– Я це більше терпіти не збираюся! – голос Олексія, різкий і надламаний, розлетівся кімнатою. Він стояв, стискаючи телефон у руці, немов чекав, що ще хтось вступить у розмову. – Мама має рацію. Син не мій. Це будь-кому видно!
Ольга, притиснувши дитину до грудей, намагалася говорити спокійно, хоча від напруги побіліли пальці.
– Ти чуєш себе? Ти всерйоз віриш у цю нісенітницю? Ми ж сім’я…
– Сім’я? – він майже розсміявся, але в голосі звучало більше гіркоти, ніж насмішки. – Скажи, навіщо мені тоді тести? Навіщо все це? Ти ж знаєш, що я маю рацію.
Вона відкрила рота, але замість слів у повітрі повис важкий вдих. Олексій кинув погляд на ліжечко, що стояло біля стіни. Погляд – як через скло: відчужений, холодний.
– Завтра ж подаю на розлучення. – Його голос знову дзвенів упевненістю, але руки тремтіли. – І не здумай дзвонити мені.
Двері грюкнули. Ольга здригнулася, але не побігла за ним. Замість цього вона обійняла дитину міцніше, вслухаючись у гучне відлуння кроків.
Сім років тому, Ольга вперше помітила Олексія. Він стояв біля бару, здавалося, зовсім не пасував до галасливої компанії, до якої його, ймовірно, затягли силою. Високий, трохи незграбний, він крутив у руках склянку з водою, ніби не знав, що з нею робити. Тоді він здався їй дивним, але в цьому й було щось чіпляюче. Вона наважилася підійти першою.
– Ти зазвичай так проводиш вечори? – Ольга підняла брову, усміхаючись, але не надто яскраво, щоб не злякати його.
– Що? – Олексій відвів погляд. – А, ну… та ні, це друзі. У них тут якийсь привід.
– А в тебе, схоже, немає, – зауважила вона, дивлячись, як він знову крутить склянку. – І все-таки ти тут.
Ця коротка розмова поклала початок їхній історії. Олексій працював інженером на заводі. Скромний, трохи замкнутий, він жив за розкладом, суворо дотримуючись правил. Ольга, навпаки, була легкою на підйом, працювала в невеликому рекламному агентстві, де все змінювалося щотижня.
Вони були настільки різними, що, здавалося, їхнє спільне майбутнє – випадковість. Але вони покохали одне одного. Або, як іноді жартувала Ольга, “не впоралися із закоханістю”.
Після весілля життя закрутилося швидше. Олексій наполіг, щоб вони з’їхали зі знімної квартири і взяли іпотеку. Квартиру вибрали недалеко від роботи Олексія і в межах бюджету. Ользі ідея не подобалася: надто вже похмуро виглядали панельні будинки, але вона поступилася.
Свекруха з’явилася в їхньому житті ще до переїзду. Світлана Миколаївна – енергійна жінка років п’ятдесяти п’яти – любила давати поради. Іноді корисні, частіше – ні. Вона пересувалася з делікатністю урагану, пропонуючи своє бачення всього: від планування квартири до того, як правильно складати рушники.
– У вас усе якось неорганізовано, – зітхала вона, озираючись. – Ось я завжди говорила: головне – порядок. Олексію, ти ж знаєш, як це важливо.
Олексій, який звик до її вказівок із дитинства, лише кивав. Ольга терпіла, але всередині наростало роздратування. Перші розбіжності в родині почалися саме тоді.
Коли Ольга дізналася, що в них буде дитина, Світлана Миколаївна оголосила, що допомагатиме невістці. Допомога обернулася постійними візитами. Найчастіше вона з’являлася без дзвінка, приносила суп або пироги, вимовляючи Ользі, що та скаржиться, що занадто втомлюється.
– Це ж неправильно. Жінка має все встигати, інакше навіщо вона взагалі? – говорила вона, стоячи в дверях кухні.
Ольга мовчки стискала зуби, але одного разу зірвалася.
– А ви не думали, що ваше втручання не завжди допомагає? – запитала вона прямо.
Олексій став між ними, намагаючись згладити конфлікт. Однак після цього випадку стосунки зі свекрухою остаточно зіпсувалися. Світлана Миколаївна почала діяти з тіні: натякала Олексію, що Ольга “не справляється” і що він “має подумати про дитину”.
Коли з’явився Артем, Олексій якийсь час був щасливий. Але напруга не зникла. Мати все частіше нашіптувала йому, що син “зовсім на нього не схожий”. Олексій не слухав, поки одного разу не побачив фотографії в Ольги на столі.
“Вилитий твій колега з відділу”, – промайнуло в його голові.
Він постарався викинути цю думку, але отруєні слова матері зробили свою справу. Сумніви почали підточувати все: довіру, спокій, навіть кохання.
Ранок був вогким… Ольга вирішила діяти, не чекаючи, поки Олексій прийде до тями. Вона взяла візочок з Артемом і вирушила до Світлани Миколаївни. Під’їзд старого будинку, як завжди, пахнув вогкістю, а на сходовій клітці було чути гул телевізора із сусідньої квартири.
Світлана Миколаївна відчинила двері, злегка примружившись, ніби не відразу зрозуміла, хто стоїть перед нею.
– О, а ти тут навіщо? – Голос її був натягнутим, ніби візит Ольги став небажаною, але очікуваною подією. – Олексія в мене немає.
– Я не до нього, а до вас, – холодно відповіла Ольга. – Нам потрібно поговорити.
Свекруха відійшла вбік, даючи пройти, однак Ольга відмовилася – у цій квартирі вона почувалася жахливо незатишно. Поставила візок біля стіни, переконалася, що Артем спить, і повернулася до господині будинку.
– Я ненадовго. Ви сказали Олексію, що Артем – не його син, вірно? – Ольга не намагалася пом’якшити голос. – На чому ґрунтуються ці звинувачення?
Світлана Миколаївна сплеснула руками, немов дивуючись.
– Я нічого не стверджувала. Просто… Олексій сам помітив. Та й сусіди говорили: “Не схожий хлопчик на батька”. Адже я просто хочу, щоб він не наробив помилок.
– Помилок? – Ольга стиснула кулаки, але намагалася говорити рівно. – Яких помилок? Ви коли-небудь думали, що своїми словами ви ламаєте нашу сім’ю?
– Я захищаю сина, – різко відгукнулася свекруха, розправивши плечі. – Знаєш, Олю, жінки на кшталт тебе думають тільки про себе. Ти завжди була занадто незалежною. І взагалі, ми ж не знаємо, де ти була до Олексія. А тепер дитина – і раптом вона не його?
Ольга завмерла, відчуваючи, як її захльостує хвиля гніву.
– Жінки на кшталт мене? – вона зробила крок ближче. – Що з вами, Світлано Миколаївно? Хто дав вам право судити мене? Ви не знаєте нічого, крім того, що самі придумали. Ви б хоч раз подумали про те, що ваші слова можуть зруйнувати все!
Голос Ольги став голоснішим, і раптом з-за дверей сусідньої квартири пролунав обережний стукіт. За секунду з’явилася літня жінка в халаті й капцях.
– Вибачте, дівчатка, що втручаюся, – почала вона, боязко посміхнувшись. – Я не могла не почути. Ви тут про дітей і помилки…
– Це не ваша справа, Валентино Михайлівно, – швидко вставила Світлана Миколаївна, насупившись.
Але сусідка, ігноруючи її, повернулася до Ольги.
– Знаєте, мені це все нагадує одну стару історію. Свєточко, ти ж пам’ятаєш? – Сусідка хитро примружилася. – Ти ж сама в молодості… ну, була замішана в одній неприємній ситуації.
Світлана Миколаївна зблідла.
– Це було давно, і не має відношення до справи! – відрізала вона.Але Валентина Михайлівна продовжила, звертаючись до Ольги.
– Світлану, коли Олексій був ще зовсім маленьким, чоловік теж звинуватив у тому, що син не його. А тестів-то тоді і зовсім не було. Хоча потім виявилося, що все це були його фантазії.
Ольга подивилася на свекруху, яка тепер опустила очі і ніби стиснулася.
– Ось воно що, – прошепотіла Ольга. – То це ви не вірите нікому, бо й вас саму кинули? І заради чого тоді все це?
Світлана Миколаївна нічого не відповіла. Її впевненість, що здавалася непорушною, розвалилася на очах.
Коли Олексій увечері відчинив двері своєї квартири, він побачив Ольгу з конвертом у руках.
– Це результати тесту, – сказала вона. – Але знай, що справа не в тесті. Це ти маєш зрозуміти сам. Чому ти повірив їй, а не мені?
Олексій узяв конверт, але не відкрив його. Він дивився на Ольгу і зі страхом розмірковував: невже він – просто людина, яка все життя йшла за чужими вказівками?
Конверт із результатами тесту лежав перед ним, ніби закликаючи розірвати запечатаний папір і покласти край сумнівам. Однак руки не піднімалися. У голові гриміли слова Ольги: “Чому ти повірив їй, а не мені?”.
Він узяв телефон, набрав номер матері, але не натиснув “виклик”. Погляд ковзнув до фотографії на столі – старе шкільне фото, де він стоїть поруч із батьком. Батько рідко з’являвся у спогадах. Олексій знав, що вони з матір’ю розлучилися погано, але подробиць ніхто йому не розповідав. Тепер він зрозумів, що настав час дізнатися правду.
Світлана Миколаївна зустріла його стримано. Вона була в тому ж кардигані, в якому Ольга бачила її вранці. На столі вже стояли дві чайні чашки – у цьому Олексій упізнав її звичку все контролювати. Мати явно чекала на нього.
– Що сталося, Олексію? – обережно запитала вона, сідаючи навпроти.
– Ми маємо поговорити, мамо, – почав він, не приховуючи втоми в голосі. – Про минуле. Про тебе і батька.
Світлана Миколаївна помітно напружилася, але зберегла зовнішню незворушність.
– Що тобі розповідати? Він покинув нас. Ось і все.
– Це не все, – Олексій дивився прямо на неї. – Сусідка сказала, що він пішов, бо сумнівався, що я його син. Це правда?
Світлана Миколаївна сіпнулася, немов від ляпаса.
– Ах, Валентина Михайлівна… язик як помело, – з гіркотою промовила вона. – Так, було таке. Йому здалося… – вона відвела погляд. – Дурниці все це. Просто не знав, як піти, і знайшов виправдання.
– І ти думаєш, я маю повторити його помилки? – запитав Олексій. – Адже ти це робиш заради себе, мамо. Тільки от який твій кінцевий мотив? Не хочеш бути самотньою в цих стражданнях, так щоб і моя дружина відчула муки твоєї юності? Це повна маячня, мамо!
Світлана Миколаївна мовчала. Він встав, не чекаючи її відповіді, і попрямував до дверей.
Олексій знову стояв на порозі їхньої з Ольгою квартири. Вона сиділа на підлозі поруч із ліжечком Артема, читаючи щось на телефоні. Побачивши чоловіка, вона повільно піднялася.
– Я знаю все, – почав він. – І мені соромно. Ти була права. Я весь час слухав її і боявся. Не знаю чого – помилитися, розчарувати… тебе, себе, її.
– А мене запитав би? – тихо відповіла Ольга. – Я весь цей час чекала, щоб ти сам зрозумів. І знаєш що? Ти запізнився.
– Олю… – Олексій зробив крок уперед, але вона підняла руку, зупиняючи його.
– Ні, Олексію. Цей тест нічого не змінить. Справа не в ньому. Ти повірив не мені, а пліткам, матері, кому завгодно. Але не мені. І не нам.
Він завмер, не знаючи, що сказати. Вона дивилася на нього твердо, хоча в очах блищали сльози.
– Я подам на розлучення, – вимовила вона.
Олексій не намагався заперечити. Він тільки кивнув, ніби погоджуючись, і вийшов.