– Донечко, давай, ти ніжками підеш, – Оксана поставила чотирирічну Єву на засніжений тротуар, – адже ти вже велика, важка. Мама втомилася, правда!
Дівчинка, схожа на ведмедика, одягнена в теплий зимовий комбінезон і пухнасту шапку, зітхнула і кивнула.
– От і добре, – Оксана теж зітхнула, тільки полегшено, а не сумно, як донька. Єва частенько скаржилася на ніжки, тому Оксана іноді несла її на руках. Лікарі не знаходили жодних відхилень, але хірург пояснив, що дівчинка швидко росте, а кістки не встигають за ростом. Тому вона і відчуває дискомфорт.
– Напевно, ми з тобою купимо саночки, так? – осінило Оксану. І як вона раніше не додумалася. Це все її мати з сестрою. Доводилося вирішувати ще й їхні проблеми. На себе часу зовсім не залишалося.
Оксана була старшою донькою в родині. Вона рано вийшла заміж; у двадцять чотири привела у свіьт доньку. Чоловік її був поліцейським і пішов з життя при виконанні завдання, коли доньці виповнився рік. Відтоді вона виховувала Єву одна.
Важко самій із маленькою дитиною, коли ніхто не може допомогти, підтримати в скрутну хвилину. Оксана кілька разів просила свою матір, Валентину Петрівну, посидіти з онукою, але завжди натикалася на стіну нерозуміння.
– Чого ти плачешся? – говорила їй Валентина. – Тобі платять гроші по втраті годувальника! Найми няню. Ти ж знаєш, що в мене тиск і артрит. Тим більше, я на роботі втомлююся. А маленька дитина, це суцільні нерви.
– Мамо, ну, може, Соня прийде, посидить із племінницею?Мені за довідкою тільки збігати в поліклініку. Усього-то годину мене не буде, – благала Оксана.
– З якого дива?! У Соні своє особисте життя є. Насидиться ще зі своїми дітьми, – мати вигороджувала свою молодшу дочку будь-якими способами.
– Мамо, у неї немає дітей! – Оксані було прикро, що ніколи вона не може допроситися допомоги.
– Немає зараз, так будуть! – закінчувала розмову Валентина Петрівна, і Оксані доводилося тягнути маленьку Єву із собою.
Стало легше, коли Оксана вийшла на роботу, а доньку віддала в дитячий садок.
Але все одно, Оксана розуміла, що без повноцінного відпочинку стає схожою на тітку. Втомлену, дратівливу тітку.
До того ж частенько мати просила в Оксани замовити їй то одне, то інше в інтернет-магазинах. Надивиться реклами в телевізорі й потім весь мозок проїсть доньці:
– Марині Тарасівні з першого під’їзду дочка купила робот-масажер. Так вона на десять років помолодшала. А мені б для здоров’я, – з натхненням розповідала Валентина Петрівна Оксані.
Як не намагалася дочка її відмовити від непотрібних витрат і речей, мати все одно наполягала.
– Тобі шкода для матері рідної? Ростиш, ночей не спиш, а тобі натомість нічого!
І Оксані доводилося купувати всю цю нісенітницю, хоча вона знала, що мати скористається нею від сили раз. Обмежуючи себе в усьому, вона викроювала зі своїх мізерних заощаджень гроші на забаганки матері.
Так і жили. Оксана працювала, утримувала доньку і тішила матір, а Соня будувала сім’ю і жила собі на втіху. Але задоволення було недовгим: майже одразу після весілля Соня виносила і привела у світ дитину.
Чоловік у Соні працював вахтами, і Валентина часто допомагала молодшій доньці, водилася з онукою. У неї одразу кудись зникали і тиск, і артрит із радикулітом, і інші болячки.
– Мамо, можна, я до тебе приведу Єву, хоча б на кілька годин? Я хочу в перукарню сходити, – попросила одного разу Оксана, розуміючи, що їй потрібен невеликий відпочинок.
– А навіщо тобі в перукарню? – здивувалася Валентина Петрівна. – Перед ким ти красуватися зібралася? У тебе дитина є, ось нею і займайся. Та й тим більше, до мене Сонечка хотіла прийти всією сім’єю. Хоча… давай-но і ти приходь, допоможеш мені приготувати вечерю і накрити стіл, а Єва з Лізою пограється поки що. Так! Точно! Як я відразу не подумала?!
– Мамо… – почала Оксана, але мати не терпіла заперечень.
– Ну я тебе чекаю о третій годині!
Оксані нічого не залишалося, як іти у свій вихідний до матері.
– Ну що ти весь час прибідняєшся? – вичитувала її Валентина Петрівна, коли Оксана з донькою прийшли до неї готувати вечерю для “дорогих гостей”.
– Втомлюється вона! А чим ти зайнята таким, що втомилася? Чоловікові готувати не треба, прибирати за ним не треба, прати, прасувати, теж нема для кого. Тільки не кажи, що на роботі втомлюєшся! Знаю я твою роботу – цілий день сиднем сидиш, та по кнопках стукаєш на комп’ютері. Це Сонечці доводиться туго, коли Іван на вахту їде.
– А їй із чого туго? Теж залишається з однією дитиною, – обурилася Оксана. – Вона що, на вахту йому обіди возить щодня? Чи штани йому пере і прасує щодня? До того ж ти в неї постійно перебуваєш!
– А ти не порівнюй! Вона переживає за чоловіка! А тобі нема за кого переживати! Казала тобі – не виходь за свого Федора, наплачешся ще! Як у воду дивилася!
– Мамо! Ти про що говориш? Федя пішов з життя! Як ти взагалі можеш так говорити? – Оксана кинула ніж, яким різала ковбасу, сіла за стіл і закрила обличчя руками.
– Ой, припиняй концерти мені тут влаштовувати! – суворо сказала мати. – Зараз Соня прийде. Не вистачало, щоб твою кислу фізіономію всі спостерігали.
– Єво, поклади сир назад! – Валентина побачила, як дівчинка стягнула шматочок сиру з тарілки і прикрикнула на неї.
– Мамо, ти чого? – сторопіла Оксана. – Вона взяла один шматочок сиру!
– Та я просто хотіла сказати, що апетит переб’є і потім їсти не буде, – викрутилася Валентина Петрівна, коли зрозуміла, що ляпнула не подумавши.
– Мамо, мені нудно! – Єва посмикала Оксану за штанину.
– Що в тебе за дитина? Сама себе розважити не може! – сердито пробурчала Валентина.
– Почекай, Єво, скоро Лізонька прийде, буде весело.
Соня з чоловіком і донькою спізнювалися на дві години, а Єві скоро час було лягати спати. Незважаючи на бурчання матері, Оксана погодувала доньку і зібралася йти, як з’явилася сестричка з сімейством.
– О, Оксано, привіт! – зраділа вона, побачивши старшу сестру біля матері. – Слухай, позич грошей, будь другом! Хочу на СПА сходити.
– Не зрозуміла, у тебе чоловік вахтами для чого пішов працювати? Щоб грошей багато заробити. А ти в мене, у матері-одиначки просиш?
– Ти наші гроші не рахуй! – огризнулася Соня. – Ми на дачу збираємо. Чи ти теж вирішила дачу собі прикупити?
– І справді, – підхопила Валентина. – ти чого порівнюєш? Івану доводиться працювати за ці гроші, а тобі держава відвалює за просто так! А ти ще й жадібничаєш!
– То може, Соня теж хоче отримувати допомогу по втраті годувальника? – не витримавши несправедливості, розсердилася на матір Оксана.
– Тьху, тьху, тьху! – поплювала мати через ліве плече і постукала по столу.
– Ви що, обидві думаєте, що мені мільйони за Федю виплачують? А не думали, що Єва росте і їй взуття з одягом міняти кожен сезон треба? І санки треба купувати. І абонемент у басейн ніхто задарма не дає. Та й я себе не на смітнику знайшла, мені теж хочеться і манікюр, і зачіску. А про СПА я взагалі мріяти боюся! Але щось ніхто з вас не біжить, грошей мені не несе, з дитиною не посидить, поки я собою буду займатися…
Висловивши все це, Оксана взяла доньку за руку і поспішила якнайшвидше піти, поки остаточно не посварилася з усіма. До самого пізнього вечора в неї горіло обличчя.
– Обговорюють там мене. Ну і нехай! – укладаючи доньку, розмовляла Оксана сама з собою. – Ось ми з тобою розбагатіємо і поїдемо відпочивати куди-небудь!
– До Діда Мороза в гості? – засинаючи, посміхнулася Єва. На дворі вже стояв грудень, і скрізь щосили йшла підготовка до Новорічного свята.
– І до нього теж з’їздимо, – пообіцяла доньці Оксана.
Минуло кілька днів. На роботі Оксані виплатили хорошу премію, про що вона випадково проговорилася матері. Дзвінок сестри не змусив себе чекати.
– Оксано, привіт! – як ні в чому не бувало воркувала сестриця. – Слухай, ми з Іваном хочемо на Новий рік відпочити з друзями. Ти ж розумієш, що з дитиною нікуди не підеш і не відпочинеш. А мамі самій уже важко залишатися з Лізонькою. Може, ти наймеш нам няню?
Оксана просто дар мови втратила від такого нахабства. Соня ж витлумачила це по-своєму:
– Ну, якщо тобі грошей шкода, то можеш сама посидіти з дівчатками. Адже ти все одно нікуди не підеш. Та й куди тобі йти? Ти ж як клуша над своєю Євою трясешся, ні на хвилину її залишити не можеш.
– Я тобі не нянька! І сидіти з твоєю дитиною не збираюся!
Оксана більше не хотіла цього вислуховувати і мовчки поклала слухавку. Через п’ять хвилин пролунав дзвінок від матері.
“Наскаржилася вже!” – зітхнула Оксана.
– Ти чого трубки кидаєш, коли з тобою розмовляють? – накинулася мати на неї, навіть не привітавшись. – Дівчинка весь рік дитиною займалася, відпочити хоче, розвіятися. А ти палиці в колеса їй сунеш!
– Мамо! – не витримала Оксана і закричала в трубку. – Я чотири роки не відпочивала ні хвилини! Жодної хвилиночки не могла просто відпочити. Я жодного разу не сходила в перукарню, ходжу, як миша сіра з худим хвостом на потилиці! Тому що ти не можеш посидіти з моєю дитиною, або не хочеш. Але я маю кинути все і бігти сидіти з донькою Соні, бо вона, бачте, за рік втомилася! Ні! Я не рабиня! Самі у світ привели, нехай самі й займаються. З цього дня на мене не розраховуйте!
І вона відключилася. Мати ще кілька разів намагалася додзвонитися до неї, але Оксана не брала слухавки. Її потрясало від безпардонності родичів. Дзвінок із роботи змусив її взяти себе в руки.
– Оксано, привіт! – дзвонила колега. – Нам на контору путівки виділили,для сімей з дітьми, у Буковель. Тур називається “У гості до Дідуся Мороза”. Поїдеш із донькою? Вона ж у тебе допитлива?! Та й вік начебто відповідний. Загалом, ти подумай і завтра мені дай відповідь.
Як це було доречно! Оксана навіть повірити не могла в таку удачу. Забираючи Єву з дитячого садка, вона запитала в неї, чи хоче вона поїхати?
– До Діда Мороза? – очі доньки загорілися. Єва застрибала і заплескала в долоні. – Звичайно, хочу!
Оксана підрахувала свої фінанси, виділила суму на похід у салон, привела до ладу волосся.
– Треба ж, як змінює зачіска людину! – здивувалася вона, побачивши в дзеркалі помолоділу і посвіжілу себе. Навіть Єва вигукнула:
– Мамо, яка ти красива!!
Тридцятого грудня Валентина Петрівна прийшла до Оксани додому. Вона півгодини дзвонила, стукала, але за дверима була тиша.
– Поїхали вони, – не витримавши гуркоту, виглянула сусідка по сходовому майданчику.
– Тобто як поїхали? Куди? – сторопіла Валентина. Вона прийшла вмовляти Оксану відпустити Соню з чоловіком на Новорічну ніч до друзів.
– До Діда Мороза, – засміялася сусідка, дивлячись на вирячені від подиву очі жінки. Але потім серйозно сказала:
– Взяли валізу і поїхали. Тож не треба тут стукати більше.
Валентина Петрівна зрозуміла, що віднині, дійсно, на старшу доньку розраховувати не доведеться.
А Оксана і Єва, забравшись на верхню полицю в купе, милувалися засніженими лісами і полями, що миготіли за вікном, і були безмірно щасливі.
