Після появи мого сина я, як мати-одиначка, не мала коштів і тому, від безвиході, я прийшла в материнський дім. Мій син став моїм всесвітом. Я настільки хвилювалася за нього, що не відходила від нього ні на хвилинку.
Мені здавалося, що з ним може що-небудь трапиться, а коли приходила сестра з дитиною, я відчувала до нього якусь агресію, бо боялася, що він може його ненавмисно вдарити.
Так само в цей момент я не любила гостей, які приходили до нас. Бідна моя мама. Тільки зараз я усвідомлюю, наскільки сильно я її ранила. Вона працювала хвора в холод, заробляючи копійки, щоб купити одяг і їжу дитині.
У той момент вона, звісно, часто дорікала мені, і я тим самим дуже сильно сварилася з нею і принижувала її. Часом до найобразливіших слів доходило. Тільки Бог знає, як зараз я каюся.
Тоді в мене була тільки одна лише ненависть до всіх, крім мого сина. Син мій подібний до ангела, і я дякую господу Богу за те, що він мені дав таке диво. Коли я дивлюся в його сірі оченята настільки чисті й красиві, що я просто готова віддати всі мої 100 життів, якщо вони були б у мене.
Моя мама ж працювала на холоді, при тому, що в неї слабке здоров’я, і так ми дотягнули на ці гроші, поки моєму синові не виповнився рік. Я поїхала в інше місто, забравши сина і маму, і стала працювати.
Нам вистачало на все і навіть більше, іноді балували себе красивими дрібничками. Але коли ми починали сваритися з моєю мамою, я обзивалася найостаннішими словами на її адресу і доводила її до сліз.
Не знаю чому, але коли я злюся, я не розумію, наскільки сильно я помиляюся. У той момент мої очі ніби перекриває пелена, і я можу дуже сильно поранити людину. Я себе майже не контролюю.
Якось я прийшла додому після роботи, а мама попросила купити ліки, і я пішла в аптеку. Я їй докоряла, що вона не дотримується дієти і тому в неї біль у животі.
Виявляється, це був передінфарктний стан, і коли я прийшла додому з сином з аптеки, моя мама втратила свідомість і її не стало. Я так і не встигла сказати, наскільки сильно я її люблю, і попросити в неї вибачення за всі сльози й образи, яких їй довелося зазнати.
Минув час, а я дедалі більше відчуваю докори сумління і тужу без мами. Часом простих банальних слів любові так не вистачає нашим близьким людям, і вони йдуть від нас, так і не почувши їх.
