Сусіди думали, що за стіною плаче дитина. Тамара Іванівна почула це в суботу вранці. Тонкий, протяжний звук, схожий на дитячий плач, тільки тихіший.
Вона стояла на сходовому майданчику з пакетом для сміття в руці й не відразу зрозуміла, звідки доноситься цей звук.
З-за дверей квартири № 47.
Звук обірвався, і Тамара Іванівна ще секунд десять постояла, прислухаючись. Тихо. Може, здалося. Радіо, телевізор, чийсь телефон. У старих панельних будинках звуки подорожують дивними маршрутами: іноді чутно, як на п’ятому поверсі чхнув кіт, а сусідню дриль не помічаєш тижнями.
Вона спустилася до сміттєпроводу, повернулася, зачинила двері. Увімкнула чайник. І тут знову: тонко, жалібно, з виттям наприкінці. Тепер сумнівів не залишилося. Звук долинав із квартири Д’яченків.
Д’яченки — молода пара, років тридцять з невеликим. Він щось робив у рекламі, вона вела блог про подорожі. Або про їжу. Тамара Іванівна не вникала.
Жили тихо, віталися ввічливо, сміття виносили в призначений час.
Рік тому завели собаку. Маленьку, з виряченими очима і нервовим характером. Порода якась модна, назви Тамара Іванівна не запам’ятала, але запам’ятала, як Д’яченко, носила його на руках, загорнутого в картатий шарф, ніби немовля.
Собаку звали Бусинка.
До вечора суботи скиглення стало постійним. Не гучним, ні. Не гавкіт, не виск. Просто тонка нота, яка впивалася в вуха і не відпускала. Наче хтось тягнув мокрим пальцем по склу, тільки цей звук був живим, і від цього ставало ще гірше.
Тамара Іванівна подзвонила у двері Д’яченків. Тиша. Потім знову цей звук, тепер зовсім близько, прямо за дверима. Собака, мабуть, підійшла, почула кроки і заскиглила голосніше.
Вона набрала номер Д’яченків. Зберегла його про всяк випадок, коли ті затіяли ремонт і просили потерпіти шум. Гудки лунали довго. Потім бадьорий голос:
– Алло?
– Христино, привіт. Це Тамара Іванівна, ваша сусідка. З сорок восьмої.
– А, так, вітаю! – голос був веселим, на тлі грала музика, хтось сміявся. – Щось сталося?
– Христино, ви вдома?
– Ні, ми у від’їзді. А що?
– У вас собака скиглить. Цілий день. Вона одна в квартирі?
Пауза. Коротка, але Тамара Іванівна її вловила. Так мовчать, коли відповідь уже готова, але її треба обгорнути в правильні слова.
– Ой, так, Бусинка. Ми полетіли до Туреччини, на тиждень. Нічого страшного, ми їй корм насипали, води поставили. Вона просто сумує, напевно. Через пару днів звикне.
– Через пару днів? А давно ви вже поїхали?
– З середи. Послухайте, Тамара Іванівна, не переймайтеся. Що тут такого, собака тиждень посидить сама. Вона маленька, їй багато не треба. Ми так уже робили, все було нормально.
Тамара Іванівна хотіла сказати, що маленька не означає нежива. Що «все було нормально» і «нормально» — це різні речі. Що собака скиглить так, ніби в неї всередині щось рветься. Але Христина вже прощалася:
– Гаразд! Ми скоро повернемося. Все буде добре!
Клацання. Далекий сміх під звуки моря. Потім тиша. А через стіну знову простягнулося тонке, як нитка: і-і-і-і-і.
У неділю до Тамари Іванівни прийшов Геннадій Петрович із четвертого поверху. Він стояв на порозі в спортивних штанях і капцях на босу ногу.
– Тамаро, ти це чуєш?
– Чую.
– Уже другий день. Дружина не може заснути. Що там сталося?
Тамара Іванівна пояснила. Геннадій Петрович слухав, і його обличчя повільно червоніло.
– Це як? Залишили й поїхали? Живу собаку зачинили й поїхали до Туреччини? А корм? А вода? А якщо їй погано?
– Кажуть, насипали.
– Насипали вони. А гуляти? Вона ж у квартирі зачинена. Тиждень. Маленька собака. Тиждень.
Він повторив «тиждень» двічі, ніби зважував це слово на вагах і не міг повірити.
До обіду в неділю про це знав весь під’їзд. Віра Сергіївна з першого поверху, пенсіонерка з хворими колінами, піднялася на поверх спеціально, щоб постояти біля дверей і послухати. Спустилася з червоними очима.
Скиглення змінилося. Стало тихішим, хрипким, з перервами. Раніше Бусинка вила майже без перерви, тепер замовкала на пів години, на годину, потім починала знову. І в цих паузах було щось страшніше самого виття.
Тиша за стіною стала такою, що Тамара Іванівна ловила себе на тому, що притискає долоню до шпалер і чекає. На що чекає? На звук. Будь-який. Аби тільки почути, що там ще хтось живий.
Вона зателефонувала Христині ще раз. Номер був недоступний.
Зателефонувала ще раз. Недоступний.
Написала повідомлення: «Христино, собака виє вже четвертий день. З нею точно все гаразд? Може, ви залишили ключі комусь, щоб перевірили?»
Відповідь прийшла через три години, коротка: «Все гаразд! Вона завжди така, коли одна. Не хвилюйтеся.»
Смайлик у кінці. Дужка. Тамара Іванівна дивилася на цей смайлик, і всередині щось стискалося, наче кулак.
Увечері в понеділок Геннадій Петрович зателефонував до керуючої компанії. Там вислухали, записали, пообіцяли «розібратися». Що означало нічого.
– Це не наша компетенція, – сказали йому. – Якщо собака виє, звертайтеся до дільничного. Або до служби з вилову.
– Який вилов? Вона в квартирі зачинена!
– Тоді до дільничного.
Вівторок. П’ятий день.
Тамара Іванівна майже не спала. Не через шум. Шуму, навпаки, стало менше. Бусинка тепер рідко подавала голос, і це вже було не скиглення, а щось інше. Короткий хрип. Потім тиша. Потім шкребіння. Ледь чутне, ніби кігті шкребуть по підлозі, але сил водити лапою вже не вистачає.
«У неї, напевно, навіть вода скінчилася», – подумала Тамара Іванівна. І від цієї думки встала з ліжка о третій годині ночі, налила собі води і не змогла випити. Поставила склянку на стіл і просиділа до ранку, слухаючи тишу за стіною.
Вранці вона пішла до дільничного. Дільничний вислухав, кивнув.
– Господарі на зв’язку?
– Були на зв’язку. Кажуть, все нормально.
– Ну, якщо господарі кажуть, що нормально…
– Яке нормально? Собака виє п’ятий день. Вона замкнена в порожній квартирі. Без людей, без прогулянок. Там маленька собака, розумієте?
Дільничний зітхнув. Потер перенісся.
– Я розумію вашу тривогу. Але відкривати чужу квартиру без підстав я не можу. Господарі стверджують, що тварина забезпечена. Формально…
– Формально вона там …!
Тамара Іванівна сама здивувалася своєму голосу. Вона не кричала, ні. Але щось у цьому слові, вимовленому вголос, у кабінеті поліції, при світлі люмінесцентної лампи, зробило його справжнім.
Дільничний замовк. Потім сказав:
– Добре. Я прийду. Подивлюся сам.
Дільничний прийшов після обіду. З ним піднялися Тамара Іванівна, Геннадій Петрович, Віра Сергіївна та Наталя з п’ятдесят другої квартири.
Дільничний подзвонив. Тиша. Подзвонив ще раз. Притулив вухо до дверей.
Спочатку нічого. Потім звук. Але не скиглення. Слабке, хрипке дихання. І поодинокий стукіт. Ніби хтось ударив хвостом по підлозі. Один раз. І все.
– Давно вона така? – тихо запитав дільничний.
– З учорашнього вечора не вила, – сказала Тамара Іванівна. – Зовсім замовкла.
Дільничний дістав телефон. Набрав номер Д’яченків. Довгі гудки. На шостому відповів сам Д’яченко.
– Олексій Д’яченко?
– Так, слухаю.
– Це дільничний, старший лейтенант Волченко. За адресою вашої реєстрації надійшли звернення від сусідів. Ваша собака замкнена в квартирі без нагляду, є підстави вважати, що тварина перебуває в критичному стані. Ви можете забезпечити доступ до квартири?
Пауза. Фоновий шум: аеропорт? Ресторан? Щось далеке, байдуже.
– Слухайте, ну це вже перебір. Ми через два дні повертаємося. Собака нормальна, ми їй купу корму залишили. Сусідка панікує на порожньому місці.
– Олексію, ваша собака не подає голосу вже другу добу. Я стою біля дверей і чую. Якщо ви не забезпечите доступ або не підтвердите згоду на відкриття, я буду змушений діяти відповідно до ситуації. Адже йдеться про життя тварини.
Знову пауза. Потім голос, вже без поважності:
– Гаразд. Гаразд, відкривайте. Ключ… у нас немає запасного, у сусідів теж немає. Доведеться ламати.
Дільничний відклав телефон. Подивився на двері. Звичайні металеві двері, таких тисячі. Замок, вічко, килимок з написом «Welcome».
– Викликаю ДСНС, – сказав він тихо.
Чекали двадцять хвилин. Віра Сергіївна сіла на сходинку, не звертаючи уваги на хворі коліна. Геннадій Петрович стояв, схрестивши руки на грудях, і мовчав. Тамара Іванівна теж мовчала. Говорити було нічого.
Все було вже сказано за цей тиждень: у дзвінках, у повідомленнях зі смайликами, у хрипкому схлипуванні, яке тепер замовкло.
Рятувальники відчинили двері за три хвилини. Замок клацнув, двері відчинилися.
У передпокої було темно. Штори в кімнаті запнуті. На підлозі кухні — перевернута миска, гранули сухого корму розсипані по плитці. Друга миска, для води, лежала на боці. Порожня. Калюжа навколо давно висохла, залишивши каламутний слід на лінолеумі.
Бусинку знайшли в коридорі, між ванною і вхідними дверима. Хвіст ворухнувся. Один раз. Слабо.
Вона не могла встати.
Тамара Іванівна опустилася на коліна прямо в передпокої, не знімаючи взуття. Простягнула руку. Бусинка спробувала підняти голову і не змогла. Тільки здригнулася мордочка.
– Води, – сказала Тамара Іванівна. – Швидко води.
Геннадій Петрович кинувся на кухню. Кран зашипів. Він приніс воду в чашці з логотипом якоїсь туристичної фірми. Тамара Іванівна піднесла чашку до морди Бусинки.
Та не пила. Не могла. Тамара Іванівна змочила пальці і провела ними по сухому носі, по губах. Бусинка слабо ворухнула язиком.
– Викличте ветеринара, – сказав дільничний.
Ветеринар приїхав через сорок хвилин. Молода жінка оглянула Бусинку прямо на підлозі передпокою. Підняла повіку, помацала живіт, послухала серце маленьким стетоскопом.
– Зневоднення. Виснаження. Скільки днів вона так?
– Шість, – сказала Тамара Іванівна.
– Шість діб без води?
– Воду залишали. У мисці. Але миска перекинулася.
Ветеринар подивилася на миску, що лежала на боці біля стіни. Легка, пластикова, з намальованими кісточками по краю. Таку маленька собака могла перевернути одним незграбним рухом. Одним.
– Треба везти в клініку. Негайно. Крапельниця, щонайменше дві доби.
– Вона виживе? – запитала Віра Сергіївна зі сходів.
Ветеринар не відповіла. Загорнула Бусинку в рушник, який зняла з вішака у ванній. Бусинка не пручалася. Наче запам’ятовувала.
Д’яченки повернулися в п’ятницю. Засмаглі, з валізами та магнітиком на холодильник – «Анталія». Двері в квартиру були забиті – ДСНС поставило тимчасовий замок, ключ залишили у дільничного.
Тамара Іванівна почула їхні голоси на сходах і вийшла.
Христина стояла перед своєю квартирою і дивилася на замок. Олексій поруч, з телефоном біля вуха.
– Що це ще таке? – запитала Христина, побачивши Тамару Іванівну. У голосі не було каяття. Лише обурення. – Нам що, двері зламали?
– Вашу собаку забрали, – сказала Тамара Іванівна. – Вона в клініці. Лежить під крапельницею.
Христина моргнула. Олексій опустив телефон.
— У якій клініці?
Тамара Іванівна назвала адресу. Христина переглянулася з чоловіком. Щось промайнуло на її обличчі, швидке, як тінь від хмари, і Тамара Іванівна не змогла це розпізнати.
Сором? Страх? Або просто роздратування, що канікули закінчилися цим.
– Ми заберемо її, – сказав Олексій. – Дякуємо, що… ну, що викликали.
Тамара Іванівна хотіла відповісти. Хотіла сказати: вона скиглила шість днів. Шість днів кликала вас, а ви надсилали смайлики. Вона не могла встати. Вона лежала в темряві на підлозі, і єдине, що рухалося, це хвіст, коли вона чула кроки за дверима. Чужі кроки.
Але не сказала.
Повернулася і пішла до себе. Закрила двері. Тамара Іванівна сіла на стілець і завмерла, притиснувши долоні до скронь.
За стіною було тихо. Зовсім тихо. Вперше за тиждень ця тиша не лякала.
Бусинку Д’яченки з клініки не забрали. Зателефонували через два дні, дізналися вартість лікування і сказали, що «подумають». Потім передзвонили і сказали, що «напевно, краще віддати в добрі руки, раз так часто доводиться виїжджати».
Бусинку забрала Віра Сергіївна. З першого поверху. З хворими колінами і пенсією, якої вистачало на крупу, молоко та ліки. Вона забрала її на третій день після виписки, принесла до квартири в тій самій пластиковій переносці, яку Д’яченки залишили біля дверей разом із пакетом сухого корму та повідцем.
Бусинка сиділа в переносці й не виходила. Віра Сергіївна поставила поруч миску з водою. Важку, керамічну. Таку не перевернеш.
Потім сіла й стала чекати.
До вечора Бусинка висунула ніс. Понюхала повітря. Подивилася на Віру Сергіївну, довго, не відриваючись. І вийшла. Повільно дійшла до миски. Пила хвилину, може дві. Потім підійшла до Віри Сергіївни і ткнулася лобом у її капці.
Віра Сергіївна нахилилася. Погладила маленьку теплу голову. Бусинка закрила очі й зітхнула.
Тому що дочекалася.
