Я розчарована у шлюбі зі своїм чоловіком. Зараз я шукаю якийсь вихід для себе. Пробачити його і змиритися чи піти до іншого? З боку про нашу сім’ю можна сказати, що ми спокійна нормальна сім’я, так би сказала я, якби таке побачила, але, на жаль, не більше.
Ми познайомилися шість років тому, моїй доньці було три рочки. Її батько виявився такою людиною, з якою не можна будувати стосунки, і ми розійшлися. Це був найстрашніший період мого життя, але час лікує.
Зате я зрозуміла, що мені потрібна стабільність, комфорт, спокій, передбачуваність, відповідальність. Це все було в моєму чоловікові. Ми одружилися, він прийняв доньку, через рік народився син.
У нас вдома спокійно, ми не голодуємо, ми живемо і не їмо одне одного. З кожним днем, місяцем, роком я відкривала в чоловікові як щось позитивне, так і негативне, але невидиме з боку.
Він військовий, тому спокійний, адекватний, відповідальний, постійний, передбачуваний, ввічливий, акуратний, пунктуальний, культурний, без шкідливих звичок, усе, як мені хотілося, але…
Він виявився занадто замкнутим, безініціативним, повністю зосередженим на собі, на своїх потребах. Не хочу зараз перераховувати все, але ось одне, наприклад, коли потрібно було доньці взяти піаніно, то він заявив, що піаніно Йому Не Треба.
На що я сказала й аргументувала, що піаніно не для нього, а для доньки, його відповідь була такою: я проти, якщо ти його привезеш, я його порубаю сокирою. Загалом, такі ситуації постійно відбуваються, нам нічого не можна, нам нічого не треба, тому що Йому Це Не Треба.
Це причина моїх розчарувань далеко не єдина і навіть можна сказати не така суттєва, як інші. Крім тих позитивних якостей його, більше я нічого хорошого не помічала.
Мені і дітям він приділяв дуже мало уваги, зі мною взагалі не спілкувався і на тлі цього, у мене раз на два тижні систематично трапляється нервовий зрив.
Раніше я кричала, грюкала дверима, зачинялася в кімнаті, виходила на вулицю на півгодини, щоб охолонути, то зараз немає сил на крик і на біг, пішов у хід посуд. Я просто боюся, не знаю, що зі мною буде далі.
Припускаю, що ви скажете: звернутися до психолога. Але звичайний психолог мало мені чим допоможе. Я готова зробити все, що завгодно, змінитися як завгодно, але він не зміниться ніколи, і проблема не зникне.
Я молода дівчина, мені 28, а почуваюся 80-річною старенькою бабусею, у якої не повинно бути бажань, прагнень, захоплень і кохання, врешті-решт. У всіх весна, пари гуляють, спілкуються, відпочивають.
Я ж щоденно споглядаю зігнуту спину свого коханого біля ноутбука, який сміється і радіє перемозі в черговому ігровому турнірі та переживає, якщо зазнав поразки. Для мене залишається байдуже обличчя робота і єдина фраза: коли будемо їсти?
Я живу з роботом, на жаль, до нього не додавалася інструкція. Я божеволію, я просто день за днем їду мізками, зриваюся на дітях, постійно шукаю приводу з ним посваритися.
Дзвоню колишньому, щоб просто відчути себе живою, постійно думаю і мрію зустріти іншу людину, але я боюся за дітей – адже тато. І за бабусю чоловіка, вона так завжди переживає за наші стосунки, але більше мене нічого не стримує.
Я щодня помираю від цих думок, і водночас я не можу пояснити, чого конкретно мені не вистачає в моєму чоловікові, він робот, а я хочу життя. Скажіть, що зі мною? Я можу мати право бути щасливою і живою чи це все моя маячня і моя примха?
Спокійний, без шкідливих звичок, зарплату все до копійки в дім… А я просто скаженію. Чому я не пішла від нього ще вчора, позавчора, рік тому? Бо хочу налагодити наші стосунки, бо ламати не будувати, попри все, я хочу пробачити і все змінити.
Але він не бачить, не розуміє, не хоче, він наді мною сміється, він каже, що я побила весь посуд тільки щоб його не мити. Мені гірко, нехай він просто жартує, але в цьому його сутність, що мені робити?
