Я вже в літах. Виростила сина й на мою радість він хороша людина. Він хлопчик хороший, дівчину знайшов таку саму, одружилися вони. Незабаром і онучок у мене з’явився.
Запросила їх до нас, щоб не витрачали гроші на орендовану квартиру. У мене двокімнатна квартира, тож розмістилися нормально. Батьки невістки теж люди небагаті, мешкають в однокімнатній.
Поривалися віддати їм свою квартиру, але самим подітися нікуди. Тому поки що в мене. А тут невістці дісталася спадщина від бабусі – близько шести тисяч доларів. Стільки бабуся зібрала, економила на собі.
І ось що з цими грошима робити? Нічого на них не купиш, на квартиру точно не вистачає, для іпотеки дохід замалий, а якщо в банк під відсотки, то страшно — раптом зовсім їх загублять?
Загалом довго думали, що з ними робити, і нарешті дозріли до одного варіанту. В принципі, мені ця думка дуже сподобалася. Обрали шматок землі. Не в передмісті, треба електричкою добиратися, а потім ще й автобусом.
Це дрібниці, оскільки син має автомобіль. Але він зайнятий постійно, працює, поїхати можна лише у вихідні. Загалом, наважилися вони купити цю ділянку. Благо будиночок там є.
Я їздила з ними й подумала, що завжди ж мріяла після того, як вийду на пенсію, до такої хатини перебратися. Тихо, мирно, городик. От колупалася б там потихеньку та й дітям не заважала б. Будиночок хоч невеликий та старий, але добротний.
Невелика сім’я цілком може жити, а для одного взагалі так розкіш. Уявляла собі, як стану там квітник садити, розсаду вирощувати. Тепличку вже представила невелику. Газ там є, воду з колодязя треба брати, але хіба це проблема?
Молоді нехай у квартирі залишаються, влітку приїжджатимуть до мене, онука залишатимуть. Ідеально! Розповіла про все синові, і він, звичайно, не проти. Але все одно треба говорити з невісткою. Ключі у неї, і дача на неї записана.
Я не побачила в цьому проблеми, з нею в мене добрі стосунки. І ось на спільній вечері зробила їй таку пропозицію. Переїжджаю на дачу, приводжу там все гаразд, вони приїжджають, коли хочуть, а я на цей час можу й у квартиру перебратися, щоб не заважати.
Яке ж було моє здивування, коли невістка мені відмовила. Заявила, що я їм у місті потрібна. Я, звичайно, здивувалася. Не думала, що моя невістка настільки заповзятлива дівчина.
З одного боку, мені втішило, що вона цінує мою турботу, а з іншого — не сподобалося, що вона так просто зруйнувала мій повітряний замок, який я збудувала і вже встигла спробувати на смак свої солодкі мрії. Але що ж тепер робити? Чи варто намагатися її переконати?
