Останнім часом моїй родині дуже непросто доводиться. У нас із чоловіком троє дітей. Ми живемо на орендованій квартирі. Донедавна ми чудово справлялися. У чоловіка хороша робота, у мене невеликий підробіток вдома.
Із трьома дітьми складно вийти на постійну роботу. Хоча я планую це зробити, коли всі діти зможуть піти в садок. У нас із чоловіком був план, але він зруйнувався як картковий будиночок.
Чоловікові сильно скоротили зарплату, а власниця підняла ціну за житло. Потім і зовсім поставила нас перед фактом, що нам потрібно з’їхати. Ми знайшли нову квартиру, але вона виявилася ще дорожчою.
Тому нам дуже складно. Живемо від зарплати до зарплати, нічого зайвого дозволити не можемо. Про заощадження взагалі мовчу. Хоча раніше в нас виходило відкладати, адже ми мріяли про свою квартиру.
У такі моменти люди звертаються по допомогу до найближчих, але, як виявилося, нам звернутися нема до кого. Батьки чоловіка живуть у селі, грошей у них особливо ніколи не водиться.
Вони й так час від часу передають нам продукти, а ось мої батьки – це окрема історія. Я в них єдина дитина. Усе життя вони мені твердили, що я всього маю домагатися сама. Тому після школи спровадили мене з дому.
Я теж вважаю, що діти мають бути самостійними, тому й не заперечувала. Та й ніколи в них нічого не просила, хоча люди вони зовсім не бідні. Зараз у них простоює квартира. Вони її навіть не здають, бо бояться зіпсувати ремонт.
Найіронічніше, що обидві квартири дісталися їм у спадок: одна від маминих батьків, друга – від татових. Тож самі вони навіть не знають, що таке накопичити на власне житло. Однак я маю впоратися з усім сама.
Щоразу, коли я просила щось у батьків, вони відповідали, що я сама маю заробити, зробити, придумати тощо. Тому багато років я нічого не просила. Однак зараз становище гірше нікуди.
Тому я зібралася з силами і вирішила попросити їх про допомогу. Мені здалося, що раз їхня квартира стоїть без діла, то я можу попросити їх хоча б якийсь час там пожити.
Якось увечері я попросила чоловіка посидіти з дітьми і вирушила до батьків. Дорогою купила торт і пішла на серйозну розмову. Я описала їм усю ситуацію, сподіваючись на розуміння.
Але мати тільки й сказала, що я мала думати перед тим, як заводити трьох дітей, бо треба було спочатку квартиру купити. Я намагалася пояснити, що і так народила пізно, тягнути було нікуди.
Мати ж тільки й твердила, що я сама в усьому винна. Мені стало до сліз прикро через цю ситуацію. Виявляється, я не можу покластися на батьків. Чоловік каже, що раз так, то нехай вони самі за собою доглядають у старості. Але хіба це правильно?
