Мені зараз 25 років. Я вважаю, що в мене було важке дитинство. У мене не було друзів. Були завжди проблеми з людьми. Не було почуття гумору. І тільки в 22 роки я почав багато чого розуміти і переосмислювати. Майже все дитинство мене виховував вітчим, якого донедавна я вважав за рідного батька.
Тільки нещодавно я дізнався правду, а в юності я жив із бабусею. Мама мною все життя майже не займалася. Я намагаюся не тримати зла, але всі обмани сім’ї і травми дитинства для мене гіркі, болючі й образливі. Пам’ятаю своє дитинство з дуже раннього віку – десь із двох років, може й раніше.
Адже, як і всі малюки, тоді я ще не вів лік часу, дням і рокам. Сьогодні, той самий ранній час я оцінюю за подіями. Це і дає мені можливість дізнатися час того, що відбувається. Ми жили у двокімнатній квартирі, разом із бабусею і дідусем, але коли мені було три роки, мої батьки розлучилися.
Через якийсь час у нашому житті з’явилася нова незнайома людина. Згадую той час як переломний момент. Відтоді почався весь кошмар у моєму житті. Ми бачилися з ним дедалі частіше. Він начебто був і веселий, щось мені дарував, але я його не полюбив із самого початку.
Навіть і не знаю, з чим була пов’язана та перша відраза. Будинок був неохайний. Замість люстри висіла лампочка, вода була тільки холодна, замість покривал на ліжках якісь старі байкові ковдри. Він почав постійно розлучати мене з мамою. Побачивши мене з мамою за руку, бурчав.
Коли я хотів її обійняти, кричав, щоб я її не чіпав. Мама йому не перешкоджала. Потім він узагалі почав на мене постійно кричати і бити, часто без причини. Мені самому важко уявити, що тоді мені було три роки. Порівнюю зі своєю донькою, якій п’ять років.
Мене змусили називати вітчима татом, хоча я спочатку не хотів. Потім заборонили говорити про рідного батька. І я не пам’ятаю, що конкретно мені робили, але я дійсно боявся. Але найстрашніше було те, що мама почала надовго їхати в місто, а мене залишати наодинці з цією людиною.
Я боявся вітчима. Він був не передбачуваний. Якщо я заплакав або щось не те сказав, він запросто міг стукнути мене по обличчю. У більшості випадків його підтримувала мама. За вечерею мені влаштовували розбірки. Мама йому розповідала все, що я в бабусі зробив поганого.
Власне, я не пам’ятаю, щоб про мене хтось щось хороше говорив. Майже завжди мама все прикрашала або взагалі вигадувала, а вітчим ніколи не розбирався, що правда, а що ні. І не те щоб ляснув або запотиличник відважив, а по обличчю, по голові.
Міг замахнутися тим, що під руку попадеться. Погрожував, що до бабусі я більше ніколи не поїду, що я себе ніде поводити не вмію. Причому він мене бив, а мама стояла поруч і хихикала. Мама могла навмисне зіпсувати мою якусь річ, а коли я починав плакати, нацьковувала вітчима.
При цьому сама стояла і сміялася. Власне, вона взагалі не працювала і нічим не займалася – тільки спала, майже щодня до 2-3 години. Одного разу до мене почав приїжджати рідний батько. Кілька разів ми зустрілися і погуляли, але потім вітчим із мамою почали перешкоджати.
Те, що він мені дарував, у мене відбирали. Потім стали забороняти бачитися з батьком. Усі ці кошмари тривали до 7-8 років. Вже не знаю, як там вдалося домовитися, щоб мене відвезли до бабусі й віддали в садок і потім у нормальну школу. У школі в мене були проблеми від самого початку.
Я дуже погано вчився. Серед однокласників я був вигнанцем. Мене постійно дражнили, били, знущалися. Уже ставши старшим, я почав ставити запитання мамі, як же так ти мені кажеш, що рідний батько мені, а я ж пам’ятаю іншого. У неї були ґрунтовні й переконливі відповіді, типу я не все пам’ятаю і знаю.
Із вітчимом стосунки поступово налагодилися, але з бабусею почали псуватися. Я дуже любив будувати, щось придумувати, винаходити. У відповідь я чув “Зламаєш, зіпсуєш, не вмієш, забирайся звідси”. Але великі скандали почалися, коли я почав підробляти і з’явилася дівчина.
Постійно були закиди: “А ми в наш час уроки робили”. Хотів сам мати гроші на свої витрати, а не просити в батьків, щоб купити одяг, зводити дівчину в кіно. А коли отримав зарплату, заявила: “Я тебе годую, утримую. Тож усе віддавай мені”.
Якщо відмовлявся, то мама кричала, що вона не буде мене годувати і взагалі вижене з дому. Улюблена тема розмов за столом при гостях була обговорення мого навчання і моєї поведінки. Я дуже рідко в житті, від рідних чув щось хороше. Завжди казали, що я нікчема. Так, я погано вчився – була справа.
Після закінчення школи я переїхав в інше місто, відслужив в армії, одружився. У нас росте розумна і красива дочка. Нещодавно закінчив коледж і вступив до університету. Мама з вітчимом померли рік тому. До речі, у них різниця у віці була 13 років, мамі було 47.
Півроку тому я знайшов рідного батька. Він так більше й не одружився і був узагалі здивований моєю історією. Я намагаюся не тримати зла на померлих, але хочеться знати, як могли зі мною так чинити? Як можна не любити рідних дітей, онуків?
