– Навіщо тобі до психолога? Працювати треба краще, і ніколи буде на дурниці всякі відволікатися!
– Я й так працюю, – ображено пропищала донька.
– Значить, більше працюй. Або бабусі на дачі допомагай. А то зовсім розледачіла! Раніше нікому психологів не треба було: з ранку до вечора на заводі працюєш від дзвінка до дзвінка. А зараз всі ніжні стали!
– Знаєш, скільки ще років мені доведеться боротися з помилками твого виховання, мамо? Це взагалі диво, що я з Віктором познайомилася. А якби всіх твоїх порад слухала, взагалі б чоловіків боялася, як вогню.
Світлана Миколаївна ображено стиснула губи.
Світлана Миколаївна рано овдовіла. Залишилася з маленькою донькою на руках. Пощастило, що з малятком допомагали батьки, а чоловік встиг заробити на простору квартиру в центрі. Спочатку Світлана зберігала вірність пам’яті чоловіка, але роки летіли, а серце все ще хотіло щастя.
“Ти ще молода! – твердили всі навколо, від сусідок до знайомих з батьківського комітету. – Навіщо себе завчасно ховати? Знайди чоловіка і заведи ще дітей”.
Але Світлана пропускала подібні поради повз вуха.
До речі, про батьківський комітет. У класі дочки серед матусь вона прославилася як гіпервідповідальна. Світлана любила, щоб все було чітко, без нарікань. Ідеально. Дочку вона виховувала так само.
Зараз, коли минуло багато років, Світлана Миколаївна злукавила б, якби сказала, що не намагалася когось знайти. Намагалася. Але їй не щастило.
Один злякався дитини. Ще парочка зовсім не хотіли серйозних стосунків. Як результат – Світлана остаточно розчарувалася в чоловіках. Тому не встигла донька підрости, як мати свідомо і несвідомо почала вкладати їй в голову думку, що чоловіків краще уникати. Що вони завжди обдурять. Що будуть тиранами або навпаки альфонсами і сядуть на шию. І примовляла завжди, що “мама знає краще”.
Не дивно, що, коли доньці виповнилося чотирнадцять, над нею сміявся весь клас.
– Настя знову зі своїми косичками мишачими ходить! – хихотіли одні дівчата. – А спідницю дивись, яку вдягнула! Довжелезну, до підлоги!
– Та в неї і мамаша ненормальна, – вторили інші. – Досі її до школи проводжає!
Настя слухала плітки однокласників і гірко плакала дорогою додому. Спочатку вона просто ображалася. Потім звикла, що однокласниці злі. А потім поступово стала придивлятися – і виявила, що й справді сильно відрізнялася від інших дівчат.
Вона не модно одягалася, не користувалася косметикою, ходила з двома косичками, як першокласниця… Хлопці в її бік навіть не дивилися. Точніше, дивилися, але тільки коли кидали на її адресу черговий образливий жарт.
Після чергового такого глузування Настя прийшла додому сумна, взяла трохи кишенькових грошей і пішла в найближчий магазин косметики за фарбою для волосся. Вона давно хотіла пофарбувати волосся.
Отже, день настав! Мама завжди казала, що з косичками їй краще. Така зачіска їй личить. Але про колір волосся вона нічого не говорила. Значить, якщо вона перефарбується, стане тільки краще, чи не так?
Мама повернулася з роботи, коли Настя стояла перед дзеркалом і розчісувалася, і ойкнула, побачивши відчинені двері ванної і дочку з гребінцем. Сильно пахло фарбою для волосся.
– Мамо, привіт! – защебетала Настя. – А я вирішила чубчик пофарбувати. Сама! Спробую, може, не сподобається. А якщо сподобається, взагалі повністю перефарбуюся!
Вона побачила у відображенні в дзеркалі, як у матері полізли на лоб очі.
– Волосся фарбую… – Настя розгублено кивнула в бік баночок. – Але, думаю, якщо не вийде, доведеться до майстра йти.
– До якого ще майстра?! А ну облиш! Як ти могла не порадитися зі мною?!
– Ми ніколи це не обговорювали… – Настя опустила очі й завмерла. – Я хотіла тільки чубчик освітлити. А потім, може, рожевим… Але тільки пару пасом, мамо.
– Не дозволю, щоб моя дочка ходила з фарбованими патлами, як… продажна жінка!
– Мамо, ти чого?..
– Не мамкай мені тут. А ну швидко йди уроки робити!
Настя змахнула сльози і пішла до себе в кімнату.
Роки йшли, а контроль матері, як не дивно, тільки посилювався. Світлана Миколаївна рано вийшла на пенсію і тепер невсипуще стежила за донькою.
Настя спочатку намагалася огризатися, але потім звикла.
Після школи вона продовжувала жити з мамою: до ВНЗ в обласному центрі не вступила. А в рідному місті вийшло пройти на бюджет, ще й за вподобаною спеціальністю – на перекладача. Тому всі студентські роки Насті пройшли у мами під крилом.
Серед одногрупників хороших друзів не знайшла. З особистим життям теж не складалося: як же скластися, якщо Настя тікала з навчання відразу додому. Та й на курсі навчалися майже одні дівчата, “факультет наречених”, як-не-як…
Але Настя з приводу самотності не страждала. Вона ставила під сумнів слова мами, що “всі чоловіки погані”, але і не прагнула цю тезу спростувати: познайомитися з ким-небудь хоча б в інтернеті їй було страшно.
Час минав. Настя зосередилася на навчанні, готувалася до захисту диплома і навіть не думала про побачення. Поки сама доля не звела її з одним прекрасним молодим чоловіком.
Вони з мамою поїхали в село на ювілей далекої родички. Родичці виповнилося вісімдесят, поважний вік, ювілей, ось Світлана Миколаївна і приїхала разом з дочкою, щоб порадувати.
На святі було так багато незнайомих людей, що Настя навіть не знала, як почати розмову. Поки не прийшла мамина двоюрідна сестра і не представила гостям сина своєї найкращої подруги – Вітю.
Скромний ровесник Насті, Віктор майже ні з ким не розмовляв і відчував себе на святі явно не в своїй тарілці.
“І чого це вона сюди його притягла! – шепотіла Світлана на вухо дочки. – Він навіть нічий не родич. Напевно, прийшов безкоштовно поїсти”.
Настю мамини слова насторожили: і справді, чого це він прийшов сюди? Але потім вона про це забула. Як на зло, її посадили за стіл поруч з Вітею.
Настя похмуро колупалася в тарілці, як раптом заграла музика. Хтось із літніх родичів увімкнув пісню своєї молодості.
– Ще цього не вистачало… – пробубоніла Настя. – І так нудьга, ще й слухати всяке…
Вітя, як не дивно, її почув і сказав, нервово поправляючи окуляри:
– А у “Др…” новий альбом вийшов.
– Теж їх слухаєш? – пожвавилася Настя.
Слово за слово – і вони мило поговорили. Виявилося, спільні у них не тільки музичні смаки. Віктор любив ті ж книжки, що й Настя, добре розбирався в літературі. Мило поправляв окуляри, коли ніяковів. А ще у нього був заразливий сміх і чарівна ямочка на підборідді. Але підкорило Настю, що Вітя писав вірші, коли навчався в школі.
“А мама мені казала, що всі хлопчаки ледарі і хулігани, – подумала вона. – А Віктор он, у сьомому класі вже вірші писав”.
Незабаром свято закінчилося, і треба було роз’їжджатися по домівках. Того ж вечора Віктор знайшов Настю в соціальних мережах і додав у друзі. Виявляється, він навчався в тому ж ВНЗ, і теж на останньому курсі, тільки закінчував “фізику”.
Вони почали листуватися. Настю м’який і творчий Віктор швидко зачарував, але вона боялася довіритися своєму почуттю. Спочатку думала, що вони просто друзі. Потім стала переживати, що у такого милого хлопця, напевно, натовп прихильниць, і він на Настю ніколи не подивиться в романтичному сенсі.
А потім вона стала злитися на себе – що їй нарешті сподобався молодий чоловік, але вона боїться зробити і півкроку назустріч.
Пощастило: перший крок зробив Віктор. Покликав її на виставку в картинну галерею. Пару разів вони гуляли, але Настя все ще думала, що це “по-дружньому”, а Вітя не робив ніяких натяків. Але потім він зізнався їй у симпатії. Настя була на сьомому небі від щастя.
Віктор був чарівним, красиво залицявся, ще до написання диплома пройшов практику в хорошій фірмі і планував кар’єру після університету. Настю це підкуповувало.
Єдиною перешкодою для стосунків була мама. Точніше, страх хоч щось їй розповісти.
Спочатку Настя, коли йшла гуляти з Віктором, говорила, що затрималася на навчанні, що терміново потрібно зробити щось важливе по підробітку (насправді вона працювала віддалено) або придумувала дні народження одногрупниць. Але чим частіше і довше вони спілкувалися, тим складніше було приховати стосунки.
Поки одного разу мама не запитала прямо: “Зізнавайся, де ти пропадати стала?!” Настя розповіла правду.
– Ось ще чого надумала! Тобі про диплом думати треба! – розлютилася Світлана Миколаївна. – А цей твій Вітя взагалі ботанік. Таким, як він, взагалі дівчата не потрібні, вони з комп’ютерів своїх не вилазять. Кине він тебе! А потім до матусі прибіжиш. А я ще подумаю, приймати тебе в дім чи ні…
Настю ця розмова вибила з колії. Вона, звичайно, і сама боялася, що Віктор знайде когось кращого. Але те, що мама стала шантажувати, “приймати в дім чи ні”, просто не вкладалося в голові. Навіть зрілі жінки повертаються після розлучення в будинок батьків, що в цьому такого? Виходить, мама поставила ультиматум: “або живи завжди за моїми правилами, або йди і не повертайся”.
Було прикро до сліз. Відтоді Настя почала брати більше замовлень на підробіток – вона перекладала тексти і писала рекламу – і стала шукати хорошого психолога.
Але потім мама дізналася і про психолога.Настя успішно закінчила університет, Вітя взагалі отримав червоний диплом. Він подумував про продовження навчання – піти в аспірантуру і стати кандидатом наук. Настя влаштуваласявна роботу за фахом. Вони з Віктором планували скоро з’їхатися, а через пару років, коли накопичать на гарну весільну подорож – одружитися. Настя все не знала, як розповісти про ці плани мамі.
Але все вирішилося само собою. Якось Настя пішла раніше з роботи. Зайшла додому і почула, що мама з кимось розмовляла.
– Ти що, спеціально, чи що, тоді привела цього Вітю, щоб з кимось познайомити? А хто тебе просив? Та мені все одно, що його мати! Моя-то дочка до чого тут?!
Настя підійшла ближче до дверей кухні, де сиділа мати, прислухалася. Схоже, розмова йшла з тією самою двоюрідною сестрою, що привела Віктора на те знаменне свято.
– Я і так дочку намагалася вберегти від всяких коб… ненадійних чоловіків. Всі чоловіки або тирани, або альфонси. А Віктор твій – взагалі ботанік. Ще й жебраком буде. Кому зараз вчені потрібні? Я не дозволю, щоб моя дочка жила в таких умовах! І взагалі, я все зроблю, щоб їх розлучити. Запам’ятай моє слово!
Потім вона ривком відчинила двері, вже поклавши слухавку, і ойкнула, коли побачила дочку, а потім картинно схопилася за серце.
– Навіщо ж так лякати! Я не помітила, що ти прийшла.
– Що я зараз почула, мамо? Ти що, хочеш перешкодити нашому з Віктором щастю?
– Яке там щастя! – мати презирливо скривилася. – Сестра спеціально вас звела. А мені нічого не сказала!
– Та яка вже різниця, звели нас чи ні? Ми кохаємо одне одного. І я вийду за нього заміж, мамо!
– Тільки посмій! – Світлана Миколаївна зблідла.
– І посмію, мамо. Припини за мене вирішувати, як мені краще жити!
Того ж вечора Настя знайшла орендовану квартиру і подзвонила господині, щоб домовитися про перегляд. А через пару тижнів до неї переїхав Віктор.
Через рік вони одружилися. Світлана Миколаївна не любила зятя, навіть коли він захистив дисертацію, і Насті довелося довго і терпляче вибудовувати кордони.
Тільки коли з’явилася онука Сонечка, серце її трохи відтануло і – нехай через перешкоди, нехай не до кінця – але в родині запанував мир.
