Якоїсь миті у мене з квартири почали пропадати всякі дрібниці. Серветки, печиво, олія, навіть крем. Не те щоб щось дороге, але в очі кидається. А живемо ми втрьох: я, син та чоловік.
Чоловік одразу сказав, що нічого не брав, «він тільки віддає цій родині і нічого не отримує натомість». Ну, з цим все зрозуміло. Жарти жартує. Виходить, не він.
Син теж відмовлявся, хоча він школяр. Він погоджуватись зі мною в принципі не може. Як і казати матері правду. Але в цьому випадку він теж був чистий: речі пропадали, навіть коли його цілий день не було вдома. Себе я відразу викреслила зі списку підозрюваних, тож залишалася лише одна людина.
Моя свекруха. Надія Іванівна. Коли я спеціально заскочила до неї в гості без запрошення, то на кухні побачила дещо з речей, що зникли. Набір паперових рушників, масло і ще щось по дрібниці.
Я тоді нічого не сказала, але вдома повідомила свого чоловіка. Він спершу здивувався, але обіцяв поговорити з мамою. Розібратися в ситуації.
Справа в тому, що останні півроку вона часто приходила до нас додому. Пограти з онуком, поки ми були на роботі. І, знаєте, я дякую їй за ці візити. Дуже люблю свого сина, але іноді навіть він виводить мене з себе. Вважаю, це нормально. Тож іноді навіть мені, його матері, треба відпочивати від власного чада.
А для Надії Іванівни це як свято. Вона приходить із ним почитати, поговорити. Іноді може обід приготувати чи навіть прибрати. У цьому плані, звичайно, її покоління набагато практичніше за наше.
Мене іноді вистачає тільки на розігрів залишків від вечері в мікрохвильовій печі, а свекруха цього взагалі не сприймає. Вічно бубонить про домашню їжу та шкідливі мікрохвилі. Вік такий.
Тим більше, мені було дивно дізнатися, що така людина, як вона, старого загартування, краде в нас. Добре хоч дрібницю якусь. А я прикраси між іншим тримаю на відкритому місці.
Після того як чоловік із нею поговорив, вона зателефонувала до мене і попросила зустрітися у нас удома. Сама приїхала з якимись подарунками. Попросила вибачення, сказала, що, мабуть, сама не помітила, як якісь речі впали в кишеню. За звичкою, мабуть.
Чоловік її, ясна річ, вибачив. Я теж. Але осад залишився. Та й виховну розмову треба було провести.
Нічого особливого, просто пару хвилин я розповідала, що наступного разу треба не соромитися питати. І якщо все буде нормально, ми, звичайно ж, дозволимо забрати їй якісь речі. Без проблем. Трохи соромно, звичайно, за жінку, яка нещодавно вийшла на пенсію. Але, мабуть, це на нас усіх чекає.
Іронічно, але після моєї історії, колеги стали на бік свекрухи. Вони пошкодували «бідну стареньку». Ніби це я в неї речі стирила.
Усі почали мене засуджувати, говорити, що я маю вибачитися. А я тільки зрозуміти не можу, за що? Мої речі опинилися у чужої людини, і я сама це виявила. За що мені каятися?
Хоча, зізнатися, у нас в офісі працюють одні лише жінки та лише кілька чоловіків. Крім того, переважна їх частина набагато старша за мене.
Тож немає нічого дивного, чому вони вибрали бік свекрухи. Ще років 5–10 і вони самі будуть як вона за віком. Тому їхня підтримка Надії Іванівни мені зрозуміла.
А ви як вважаєте, я була не права у цій ситуації, що дозволила собі зробити зауваження мамі свого чоловіка? Адже я не в поліцію звернулася і не стала виносити сміття з хати. Залагодила проблему у сімейному колі.
Або треба було просто промовчати, вдати, що я нічого не помітила, поки у нас у будинку дійсно не почало золото пропадати?
Мені цікаво, правда. Тому що жодної краплі своєї провини я не бачу. А бачу тільки якихось «шляхетних» захисників, які вчинили б так само, якщо не гірше, якби вони були самі на моєму місці.
