Юля в розгубленості вийшла від лікаря.
Присіла на лавочку біля кабінету.
-Жінко, вам погано? Жінко?- молоденька медсестричка, у яскраво синьому костюмчику і синіх черевичках, вся сяяла молодістю, чистотою і чимось іще таким, таким, таким… Юля не знала чим, але добрим, зупинилася поруч.
Взяла її за плече і заглядала своїми променистими оченятами їй просто в душу.
У мене така була б, донечка. У такому віці, промайнуло в голові у Юлі. Вона несміливо подивилася на дівчинку, і опустивши голову, соромлячись, прошепотіла.
-Серйозно? – дівчина – медсестра, присіла на коліна біля Юлі, жінка почула, як похруснув суглобик у коліні дівчини, подумала, що та працює в лікарні, а не дивиться за здоров’ям, просто промайнула думка як легкий вітерець.
-Ви серйозно, це ж радість! Вам стало погано? Чи… ви від радості? Принести водички?
-Так… якщо не складно.
Дівчинка підскочила, суглоб знову хруснув, вона скривилася, але швидко взяла себе в руки і зазирнула до сусіднього кабінету
-Ніно Геннадіївно…
-Сонечка, що за…
-Дайте скляночку водички, тут жінка від радості зараз зомліє.
-Соня! Ну що за слова.
-Дайте водички краще.
-Ох ця Соня! – долинуло з кабінету, – хто там? – у коридор визирнула миловидна лікарка, від якої щойно вийшла Юля.- Гавриленко, ви? Що сталося? А ну заходьте, давайте, давайте.
У коридорі було порожньо, клініка приватна, тут немає натовпів людей, час до наступного пацієнта, вірніше пацієнтки, мабуть, ще був.
Юля сиділа привалившись до стінки.
-Давайте, давайте, Юліє Олександрівно, ну.
У нас обід зараз, чай питимемо, Сонечко, тягни свій пиріг.
-Я миттю, – дівчисько, наче вітер, пробігло коридором, чути її сміх дзвіночком, з кимось зіштовхнулася.
-Сонька пироги пече, неймовірні, прощавай фігура, – каже Ніна Геннадіївна, – але вам нічого, вам навіть корисно, он яка худенька. Мабуть дієту тримаєте? Все, все, кінець дієтам, правда Марія Василівна, – запитала лікарка огрядну, немолоду медсестру
-Звісно, ой дівки, які дієти, життя одне.
Юля дивно почувалася, ніби вона в колі друзів, а не в кабінеті в лікаря холодного й неупередженого на прийомі, і такого душевного на перерві.
Прибігла Соня з пирогом. “Ця бабка взагалі ходити-то вміє,” – подумала Юля.
-Дякую, я піду, – піднялася жінка.
-Ну ось ще, – Сонька повернула до неї усміхнену мордочку, – я що даремно пиріг тягла, пиймо чай, відсвяткуємо ваше, вашу… ваше щастя, – викрутилась єгоза.
-Та незручно, ви що?!
-Сідайте, сідайте, Юліє Олександрівно, начебто ви щодня чай із лікарями п’єте. У нас он там, куточок затишний є, сорок хвилин часу теж є, тож знімайте плащ, миймо руки і бігом, бігом, Сонько, ти з нами?
-Ні, я побіжу, а то Кравчук мене шукає, -заштовхавши шматочок пирога до рота, сказала Соня.
-Так біжи, дякую за пиріг, обережніше божевільна, – і вже повертаючись до Юлі, – племінниця моя, із села, люблю її, днями кошеня притягнула, діставала з колодязя каналізаційного, уявляєте, ногу щось пошкодила, примушую знімок зробити, не йде, божевільна.
-Від мене чоловік пішов, – сказала раптом Юля. І заплакала, як дитина.
-Ох ти ж… – заговорили вмить жінки, перетворюючись із суворих лікарів на звичайних, нічим не вирізняючихся жалісливих тіток, таких рідних і домашніх.
Синдром попутника, промайнуло в голові у Юлі, яка плакала і ніяк не могла впоратися зі сльозами.
Жінки мовчали, вони знали, не можна питати, треба чекати, поки сама не висловиться.
Юля вже тиждень відчувала слабкість. Гемоглобін низький, пояснила вона колегам, треба здати аналізи. Вона знепритомніла під час виходу з офісу, добре, що не за кермом, казали всі, а то наробила б справ.
Олегу, чоловікові, вирішила нічого не казати, навіщо? Він і так якийсь завантажений ходить усі дні, складнощі на роботі, мабуть.
Вирішила повністю обстежити організм, почалися перебої з жіночими днями… Клімакс чи що, невесело пожартувала подружка.
-Та ну тебе, – відмахнулася та, сорока ще немає, клімакс теж мені.
Увечері, ледве доповзла до дивана, знову відчула нудоту й запаморочення.
“Господи, та що ж таке-то?”
Олег був удома, він безцільно ходив квартирою, відчиняв і зачиняв шафи, щось ніби шукав.
Потім підійшов до Юлі, сів навпроти на стілець
-Юль, я хочу тобі дещо сказати.
-Так,я слухаю? – намагаючись здаватися веселою і життєрадісною, промовила вона.
-Юлю, ти знаєш, що мені не двадцять років, що мені вже сорок три, і… Розумієш, я ніби застопорився, ніби тупцюю на місці…
Роботу хоче змінити, дійшло до Юлі, давно мабуть, там зарплата велика, але відповідальності багато, справді, видно, втомився.
-І я, загалом… Юлю, я хочу, щоб було все по чесному, розумієш. Я не хочу виглядати негідником у твоїх очах, хоча… кого я обманюю, я і є негідник…
-Олег? У чому річ?
-Почекай… Юлю. Ми з тобою прожили щасливі роки життя, наша молодість пройшла в любові й повазі одне до одного…
-Олег! Ти що виголошуєш якусь урочисту промову. Ти що? Прощаєшся зі мною?
Він сидів, низько опустивши голову.
-Олег?
-Юлю, розумієш, я чоловік… І… як будь-який чоловік, я хочу продовження свого роду, розумієш? Я … Я стану батьком, Юлю …
Юля сиділа зчепивши руки, кісточки на пальцях побіліли, вона мовчала, а в голові билися слова чоловіка, я стану батьком, я стану батьком.
Олег ще про щось говорив, переконував її, наводив якісь докази, вона його не чула, вона згадувала, як у шістнадцять років закохалася відчайдушно й безповоротно в сусіда по дачі, розумного, красивого, на шість років старшого за неї, Олега.
Він теж покохав дівчину, і нікого не здивувало, коли Олег з’явився в міській квартирі Пархоменків і попросив дозволу зустрічатися з їхньою донькою, Юлією.
Їй було сімнадцять, коли жахлива нудота і запаморочення збили її з ніг у парку.
Олег довго її переконував, що їм рано ще мати дітей, що в них усе життя попереду.
У його матері були зв’язки, Олег ходив із Юлею в лікарню, чекав на неї в коридорчику, ввечері проводив її додому, вона була бліда, її морозило.
Мамі сказала, що просто почалися критичні дні, щось болючі, мабуть, застудилася, коли їздили на картоплю.
Мама охала, носила пігулки, давала грілку, три дні пролежала в ліжку Юля, не дозволяючи викликати швидку. Олег приходив усі дні, сидів на кухні з батьками, пив чай і переживав за здоров’я дівчини.
Потім минуло, і Юля знову з Олегом зустрічалися, гуляли, веселилися, будували плани.
Вона ще раз ходила до знайомої матері Олега, і знову три дні пролежала в ліжку.
Потім Олег зробив пропозицію, але знову трапилася невчасно ця дитина, він умовив її.
-Малюк, – каже Олег із палаючими очима, у нас тільки все починається, ти подивися, життя кипить, ну куди ми з дитиною, ну? Давай почекаємо, давай спочатку встанемо на ноги, все зробимо, все купимо, облаштуємося, світ подивимося, ти дивися, дивися, які перспективи, га? А з дитиною? Ну що ти з нею зробиш?
Лікарка довго лаялася, лякала Юлю, веліла покликати чоловіка. Той зайшов, Юлю попросили вийти, про що там вони розмовляли, Юля не знала, але лікарка сказала, не дивлячись їй у вічі, що відповідальності нести не буде, видаючи їй довідку, і що вона, ще згадає, та буде пізно. Що чоловік завжди зможе, а ось вона Юля…
Але Юлі було двадцять, вона й подумати не могла, що за дев’ятнадцять років зможе згадати цю розмову й ту жінку-лікаря та… заревіти від образи й несправедливості.
-Юлю, ну… ну… що за сльози.
-Йди…
-Я між іншим тобі залишаю квартиру, і все, що в …
-Йди…
***
-От паскуда, – порушила мовчання, що настало, Марія Василівна, сякаючись і витираючи сльози, -От же. Прям розчавила б, на одну ногу наступила, а за іншу смикнула б.
-Ось же, негідник,- задумливо промовила Ніна.- Ну? Я сподіваюся, що ви не з тих панянок, які побиваються через те, що в когось, щось, засвербіло. Ви ж не зробите знову дурість?
-Я не знаю…
-Що ви не знаєте? Соромитеся бути матір’ю-одиначкою?Мама пальчиком погрозить? Або що люди скажуть? Вам шанс дали, вже не знаю хто там, Бог чи Щасливий Випадок, але вам дали шанс стати мамою. Невже…
-Я не знаю…
-Та що ви заладили, не знаю, та не знаю. Що за інфантилізм такий, зрештою! Я розумію, якби були вже діти, ще можна було б, а то такий шанс! Такий шанс, та люди роками лікуються, а ви…ви…Ви ж і не лікувалися?
Вона похитала головою.
-Ось, вам сказали, що не буде діток, ви й ручки опустили, а хтось і зітхнув із полегшенням. Справа ваша, звісно, але все ж подумайте, ґрунтовно подумайте.
Минуло п’ять років…
-Вам кого?
-Вітаю, я тут жив. Я… потім ми…
-Ми купили цю квартиру.
-Давно?
-П’ять років тому.
-П’ять років?
-Так.
-А Юля? Ну господиня?
-Вона поїхала начебто до батьків.
***
-Вітаю, Юлю.
-Привіт…
-Юлю, це ж я, Олег.
-Я бачу, ми ж ні сто років не бачилися, а п’ять.
-Я був у тебе, на тій квартирі, мені сказали, що ти її продала.
-Так, так і є. Ти що? Прийшов за своєю часткою?
-Ні, ні, я… просто… Розумієш. Юлю, давай поговоримо?
-Давай, тільки швидко.
-Я дурень, вибач! Уявляєш, вона обманювала мене весь цей час.
-Олег, – Юля скривилася, мені не цікаво це, зовсім. Ну, справді. Кажи, що хотів, і я піду.
-Юлю, дитина не від мене, я зробив тест, вона зізналася, плакала, каталася в ногах. Не можу бачити ні її, ні цього… .
Юля дивилася на Олега.
-Ну так, вона повісила на мене чужу дитину, уявляєш, погань така.
-Тобто ти п’ять років кохав, жив, виховував цю дитину, а потім раз і все?
-Юлю! Це не моя дитина!
-Так ти гірший ще, ніж я думала, – задумливо промовила Юля.
-Юлю, давай усе забудемо, стільки років разом, давай, га?
Юля задумливо подивилася на нього, пересмикнула плечима і пішла вперед.Назустріч їй йшли чоловік і малюк.
-Мааамо, ми з татом ось з такої гори спустилися, ось з такої, уявляєш, тато скажи мамі.
Олег стояв і дивився не на те, як чоловік обійняв, чмокнув у скроню Юлю, він дивився на хлопчиська і шепотів.
-Не може бути… не може бути…
Юля обернулася, спіймала погляд Олега і зітхнула: вона зрозуміла, що будуть проблеми та розгляди, він доводитиме, що Юрко – його син.
Нехай. Гліб з усім впорається, він із ними, надійний як скеля. Сонькін тато, тієї медсестрички з клініки, Сонька і познайомила.Тепер в неї є і донька, і син Юрко.
“І взагалі, якого біса, нехай доведе, що Юрка його син, пішов він.”
Юля струснула головою і, обійнявши чоловіка за талію, пішли алеєю, залишивши приголомшеного Олега шепотіти:
-Не може бути, не може бути…Спеціально для сайту Stories
