він мовчить і нічого не каже, а як тільки йду, бурчить.
А ще я хотіла віддати його до дитячого будинку. І не віддаю його лише тому, що мене засуджуватиме суспільство. І взагалі я мріяла, що він навчатиметься з 10 років у кадетському корпусі. Я мріяла, що він буде кадетом, і мені не доведеться дбати про нього, але цій мрії не судилося здійснитися.
А ще раніше, коли я планувала його народити, його батько казав, що з 5 років забере його до себе і виховуватиме сам. Мабуть, я сподівалася на це, і цьому не судилося збутися. Я не відчуваю до свого сина почуття жалості, зовсім. Навпаки, коли він заб’ється чи захворіє, мене це дратує.
Так, я відчуваю провину за те, що не люблю свого сина, адже нормальна мати має любити свою дитину. Я мріяла про сина, я планувала його, я знала, що в мене буде син. І маленького його дуже любила. Лише років із 4-х я охолонула до нього. Я так хочу його знову полюбити. Як далі жити із цим?
