Ірина, притискаючи до грудей пакети з продуктами, штовхнула хвіртку і завмерла.
Перед будинком стояло шість машин, а з двору долинали голоси, сміх і дзвін посуду.
Серце пропустило удар. Сьогодні середа, звичайний робочий день. Жодних свят у календарі не було.
Вона почала шукати в кишені куртки телефон, подумки перебираючи всі важливі дати.
І тут її осяяло – ювілей свекрухи. Шістдесят вісім. Але ж домовлялися святкувати в неділю?
Ірина вийшла у двір і побачила накритий стіл, навколо якого сиділи п’ятнадцять осіб. Усі родичі чоловіка. Валентина Андріївна сиділа на чолі столу, приймаючи поздоровлення.
— О, з’явилася наша господиня! — вигукнув дядько Коля, піднімаючи склянку. — А ми вже зачекалися! Без тебе тут як без рук!
Ірина розгублено посміхнулася, відчуваючи, як усередині закипає роздратування. Ні дзвінка, ні повідомлення. Просто взяли й приїхали. Знову.
— Іришо, там ще салатики потрібні, — крикнула золовка Свєта, навіть не встаючи з місця. — І хліба мало. Ти ж купила?
Чоловік Сергій винувато знизав плечима, сидячи поруч із матір’ю. Він завжди так робив — стояв осторонь, не втручався. Між двох вогнів.
— Я не знала, що ви сьогодні приїдете, — почала Ірина.
— Як це не знала? — сплеснула руками Валентина Андріївна. — Сергію, ти що, дружині не сказав? Про день народження матері забув?
— Мамо, ми ж домовлялися на неділю, — пробурмотів Сергій, але так тихо, що ніхто, крім Ірини, його не почув.
— Ірино, ти ж господиня, — продовжила свекруха голосно. — Повинна бути завжди готова. У мене в холодильнику завжди було чим гостей нагодувати.
Ірина стиснула кулаки в кишенях, відчуваючи, як обличчя заливає рум’янець. Чотирнадцять років вона терпіла ці набіги. Чотирнадцять років посміхалася, метушилася, накривала столи без попередження. І щоразу чула: “Ти ж господиня”.
— Ірко, ти чого застигла? — крикнула двоюрідна сестра чоловіка Тетяна. — Неси вже їжу! Голодні сидимо!
Хтось хихикнув. Хтось додав: “Та вона завжди така негостинна”.
Раніше Ірина б проковтнула образу і пішла готувати. Але останній рік щось у ній зламалося, щось змінилося. Може, справа в тому психологові, до якого вона потайки ходила? Або в подругах, які твердили про важливість особистих кордонів?
— Ірочко, а де ті симпатичні покривала, що я тобі дарувала? — раптом голосно запитала Валентина Андріївна. — Треба б постелити, а то ці ваші стільці такі незручні.
І це стало останньою краплею.
— Валентино Андріївно, — Ірина зробила глибокий вдих, — ви не попередили, що приїдете сьогодні.
Стало незвично тихо. Родичі переглянулися. Такого тону від Ірини вони ще не чули.
— Що значить “не попередили”? — свекруха випросталася на стільці. — Ми ж сім’я! Навіщо попереджати?
— Тому що я працюю повний день, — голос Ірини звучав спокійно, але всередині все тремтіло. — Я сьогодні забігла додому на п’ять хвилин, щоб погодувати кота й узяти документи. А в мене вдома п’ятнадцять чоловік вимагають їжі й розваг.
— Ну ти даєш! — зареготав дядько Коля. — Вимагаємо! Скажеш теж! Ми ж свої!
— Свої, — кивнула Ірина, — які за чотирнадцять років так і не навчилися дзвонити заздалегідь.
Сергій нарешті підвівся зі свого місця.
— Ірино, ну що ти починаєш? Мама ж…
— Мама що? — перебила вона. — Мама вирішила, що можна без дзвінка привезти всю рідню в будній день? А я повинна все кинути й обслуговувати?
— Та ніхто тебе не змушує обслуговувати, — пирхнула золовка. — Подумаєш, салатик нарізати!
Ірина поставила пакети на підлогу й оглянула стіл.
— Хтось із вас хоч раз запропонував допомогти? — вона подивилася на свекруху. — Валентино Андріївно, ось ви приїжджаєте й одразу за стіл. А хто готує, миє, прибирає?
— Та у нас завжди так було! — вигукнула свекруха. — Жінка повинна вести господарство, а не з’ясовувати стосунки при гостях!
— А коли їх з’ясовувати? — Ірина схрестила руки на грудях. — Наодинці ви мене не чуєте. Сергій мовчить. А в мене так більше не виходить.
— Раніше ж виходило, — буркнув хтось із-за столу.
— Раніше — так, — кивнула Ірина. — Але зараз усе буде по-іншому. У мене для всіх є повідомлення.
Всі завмерли. Навіть Сергій застиг з відкритим ротом.
— З цього моменту в наш будинок без попередження ніхто не входить, — кожне слово Ірина вимовляла чітко, дивлячись по черзі на кожного. — Мінімум за три дні потрібно зателефонувати й запитати, чи зручно нам. Якщо я на роботі, а тут свято, то всі готують разом.
Хто хоче — збирає стіл, інші допомагають. Ледарів не пригощаю.
Запала така тиша, що було чути, як за парканом гавкає сусідський собака.
— Ти що, жартуєш? — нарешті вимовила Валентина Андріївна. — Ти нас виганяєш?
— Ні, — похитала головою Ірина. — Я встановлюю правила. Сьогодні ви вже тут, і я не прошу вас їхати. Але їжі в холодильнику на п’ятнадцять осіб немає. У пакетах тільки молоко, хліб і крупи. Тож вирішуйте самі: або їдемо всі разом до магазину й готуємо спільними силами, або замовляємо доставку й скидаємося.
— Та ти зовсім! — сплеснула руками тітка Галя. — Яка доставка! Які гроші! Ми до рідні приїхали!
— До рідні, яка не була попереджена, — твердо відповіла Ірина. — І у якої немає запасів їжі на таку юрбу. Чудес не буває — їжа в холодильнику не розмножується сама.
Родичі переглядалися, не знаючи, що сказати. Такої Ірини вони ще не бачили. Куди поділася та слухняна жінка, яка завжди мовчки накривала на стіл?
— Але ж сьогодні мамин день народження, — спробував заперечити Сергій.
— Я пам’ятаю, — кивнула Ірина. — І я рада бачити Валентину Андріївну. Але я не зобов’язана матеріалізувати їжу з повітря. Я не фея, я жива людина. І я втомилася.
— Втомилася вона! — обурилася золовка. — А ми, значить, не втомлюємося? Ми ж через усе місто їхали, привітати хотіли по-людськи!
— По-людськи — це зателефонувати заздалегідь, — Ірина повернулася до чоловіка. — Сергію, ти що мовчиш? Ти вважаєш нормальним, що твоя родина з’являється без попередження й вимагає, щоб я все кинула?
Сергій переводив погляд із дружини на матір і назад. Він ніколи не опинявся в такій ситуації. Зазвичай Ірина мовчки приймала набіги родичів, а потім плакала у ванній, коли думала, що він не бачить.
— Ну… — почав він невпевнено.
— “Ну” — це не відповідь, — відрізала Ірина. — Або ти зі мною, або ти проти мене. Третього не дано.
— Синку, ти бачиш, як вона з нами розмовляє? — у голосі Валентини Андріївни з’явилися плаксиві нотки. — У мій день народження! Я стара жінка, я думала, діти порадують…
— Мамо, — Сергій раптово випростався, — Ірина права.
Тепер уже всі за столом застигли з відкритими ротами. Валентина Андріївна хапала повітря, як риба, викинута на берег.
— Ми домовлялися на неділю, — продовжив Сергій твердіше. — Я збирався взяти вихідний, Ірина планувала великий стіл. А ви вирішили приїхати в середу, нікого не попередивши. Це неправильно.
— Та ви змовилися! — сплеснула руками тітка Галя. — Це ж сім’я! Які попередження?
— Сім’я — не привід порушувати межі, — відповів Сергій, сам дивуючись своїй сміливості. — Ірина права. Ми не готові сьогодні приймати гостей. Але раз ви вже тут, давайте дійсно всі разом щось придумаємо.
Хвилину за столом панувала тиша. Потім Валентина Андріївна підвелася, гордо розправивши плечі.
— Що ж, бачу, я тут зайва. У власний день народження!
— Ніхто такого не говорив, — спокійно заперечила Ірина. — Але якщо ви хочете святкувати, давайте вирішувати, що робити з їжею. У мене через годину важлива зустріч, і я не можу її скасувати.
— Я можу допомогти, — несподівано сказала племінниця Сергія, Марія, дівчина років двадцяти. — Що потрібно зробити?
— Принести пакети з кухні, наприклад, — знизала плечима Ірина. — Або з’їздити в магазин за продуктами.
— Я поїду в магазин, — раптом підвівся дядько Коля. — Що брати?
Ірина не повірила своїм вухам. Невже спрацювало?
— Давайте скинемося, — запропонувала вона. — По п’ятсот з людини вистачить на гарний стіл.
— По п’ятсот? — обурилася тітка Галя. — За що такі гроші?
— За їжу на п’ятнадцять осіб, — відповіла Ірина. — Або можна замовити доставку з ресторану, це буде дорожче.
— Та годі, Галю, — хмикнув дядько Коля, дістаючи гаманець. — Усе нормально. Ми ж без попередження приїхали.
Поступово гроші почали збиратися. Хтось діставав готівку, хтось пропонував переказати на картку. Марія з подругою зголосилися помити посуд, а двоюрідний брат Сергія пішов накривати на стіл.
— Я не розумію, що відбувається, — прошепотіла свекруха.
— Те, що мало статися давно, — відповіла Ірина. — Люди починають поважати чужу працю.
— І все-таки це дивно, — похитала головою Валентина Андріївна. — У наш час усе було інакше. Жінка мала встигати все.
— Ті часи минули, мамо, — м’яко сказав Сергій, обіймаючи матір за плечі. — Ірина працює нарівні зі мною, а вдома робить ще більше. Це несправедливо — чекати, що вона завжди буде готова нагодувати натовп людей без попередження.
Валентина Андріївна стиснула губи, але промовчала. А Ірина вперше за довгий час відчула, що між нею і чоловіком з’явилася справжня єдність.Спеціально для сайту Stories
Через дві години в будинку все змінилося.
На кухні господарювали відразу кілька жінок – золовка Свєта різала овочі для салату, тітка Галя місила тісто для пирогів, а Марія з подругою мили посуд і розставляли тарілки.
Чоловіки на чолі з дядьком Колею організували мангал у дворі і тепер смажили м’ясо, періодично сперечаючись про те, коли його потрібно перевертати.
Ірина сиділа в кріслі і спостерігала за тим, що відбувається, все ще не вірячи своїм очам. За чотирнадцять років це був перший раз, коли вона не метушилася між кухнею і столом під час сімейного свята.
— Чай будеш? — запитав Сергій, сідаючи поруч.
— Буду, — посміхнулася Ірина. — Треба ж, ти ще й чай навчився заварювати.
— Уяви собі, — посміхнувся він. — Я взагалі багато чого вмію, просто… не робив.
— Чому?
Сергій замислився, крутячи в руках чашку.
— Напевно, мені так було простіше. Ти все робила сама, я звик.
— А зараз?
— А зараз мені соромно, — чесно зізнався він. — Я ж бачив, як ти втомлюєшся. Бачив, що тобі важко. Але мовчав, бо боявся конфліктів з мамою.
Ірина відпила чай. Валентина Андріївна метушилася навколо столу, поправляла серветки і переставляла прилади.
— Я ж не проти твоєї родини, — сказала Ірина. — А проти того, як вони до мене ставляться. Як до обслуговуючого персоналу.
— Я знаю, — кивнув Сергій. — І ти правильно зробила, що висловилася. Інакше б нічого не змінилося.
— Ти справді так думаєш?
— Справді, — він взяв її за руку. — Вибач, що раніше не підтримував.
У цей момент до них підійшла Валентина Андріївна. Вона виглядала незвично розгубленою.
— Ірино, там пироги майже готові, — сказала вона. — Ти не подивишся? Я боюся, Галя їх пересушить.
— Звичайно, подивлюся, — Ірина підвелася з крісла.
На кухні дійсно пахло випічкою. Тітка Галя метушилася біля духовки, поглядаючи на годинник.
— Ще три хвилини, — сказала вона, побачивши Ірину. — Там ще салат потрібно заправити, ти не допоможеш?
— Допоможу, — кивнула Ірина, беручи з шафи олію.
Поступово напруга, що виникла після її промови, зникла. Родичі немов прийняли нові правила гри і навіть почали жартувати з цього приводу.
— А я думав, що ти завжди така тиха, — сказав дядько Коля, підкладаючи їй на тарілку шматок м’яса, коли всі сіли за стіл. — А ти, виявляється, з характером!
— Тихі води глибокі, — хмикнула Ірина.
— За ювілярку! — підняв келих Сергій, і всі дружно підтримали тост.
Валентина Андріївна сяяла, приймаючи поздоровлення. Вечір проходив зовсім не так, як зазвичай — було менше метушні, більше щирого спілкування.
Ірина навіть встигла поговорити з племінницями про їхнє навчання і вперше за довгий час відчула себе не прислугою, а частиною родини.
Коли гості почали збиратися додому, Валентина Андріївна відкликала Ірину вбік.
— Я хочу з тобою поговорити, — сказала вона, і Ірина приготувалася до чергових докорів. — Наодинці.
Вони вийшли на веранду. Вечоріло, і в саду вже запалилися садові ліхтарики, які Сергій розвісив минулого літа.
— Знаєш, — почала свекруха, дивлячись кудись повз Ірину, — я сьогодні багато думала. І, напевно, ти права.
Ірина здивовано підняла брови.
— У якому сенсі?
— У тому, що ми занадто багато від тебе вимагаємо, — Валентина Андріївна зітхнула. — Я звикла, що жінка все повинна встигати. Моя мати так жила, я так жила… Але часи змінюються, так?
— Змінюються, — кивнула Ірина.
— Я б теж втомилася, — несподівано зізналася свекруха. — На твоєму місці. З роботою, домом і такими набігами.
Ірина не знала, що відповісти. За всі роки це було перше зізнання від Валентини Андріївни.
— У неділю все одно приїдемо, — додала свекруха, посміхнувшись. — Але попередимо заздалегідь. І продукти привеземо.
— Домовилися, — Ірина невпевнено посміхнулася у відповідь.
Коли остання машина поїхала, і вони з Сергієм залишилися вдвох, він обійняв її за плечі.
— Ну як? Не шкодуєш, що висловилася?
— Ні, — Ірина похитала головою. — Шкодую тільки, що не зробила так раніше.
Вона подивилася на чоловіка, на їхній будинок. І вперше за довгий час відчула справжню свободу і спокій. Межі нарешті були позначені, і всі їх прийняли. Виявляється, іноді достатньо просто сказати “ні”, щоб змінити своє життя на краще.
