Час наближався вже до обіду, коли Ілля нарешті зміг зателефонувати коханій дружині:
– Яно, я живий-здоровий. Скоро буду. Пожежа була, ми тільки повертаємося на базу.
– Господи, Ілюша! Я знаю, дзвонила диспетчеру, він мені все розповів. Чекаю на тебе.
Ілля був дуже засмучений. Адже сьогодні восьме березня, а в Яни не просто жіноче свято, а ще й день народження. Начебто все складалося, якнайкраще, до кінця зміни залишалася пара годин і було все спокійно.
А потім терміновий виїзд. Гасили пожежу, рятували людей – на щастя, ніхто не постраждав.
Ілля працював у ДСНС. Високий, міцний, сильний і водночас найдобрішої душі чоловік, за це Яна його і полюбила.
Він вийшов на вулицю, а тут полоще злива. Не найсприятливіша погода для того, щоб обійти все місто в пошуках квітів. Звісно, дружина кохає його не за букети і подарунки, але все ж… подвійне свято.
У їхньому маленькому містечку не так уже й багато квіткових наметів, тож Ілля не став сподіватися на той, що неподалік від будинку, і вирушив у центр.
Але один кіоск уже був закритий, а в другому залишилися лише троянди зовсім неприємного забарвлення.
Доведеться йти у свій магазинчик, хоча там така непривітна Галина, продавчиня і господиня в одній особі.
Коли промоклий до ниточки Ілля відчинив двері крамниці, продавчиня підраховувала денну виручку.
– Вітаю! Зі святом вас!
– Дякую, – непривітно буркнула у відповідь жінка.
– Мені б квіточок.
– Ось вони всі перед вами, вибирайте.
Ілля уважно роздивився всі квіти, все ті ж троянди, ще гербери…
– А тюльпанчиків красивих немає?
– Молодий чоловіче, хто хотів купити гарні тюльпани, приходили зранку, а не коли вечоріє.
– Ну, так вийшло в мене. Затримався на роботі.
– Знаємо ми, як і з ким чоловіки на роботі затримуються…
– Та годі вам, це не про мене.
– Усі чоловіки однакові… Ось є один букет, який робила на замовлення, але за ним не приїхали.
Жінка провела Іллю в сусідню кімнату, де на полицях були розставлені сувеніри. На невеликому столику красувався шикарний букет із фіолетових і білих тюльпанів із торочкуватими краями.
– Красивий! А скільки він коштує?
– Півтори тисячі гривень.
Ілля зніяковів, у нього із собою була всього тисяча. Попросити нікому не продавати і сходити додому за грошима? Це зовсім поруч, але Яна нікуди вже більше чоловіка не відпустить. Він це точно знав, тому попрямував до виходу.
– Що за чоловіки пішли… Шукають для жінки квіти, а грошей у гаманці не мають.
– Та нормальні чоловіки зараз. Я ж не з гульок повертаюся, а з роботи, пожежа була,людей рятували. І є в мене гроші, просто трохи не вистачає, – занервував Ілля.
Він вийшов на вулицю, де дощ лив ще сильніше. Продавчиня дивилася йому вслід у віконце. Їй стало ніяково. Вона знала від покупців, що сьогодні була пожежа на підприємстві. “Виходить, що хлопець життя людям рятував, тепер поспішає додому до дружини, шукає квіти, а я з ним так грубо…
Щасливий, його чекають. А я зараз закрию магазин і піду до подруги, такої ж самотньої. Будемо, як завжди, коротати святковий вечір удвох”.
У цей момент Галина побачила, що до чоловіка на вулиці підійшла якась старенька і буквально потягнула його за рукав кудись у двір старого двоповерхового будинку навпроти.
***
– Бабусю, люба, я ніяк не можу, дуже поспішаю.
– Синку, миленький, крім тебе нікому допомогти. Там справ-то на десять хвилин. Будь ласка.
Поки йшли у двір, старенька розповіла, що хтось підкинув їм у під’їзд двох крихітних кошенят. Вона пішла додому по молоко, щоб погодувати малюків, а коли повернулася – їх немає. Вискочили й забралися на дерево, тепер злізти не можуть і кричать.
– Мені нікого просити. Сусіди в мене, знаєш, недобрі. Вічно фиркають, що я собак і котів підгодовую. Скоро ніч, не залишати ж їх на дереві.
Підійшли до місця події. Кошенята справді кричали на весь двір. Маленькі, мокрі, брудненькі… проте було зрозуміло, що обидва вони вогненно-руді. Звичайно, Іллі не склало труднощів залізти на дерево і зняти тварин.
Він тримав їх у руках і відчував, як б’ються маленькі сердечка. Кричати вони перестали і дивилися на рятівника синіми з фіолетовим відливом очима.
– Треба ж, однакові зовсім.
– Зовні не розрізниш, але один хлопчисько, а друга дівчинка. Я їх одразу подивилася, коли виявила.
– Може, брат і сестра?
– Може. У кого тільки рука піднялася викинути таких крихіток, та ще й руденьких. Не можна викидати рудих, вони щастя в дім приносять.
– Руді? Щастя?
– Так, це перевірена прикмета.
– І куди їх тепер?
– Не знаю, у мене своїх удома четверо. Заберу поки що, а завтра на ринок віднесу, може, хто візьме на щастя.
– Гаразд, бабусю, ніякого ринку. Не потрібно їх розлучати, якщо вони брат і сестра. Заберу щастя собі.
Ілля уявив, як буде бідна старенька ходити з кошенятами по базару, пропонувати їх людям. А якщо не роздасть, то принесе додому, і знову пирхатимуть на неї незадоволені сусіди.
– Синку, дай Бог тобі здоров’я. Усе-таки світ не без добрих людей.
Кошенята виявилися надто спритні, спокійно не сиділи, лізли Іллі на шию, потім на голову. Кігтики гострі, того й гляди куртку порвуть. Він зрозумів, що не донесе їх так до хати. І тут згадав, що у квітковому магазині є відділ із сувенірами, той самий, де на столику стояв букет тюльпанів. Може, у господині знайдеться якась картонна коробка?
Двері магазину були відчинені, але всередині світло вже не горіло.
– Вибачте, але це знову я. По допомогу до вас.
– Ще хвилину і запізнилися б. Я вже зібралася зачинятися. Ви за букетиком?
– Ні. Коробочки картонної у вас не знайдеться випадково?
Господиня магазину здивовано вигнула брови і ввімкнула світло. Чоловік притискав до грудей дві маленькі мокрі грудочки.
– Допоможіть, будь ласка. Я не донесу їх так. Може, є у вас зайва коробка від сувенірів?
– О Господи, де ти їх знайшов?
– З дерева зняв. Бабуся попросила. Ніяк до дому не дійду.
– Ось воно що. А я дивлюся у вікно, куди це тебе бабуся потягла?
– Це руді, їх викидати не можна, вони щастя в дім приносять.
– Щастя?
– Так, прикмета така.
Господиня магазину з подивом дивилася на Іллю. “Які все-таки різні люди живуть на землі. Звичайний чоловік, ніяк до коханої дружини не дійде. Усе рятує когось”. Тільки зараз вона розгледіла, яке добре в нього обличчя… І мужні руки, які раз у раз знімають із плечей переляканих кошенят, що соваються.
– Знайдеться, звісно, коробочка.
Галина не тільки принесла з підсобки картонну коробку, а й допомогла зробити в ній канцелярським ножем отвори, а зверху заклеїла скотчем, щоб кошенята не вилізли.
– Дякую вам величезне. І ще раз зі святом! Вибачте.
Ілля попрямував до виходу і вже взявся за ручку, як господиня магазину його гукнула:
– Зачекайте. Як вас звати?
– Ілля.
– Ви забули квіти, Ілля.
– Та ні ж…
– Ви мене не зрозуміли, грошей не потрібно. Забирайте букет.
Галина простягнула Іллі фіолетово-білі тюльпани з торочкуватими краями.
– Я так не можу. У мене тисяча гривень є, а решту я вам завтра занесу. Добре?
– А я так можу. І ніяких “добре”. Не потрібно нічого віддавати зараз і заносити завтра. Це вашій дружині. Їй дуже з чоловіком пощастило, так і передайте.
– Дякую!
Нарешті Ілля попрямував у бік будинку. А Галина ще довго дивилася вслід цьому хлопцеві з добрим серцем, букетом тюльпанів і коробкою зі щастям.
Ілля не став дзвонити, а тихенько відчинив двері ключем. Яна почула і тут же вискочила в передпокій.
– Кохана моя, з днем народження і з восьмим березня. Я нарешті прийшов.
– Дякую, Ілюша, яка краса! Я таке забарвлення тюльпанів вперше бачу. Це ти квіти по всьому місту шукав?
– Шукав квіти, а знайшов ось ще коробочку зі щастям.
Він поставив на пуфик картонну коробку, відірвав скотч і відкрив. З одного кута на Яну з Іллею дивилися чотири сині з фіолетовим відливом очі кошенят, що притулилися одне до одного.
– Які ви всі мокрі! Так, першим приймає ванну Ілля, а потім малюки.
***
Після доби чергування, походів містом і гарячої ванни Іллю розморило.
– Яно, я на годинку приляжу.
– Звичайно, тобі треба відпочити. Прокинешся, і потім будемо відзначати свято.
– Ти сама з ними впораєшся?
– А як же. Вони дивись які слухняні.
Кошенята смирно сиділи в передпокої біля коробки, в якій їх принесли. Яна не стала квапити події, нехай поступово освоюються самі. Але вони не поспішали, немов не вірили, що тепер це їхній дім.
Ілля заснув, а Яна накупала кошенят із шампунем і обтирала їх рушником, коли задзвонив телефон. Телефонувала її старша сестра Лера.
– Ну як ви там, сестричко? Святкуєте?
– Ще ні. У Ілюші було важке чергування. Зараз прокинеться, і будемо святкувати.
– То ти сумуєш?
– Ні, мені тут зовсім не нудно. Чоловік мені коробку зі щастям подарував.
– З яким щастям?
– Ось завтра прийдете ввечері й побачите.
– Ну, Ілля у тебе ще той витівник.
– Він у мене найкращий.
Було вже пізно, а Яна з Іллею все ще сиділи за столом і пили ігристе. Це стало їхньою сімейною традицією – восьме березня святкувати удвох, а наступного дня запрошувати в гості родичів і друзів.
Вони спостерігали, як освоюються у квартирі нові члени родини. Нагодовані, пахучі після купання кошенята діловито ходили по кімнаті.
А на іншому кінці міста теж за святковим столом сиділи і пили ігристе дві зрілі, але самотні жінки. В обох був успішний бізнес, вони піднімали тости “за нас і за удачу в торгівлі”.Спеціально для сайту Stories
Але одна з них думала про інше – зараз їй найбільше хотілося, щоб хто-небудь, ось так само під дощем, по всьому місту шукав для неї тюльпани і подарував коробку зі щастям.
