Візочок стояв у передпокої, дитяча шафа закривала половину кімнати, а через дитяче ліжечко свекрусі довелося протискуватися в кімнатку боком.
– Який кошмар, яка задуха, – прицілившись п’ятою точкою в диван і вдало сівши на нього, заявила свекруха. І почала обмахуватися газеткою.
– Як ви живете тут? – голосно обурилася вона, – тут неможливо розвернутися! Дарино, ти розумієш, що на цих вісімнадцяти метрах вам, сім’ї з трьох осіб, не вдасться розміститися з комфортом. А ми з чоловіком щойно добудували будинок!
У кімнату втиснувся Ігор із двома чашками чаю в руках, він подав матері одну чашку, сам сів із другою на стілець, що стояв біля вікна.
Очі його радісно горіли:
– Так, Даринко, будинок у батьків – величезний. Два поверхи. Двісті квадратних метрів. Навіть відлуння чути!
Дар’я розуміла, що жити в цій кімнатці тісно. І буде ще складніше, але навіть цей аргумент не здавався їй достатньо вагомим, щоб піти на наступний необачний крок.
– Мати з батьком обіцяли віддати нам цілий поверх! – продовжував вабити перспективами Ігор. – Довго не роздумуй, Дарино. Батьки ж спеціально будували котедж, щоб ми переїхали жити до них. Ми займемо другий поверх, а вони житимуть на першому. Ніхто нікому заважати не буде. Будемо бачитися з ними кілька разів на день.
– Ти сам у це віриш? – хмикнула Дар’я, – коли свекруха пішла. – Ти забув уточнити, що туалет і кухня в будинку свекрів розташовуються на першому поверсі, тож “жити як сусіди” точно не вийде. До цього варто було додати спільний двір, за яким потрібно доглядати.
– Ну… Ми спробуємо триматися окремо.
Дарина похитала головою. Якби була її воля, вона б віддала перевагу іншому рішенню. Але його не було.
Проблеми почалися майже відразу.
– Це чудове рішення! – радісно заявила Людмила Миколаївна, коли вони повідомили їй про переїзд. – Дарино, тобі буде набагато легше, я завжди зможу допомогти з Артемкою!
Дарина кивнула з натягнутою посмішкою. Свекруха і так завжди нав’язувала свою думку, а тепер отримає ще більше влади. Вони ж нікуди не подінуться. Дарина ніби вже бачила цю думку в погляді Людмили Миколаївни.
– Звісно, мамо, дякую, – швидко вставив Ігор, не помітивши, як напружилася дружина. – Нам це дуже допоможе.
– Ну, раз переїжджаєте до нас, то ви маєте знати, – втрутився Петро Олексійович, схрестивши руки на грудях. – У нас порядок, і ми його дотримуємося.
Особисте життя Дар’ї та Ігоря на цьому закінчилося.
– Дарино, ну як же так? – дорікнула Людмила Миколаївна. – Ти знову його не так одягла. У нього ж миттю продує вуха! А потім отити, менінгіти… Нікуди не йдіть, я принесу кофтинку і шапочку.
Дарина вчепилася в ручку візочка, закусивши нижню губу, щоб не зірватися.
– Людмило Миколаївно, на вулиці плюс двадцять п’ять. Як продує? Та він швидше спітніє в тій вовняній кофті й застудиться!
– Ой, Дарино, що ти розумієш? – зітхнула свекруха. – Я двох дітей виростила! А ви… У вас там на форумах понапишуть, а ви й вірите.
Сперечатися було марно. Будь-які аргументи Людмила відкидала як недостатньо авторитетні. У неї-то “життєвий досвід”.
Дарина вже забула про те, що таке особистий простір.
Людмила Миколаївна стала її тінню. Вона клопотала, метушилася і нескінченно втручалася в процес годування, укладання і навіть сповивання онука. Будь-яке рішення Дар’ї піддавалося сумніву: суміш розводила не так, підгузки вибирала занадто тонкі, купала сина неправильно.
– Ти навіщо спиш із ним в одному ліжку? Задавиш дитину уві сні, потім голоситимеш!
Із цими словами свекруха розбудила Дарину, трясучи за плече. Невістка лише втомлено зітхнула і спробувала відмахнутися.
Вона падала від втоми і ледь викроювала час на сон. Просто зараз вона могла б поспати ще щонайменше півгодини, але Артем заворочався, почувши бурчання бабусі.
Здається, відпочинок їй не світить.
– Коли я відчуваю поруч його дихання, то мені спиться набагато спокійніше, – хрипко пробурмотіла Дарина.
– Це безвідповідально, – відрізала свекруха. – От у моїй молодості такого не було, дітей клали окремо. І відучувати потім не доводилося!
Дарина шумно видихнула. Життя в цьому будинку перетворилося на боротьбу. Відстоювати доводилося все, навіть вибір марки дитячого сирка і право використовувати крем для рук.
Свекор був ще гіршим.
Петро Олексійович, колишній військовий, жив за жорстким розпорядком, який тепер нав’язував усій родині. Мабуть, йому здавалося, що без його вказівок у будинку все розвалиться.
– Ти знову поставила візочок біля дверей?! Бардак! Сьогодні там візочок, а завтра – завали з мотлоху! Тепер зрозуміло, чому вам місця не вистачало.
Дарина мляво кивнула і пішла піднімати візок на другий поверх.
– Вибачте, Петре Олексійовичу, – пробурмотіла вона.
– Молодець, вчишся.
Дарині в той момент хотілося вити на місяць. Тягнути візок нагору було непросто і навіть небезпечно, але свекру було плювати. Головне – порядок.
Єдиним порятунком стали довгі прогулянки. Дарина намагалася проводити на вулиці якомога більше часу, йшла з сином у парк, до подруг, до своєї матері. Щоразу, коли вона виходила за поріг, з плечей ніби спадав невидимий тягар.
Але навіть за це їй дорікали.
– Що це ти постійно пропадаєш? – хмурилася свекруха. – Додому повертайся, господарством займайся, а не шляйся!
Дарина не знала, скільки ще витримає. Щойно з’явилася можливість вийти на роботу, жінка одразу скористалася шансом. Вона була готова бігти куди завгодно, аби рідше бачити свекрів.
Але це не допомогло.
– Людмило Миколаївно, що ви тут робите?! – Дарина завмерла на місці, коли зіткнулася зі свекрухою біля входу в офіс.
Та тримала онука за руку. На його голові красувалася щільна хустка, накрита зверху капюшоном. Щоки хлопчика червоніли, лоб блищав від поту. Під роздутим пуховиком явно були ще кілька шарів одягу.
На вулиці було плюс п’ятнадцять. Сонячно. Навіть вітру немає.
– Ми тебе провідати прийшли! – “обрадувала” невістку свекруха.
Дарина остовпіла. Артем судорожно хапав повітря ротом, немов викинута на берег риба. Здавалося, він ось-ось задихнеться від спеки.
– Провідати?! Навіщо?!
– Ну, ти ж увесь час на роботі, а Артемко без мами сумує. Ось я й вирішила зробити йому приємне.
Дарина почала розв’язувати хустку і розстібати куртку, відчуваючи, що сина можна вичавлювати.
– Людмило Миколаївно, та він же спітнів весь! Швидко до мене в кабінет!
Під пуховиком виявився светр, а під ним виявилися кофта, футболка і майка. Свекрусі явно слід було спробувати себе в ролі пакувальниці.
– Усе вам, молодим, не так! – голосила вона. – Раніше дітей так усі одягали. І нічого!
– Ви хоч розумієте, що він міг захворіти або отримати тепловий удар?
– Ой, та дурниці, – безтурботно відмахнулася свекруха. – Це все ваша мода – голими ходити.
На щастя, тоді все обійшлося. Здавалося, це пік абсурду, падати ще нижче вже нікуди. Але незабаром із дна постукали.
Через тиждень різко похолодало. Дарина повернулася додому трохи раніше, ніж зазвичай, і у дворі її зустріло неймовірне видовище.
Петро Олексійович стояв у теплому пальто, а поруч, біля пісочниці, сидів Артем. У шортах і футболці.
Дарину немов струмом вдарило.
– Ви що творите?! – закричала вона, підбігаючи до сина.
Свекор спокійно потягнувся. Здається, він не розумів, у чому тут проблема.
– Загартовую хлопчика, – відповів він. – Справжній чоловік не повинен боятися холоду. Потім спасибі скажеш, коли в школі хворітимуть усі, окрім Артема.
Дарина з жахом схопила сина. Його руки були крижаними.
– Ви зовсім з глузду з’їхали? На вулиці вітер, йому холодно!
– Та облиш. Раніше в армії в мороз бігали, а тут навіть не мінус!
Дарину затрясло від гніву. Свекри ніби ставили експерименти над її дитиною, перевіряючи її на міцність.
– Усе, досить! Я більше не можу!
Жінка зрозуміла, що залишатися тут більше не можна. Це буквально небезпечно.
Дарина сиділа в спальні, закутавшись разом із сином у плед, і слухала гудки в слухавці. Руки тремтіли, серце палило від образи і страху. Коли мама відповіла, Дарина не витримала: сльози покотилися по щоках.
– Мамо, я не можу більше!
– Дарино, що сталося? – голос Ольги був тривожним, але ласкавим.
Дарина закусила губу, намагаючись не схлипувати.
– Вони… Вони з розуму мене зведуть! Свекруха тягає дитину в десяти кофтах, свекор роздягає її до трусів! Вони тягнуть її в різні боки, а мені вже не вистачає сил із ними бодатися!
Ольга важко зітхнула. Усе було очевидно, але сказати легше, ніж зробити.
– Дарино, ти ж сама все розумієш. Не можете ужитися – їдьте. За будь-яку ціну. Хоч у найману маленьку квартиру, хоч в іпотеку, хоч до мене, але тікайте звідти.
Дарина опустила голову і обійняла Артема. Вона б давно переїхала до матері, але та жила в іншому кінці міста, а в чоловіка була тут робота.
– А Ігор?..
– Він тебе кохає, – тихо, але впевнено сказала Ольга. – Якщо побачить, що ти більше не можеш, він прийме правильне рішення. А якщо ні… Ну, значить, однаково одного разу ви напоролися б на конфлікт інтересів.
Дарина зважилася поговорити з чоловіком. Коли він прийшов із роботи, втомлений, із темними колами під очима, вона підійшла і міцно його обійняла. Жінка дуже боялася почути його думку. Боялася, що вони не знайдуть вихід.
– Дарино, що сталося? – одразу занепокоївся чоловік.
– Я не можу тут більше жити, – майже прошепотіла вона, відчуваючи, як знову підступають сльози. – Я втомилася від постійного тиску, від того, що мені не дають бути матір’ю. Ми так і житимемо чужим життям, поки не станеться трагедія?
Ігор мовчав, обмірковуючи її слова. Він і сам бачив: ситуація плачевна. Хоч він і звик до примх матері й батька, навіть йому доводилося нелегко.
– Нам нікуди їхати, Дарино.
Ці слова прозвучали як вирок.
– Отже, будемо шукати, – твердо сказала вона. – Що-небудь придумаємо. Викинемо до біса це дитяче ліжечко. Знайдемо квартиру з розкладачкою. До мами моєї переїдемо. Я так не можу. Або ми поїдемо всі разом, або я одна з сином.
Чоловік пильно подивився на неї, ніби намагаючись зрозуміти, чи серйозно вона налаштована. У його погляді промайнули страх і образа.
– Добре, – нарешті погодився він.
Переїзд, звісно, супроводжувався виставою. Людмила Миколаївна кричала, розмахуючи руками, а Петро Олексійович бурчав. Але Дарина не слухала. Думками вона вже була в новій квартирі. Жінка складала речі, збирала іграшки сина, а на душі було надзвичайно легко.
– Ах, значить, ось так, так?! – обурено кричала свекруха, накручуючи кола. – Стільки для вас зробили, а ви… просто берете і йдете!
Дарина навіть не відповідала. Вона взагалі не збиралася більше спілкуватися зі свекрами. Хіба що у свята.
Петро Олексійович невдоволено хмикнув.
– Нарешті в будинку буде порядок, – сказав він із тихою образою в голосі.
Дар’я усміхнулася: кожен отримав те, чого хотів. Тепер у них порядок, а в неї – спокій і право на особисте життя без тотального контролю.Спеціально для сайту Stories
