Лариса сиділа за кухонним столом, слухаючи чужий голос у телефонній слухавці, який повідомив їй абсолютно несподівану новину, що вибила ґрунт з-під ніг, і не уявляла, що їй із цим робити.
У голові проносилися думки, сенс яких вона не встигала обробити. Що робити? Одне питання звучало всередині неї чітко, і відповіді на нього не було.
Розповідати комусь, що її тривожило зараз, жінка не збиралася. Вона давно зрозуміла, що друзі ніколи не потішаться твоєму щастю і не поспівчувають горю, все тільки слова, а в душі позловтішаються або ж позаздрять. Ну не пощастило їй ні з друзями, ні з подругами.
Батьки були тими людьми, до яких завжди бігла з усім – і зі щастям, і з сумом, але їх уже немає, і Ларисі їх обох дуже не вистачало. Чоловікові вона теж могла б, напевно, довірити, але останнім часом стала помічати, що він до неї ніби охолов. Почав натякати неоднозначно, що роки все-таки беруть своє, що осінь життя настає.
То розповість, що прочитав в інтернеті, що жінки старіють раніше, ніж чоловіки, то натякне, що дружина перестала стежити за собою, як колись.Лариса цього не розуміла. Їй здавалося, що нічого не змінилося. Вона так само відвідувала перукаря, щоправда, манікюр стала робити сама після невдалого в салоні, коли понад місяць лікувала палець.
І одяг купує сучасний, і підбори все також носить. Звісно, час наклав відбиток свій на зовнішності, але чоловік наче спеціально натякав, що Лариса стала старшою на вигляд. Так він і сам не молодшав. Інші пари їхнього віку вечорами гуляли, тримаючи одне одного за руки, про щось мило розмовляли, сміялися, а Лариса дедалі частіше сиділа сама біля вікна, коли чоловік затримувався на роботі.
Вона прекрасно розуміла, від чого такі зміни відбуваються з чоловіками, але приводу відкрито звинуватити чоловіка в зраді не було.
Ще були діти, але з ними обговорювати такі важливі питання вона поки що не була готова. Донька вийшла заміж рік тому, готувалася стати мамою і хвилювати її Лариса точно не хотіла. Син навчався в іншому місті, а телефоном говорити такі речі було б неправильно.
Тож Лариса вирішила поговорити з чоловіком, але спершу їй хотілося переконатися, що він усе той самий чоловік, яким був, коли вони познайомилися – розуміючий, люблячий, вірний. Ось саме в останньому-то вона і сумнівалася. Але робити було нічого, час підтискав, тому Лариса зібралася з духом і зустріла чоловіка з роботи з трагічним виразом обличчя.
-Щось трапилося? – запитав Олег, коли подивився на дружину.
– Так, – їй було важко говорити таке, але вона переконала себе, що інакше не дізнається правду, – Мені поставили невтішний діагноз. Скажи, Олеже, ти став би доглядати за мною, якщо доведеться? Мені важливо це знати. Ти не підеш від мене?
– Ти чого? Який діагноз? – Чоловік занервував.
– Неважливо, який діагноз, важливо, чи зможеш ти залишатися зі мною, якщо буде потрібна допомога?
Олег плюхнувся в крісло, скуйовдив волосся і шумно видихнув.
– Бачиш, Ларисо, я давно хотів із тобою поговорити, але ось і трапилася нагода, раз сама ти почала. Я ж піти від тебе збирався, та зважитися все не міг. Ти просто почала старіти раніше терміну, розумієш. А тепер ще й захворіла. Ні, мені такий тягар зовсім ні до чого. Я подаю на розлучення, поки не пізно, щоб аліменти ще платити не довелося, якщо раптом непрацездатною станеш.
Що дивишся? Та й таке буває, я в інтернеті читав. Тож, не засуджуй, але мені то ще жити й жити. Та й є в мене жінка вже. А ти впораєшся, ти завжди з усім справлялася, і зараз…
Олег нервово встав, пройшов у кімнату і вийшов звідти з пакетом.
– Я трохи речей узяв, потім приїду у вихідний і решту заберу. Давай, лікуйся, не поминай лихом!
Лариса проводила чоловіка поглядом і гірко усміхнулася: “Що й треба було довести!”.
Залишався тільки син, із ким можна було порадитися в цій ситуації, але він був далеко.
Лариса набрала все ж таки його номер і почула рідний голос, від якого й усі негаразди відійшли.
– Синку, скажи, а ти коли приїхати збираєшся? – запитала з надією в голосі і син захоплено затараторив.
– Скоро, не хотів казати, але раз ти сама запитала, сюрприз не вдався, ну й добре! Мене на практику відправляють у наше місто, уявляєш, як пощастило! Буду в солідній компанії працювати, уявляєш?
– Так це чудово! – Лариса так зраділа, що й про чоловіка-підлабузника забула на якийсь час.
За тиждень Артем був уже вдома і Лариса того ж вечора почала серйозну розмову.
– Тьомо, тут така ситуація сталася. Я навіть не знаю, що думати, що робити. Мені нещодавно подзвонив якийсь чоловік, представився нотаріусом і сказав, що я маю вступити у спадок. Я, звісно, в повному шоці від почутого, але виявилося, що я була не рідною дочкою своїм батькам.
Вони мене удочерили. Мати моя покинула мене в дитинстві, як з’ясувалося, втекла за кордон із багатою людиною і там жила, потім овдовіла і почала шукати мене, згадала, як то кажуть. Найняла детектива і коли він усе розкопав і повідомив їй мої дані, вона оформила заповіт і хотіла зустрітися зі мною, але не судилося,вонп потрапила в аварію.
Тепер мене запрошують вступити у спадок і я на роздоріжжі. По-перше, справжнім шоком було дізнатися, що батьки, яких я так любила, виявилися мені не кровними, але я ще більше ціную їх зараз. По-друге, я все ще не вірю, що таке може бути насправді, ну і по-третє, якщо все це правда, чи маю я прийняти спадок від тієї, яка мене колись викинула з дому?
Артем підняв брови.
– Нічого собі! Ось це новина! Мамо, я сам у шоці. Але якщо це правда, то чому ти повинна відмовлятися від спадщини, я не розумію. У такому разі це все просто дістанеться незрозуміло кому, а так ти ні в чому не матимеш потреби, якщо там, звісно, солідні статки, – Артем усміхнувся.
– Ну я так зрозуміла, що там усього дуже багато, – сказала Лариса і показала синові в телефоні електронне листування. Артем присвиснув.
– А як батько відреагував? – Запитав Артем, – І, до речі, де він?
І Лариса розповіла, що батькові вона змушена була збрехати про хворобу, щоб перевірити, чи потрібна вона йому насправді, чи можна йому довіряти, адже хоч і спадок, а було б у шлюбі отримано, та й хто його знає, що може людям на думку спасти, якщо вони зрадники. І він не пройшов випробування.
– Ось же! – Артем насилу стримався, щоб не вилаятися, – Він мені більше не батько!
– Але так не можна, Артем, адже він був хорошою людиною, просто зараз іншу зустрів, серцю не накажеш.
– А якби ти насправді захворіла? Таке не можна пробачати, і питання закрите, – сказав син повним упевненості голосом, – Я так вирішив!
Лариса зітхнула і похитала головою.
– Артеме, ну а як же я поїду? У мене і паспорта немає закордонного, і я мови не знаю, як я там буду? Навіть уявити складно.
– Слухай, мамо, якщо ти тепер будеш багатою, заплати юристу зі знанням мови, який зможе поїхати з тобою і допомогти в усьому розібратися.
– А де його знайти такого? – Ларисі ця ідея чомусь не особливо подобалася.
– А це я вирішу, якщо ти погодишся!
І Лариса погодилася. Поки вона зайнялася оформленням паспорта для поїздки, і про всяк випадок сама вирішила на розлучення подати, а Артем шукав потрібну людину.
І ось, документи всі були у Лариси на руках, коли син повернувся додому з радісною посмішкою.
– Знайшов! Юрист із багаторічним досвідом. Мовою володіє досконало. До речі, живе зараз там, а сюди приїжджає лише у справах. У нього в місті велике адвокатське бюро.
– А що ж він тут його відкрив, а не там? – Запитала здивовано жінка.
– Не знаю, – знизав плечима син, – От сама й запитаєш у нього!
Через кілька днів Лариса вже спускалася трапом літака в чужій, незнайомій країні. Супроводжував її галантний чоловік трохи старший за неї саму, приємний і зовні, і в спілкуванні.
За час польоту вони встигли багато про що поговорити, зокрема, він відповів на запитання Лариси про свій бізнес. Сам він місцевий, а там живе зараз через проблеми зі здоров’ям, проходить курс лікування, через що і дружина втекла від нього. “Хворе подружжя мало кому потрібне”, – подумала тоді Лариса.
Володимир виявився до всього іншого ще й прекрасним гідом. Він показав Ларисі місто, дуже цікаво розповідаючи про кожну пам’ятку.
Спадкові документи оформили швидко, а ось продаж нерухомості, власницею якої ставала Лариса, зайняла трохи більше часу, і їй довелося затриматися на чужині.
– Знаєте, Володимире, – сказала якось Лариса під час прогулянки з новим знайомим, – Хоч би як було тут добре й гарно, а додому дуже хочеться, усе-таки мають рацію люди, що в гостях добре, а вдома, хоч би як крути, однаково набагато краще.
– Згоден із вами повністю, Ларисо, мене теж тягне в рідні пенати, але сподіваюся, що скоро лікування дасть плоди, і я вже не буду змушений повертатися сюди щоразу.
– Дай-то Бог, – підтримала Лариса, – я вам щиро бажаю якнайшвидшого одужання.
І ось, усі справи було залагоджено. Володимир зголосився проводити Ларису в аеропорт.
– Ларисо, я вважаю своїм обов’язком вам сказати, що ви скрасили мій невеселий час. Давно не відчував такого припливу сил, але боюся, що з вашим від’їздом до мене повернеться знову нудьга. Так не хотілося б розлучатися з вами.
– А ви в гості заходьте, як додому приїдете, – усміхнулася Лариса.
– Запрошення прийнято, – не приховуючи радості, кивнув чоловік.
Вдома Лариса зібрала дітей на сімейну раду, вирішивши чесно поділити свій ненавмисний спадок.
– Ні, мамо, нам нічого не потрібно, – заперечували вони, – Ти краще все на рахунок поклади, а підуть відсотки, ти зможеш багато подорожувати, як і мріяла, і буде дуже навіть непогана надбавка до пенсії, коли настане час. Машину собі купи хорошу, ну, ти ж хотіла!
Але Лариса не стала слухати дітей. Щоправда, машину за їхньою порадою купила одразу. А ще купила синові квартиру, а для доньки і для себе відкрила рахунок. Однією їй тих благ, які прийшли несподівано, було б занадто багато.
За чоловіком Лариса, як не дивно, зовсім не сумувала. Діти з ним не спілкувалися, та й він їм теж не дзвонив, навіть не цікавився в доньки, як вона почувається. Наче не було в нього сім’ї ніколи.
Одного чудесного вечора пролунав дзвінок у двері. Лариса відчинила і була дуже здивована. На порозі стояв Володимир. Ні, не з букетом квітів у руках, як це зазвичай буває, а з великим кошиком екзотичних фруктів.
– Це вам, Ларисо! Добрий вечір!
– Так, вечір насправді добрий, – відповіла Лариса, не приховуючи радості, що просто захлеснула її. – Проходьте, що ж ми на порозі…
Володимир розповів, що після від’їзду Лариси не міг місця собі знайти. Так благотворно вона на нього вплинула, що він став почуватися набагато краще, а коли пройшов повторне обстеження, всі результати були в повному порядку.
– Ви маєте цілющу силу, Ларисо, і не сперечайтеся, знаю, що кажу, – усміхнувся Володимир, – А на знак подяки за те, що подарували мені незабутній час, дозвольте запросити вас на прогулянку на моїй скромній яхті. Я давно мріяв про неї, купив кілька років тому, але так жодного разу і не вийшов, все чекав нагоди. Самому зовсім не весело б було.
– Із задоволенням прийму ваше запрошення, – Лариса подумала, що і її мрія здійснилася, вона теж мріяла про яхту, але коли з’явилася можливість її придбати, зовсім забула про давню мрію.
З цього дня між Ларисою та Володимиром почалися романтичні стосунки.
Одного вечора, коли Володимир запросив Ларису до театру і мав за нею заїхати. Вона вже була готова, коли у двері подзвонили.
Відчинивши, Лариса зупинилася біля дверей, як укопана. Перед нею стояв Олег. Вона вперше бачила його таким. Веселий і злегка “пом’ятий”.
– Що тобі потрібно? – запитала Лариса, – адресу переплутав чи що?
– Нічого я не переплутав, – язиком, що заплітається, сказав Олег, – Мене дурепа ця вигнала. Сказала, що якщо я від хворої дружини пішов до неї, то й від неї можу також піти, якщо раптом…
Він злегка хитнувся і підняв на Лару здивований погляд:
– Щось ти не схожа зовсім на хвору?
– Олеже, йди, будь ласка, зараз до мене прийде чоловік.
Олег розреготався в голос:
– Та кому ти потрібна, крім мене, Ларко, не мороч мені голову. Чоловік повернувся.
– Приймай в обійми!
Лариса відштовхнула його і вже хотіла зачинити двері, коли дверцята ліфта відчинилися і з кабінки вийшов Володимир.
Він простягнув Ларисі букет лимонних хризантем, а Олег так і завмер в одному положенні, не в силах ворухнутися. Лариса повторила:
– Іди, Олеже, нам навіть розмовляти з тобою більше нема про що і зачинила двері, впустивши Володимира у квартиру.
Час минав. Лариса стала бабусею милої принцеси, і одного разу настав той очікуваний момент, коли Володимир запропонував їй руку і серце.
– Знаєш, Ларисо, у мене не було своїх дітей, а в твоїй сім’ї я почуваюся так, ніби твої діти і мої теж. Так тепло у вас завжди, так душевно. Мені дуже хочеться бути завжди поруч із тобою. І в печалі, і в радості я готовий пройти з тобою ціле століття.
І Лариса погодилася на його пропозицію без зайвих слів.
Через два роки Ларисі зателефонували з незнайомого номера. Жіночий голос повідомив, що Олег перебуває в лікарні, у нього стався інсульт, і він дуже просить, щоб Лариса і діти приїхали.
Лариса порадилася з дітьми.
– Я думаю, що потрібно провідати його, раз просить, – сказала дочка.
– А я б не пішов. Нехай на собі відчує, як це, коли тебе хворого кидають ті, кого ти хочеш бачити поруч, – сказав Артем і додав, – тим паче, він стільки років про нас не згадував.
– Синку, не варто відповідати на зло тією ж монетою. Давайте сходимо, якщо просить людина, гостинці віднесемо, їжі домашньої. До нього, можливо, і прийти-то нікому зараз.
… Увійшовши в палату, Лара не впізнала колишнього чоловіка. Сильно здав він за цей короткий час. Осунувся, посивів. Побачивши колишню сім’ю, він розплакався.
– Вибачте мене, – насилу він зміг вимовити.
У палату зайшла медсестра і дзвінким голосом повідомила, що персоналу не вистачає, як у будь-якій лікарні, а їхньому родичу потрібен постійний догляд.
Лариса похитала головою.
– На жаль, мені він уже ніхто, щоб доглядати за ним, а дітям я не бажаю долі міняти памперси тому, хто і їх своїм доглядом зрадив.
– Але я ж усе усвідомив. Я каюся, що так нерозумно, підло навіть вчинив, але я вже покараний, – напівшепотом промовив Олег.
– Я оплачу доглядальницю для тебе і це все, чим ми можемо допомогти. Прощавай Олег і… Одужуй!
Сказала Лара, і вони всі вийшли з палати.
– Мамо, знаєш, мені дуже шкода батька, – схлипнула донька, але як згадаю, як він із тобою вчинив, так уся жалість кудись іде.
– Згоден із тобою, – підтримав сестру Артем, – я б багато чого йому пробачив, але ось за маму не можу, як не старався.
– Мої дорогі, хай там як, він ваш батько, – сказала Лариса, – я, звісно, оплачу йому доглядальницю на перший час, але ви все ж таки відвідуйте його інколи, коли зможете.
Діти згідно кивнули, і Ларисі стало легше. Не хотіла вона, щоб вони виношували в собі образу, це неправильно. Людина тільки тоді залишається людиною, коли не залишає місця для зла й ненависті.
Сама ж Лара почувалася такою щасливою, що була навіть вдячна колишньому чоловікові за те, що він пішов від неї, інакше вона ніколи б так і не дізналася, яким буває смак справжнього щастя.
