Все життя мені не щастило з чоловіками. Усі, хто подобається, чарівним чином виявляються одруженими. На жаль, у мене немає в характері такої риси, як нахабство, немає й надто великої впевненості у собі.
Я не красуня, але чоловіки завжди на мене заглядаються. Тільки чомусь одружені. А я що, чи не людина, чи що? Мені теж хочеться уваги та кохання. Я зазвичай не даю можливості для маневру, оскільки в дев’яти випадках із десяти це чоловіки із стосунками.
Неодружені чомусь на мене не реагують. Це якась дивина, з якою я змушена, мабуть, упокоритися. А якщо окрім одружених на горизонті нікого немає, то й у самотньої жінки може серце відгукнутися. Так і зі мною сталося.
Сподобався мені один. Я, ясна річ, знаку не подала, але він сам став натякати, а потім і зовсім запрошувати на зустрічі почав. Наші стосунки були тривалими, понад десять років.
Я намагалася йому сказати, що може час жити разом. Він лише відповідав, що не може так з дружиною. Я бачу, що йому незручно, що мучиться людина. І зрозуміло, що не можу з ним більше в такому підвішеному стані бути. Мені вже за 30, а сім’єю навіть не пахне.
Загалом, сказала йому, що треба нам розійтися. Нехай живе у сім’ї, а до мене більше ходити не треба. Кому потрібні ці муки? І викреслила його зі списку, на дзвінки перестала відповідати. Він намагався шукати мене, на роботу приїжджав, але я залишалася непохитною.
Так минуло, мабуть, із півроку. Він кинув свої спроби, але стабільно раз на місяць нагадував про себе. І ось на якійсь вечірці один з гостей проявляв до мене увагу. Дуже нав’язливо, налякав мене. Я не витримала і зателефонувала своєму одруженому, щоб забрав мене.
Він приїхав одразу, провів мене додому… А там пристрасть захлеснула. І знову мені довелося ховатися від нього. Відчула я недобре вже дуже скоро, приблизно за місяць. Лікар повідомив, що я при надії. Це було як грім серед ясного неба. Я не розраховувала на це, зовсім не планувала.
Як бути тепер? Ось так все обернулося… Дитина не винна у моїх помилках. Сподіваюся, що зустрінеться ще в моєму житті чоловік, і мене полюбить, і дитину як свою прийме. З одруженим зв’язуватися, звичайно ж, не варто, так би й голову ламати тепер не довелося, що з усім цим робити.
Намагаюся жити далі, а там буде видно. Усі помиляються, і немає людей безгрішних. Слухати нікого не хочу, всі різні і судитимуть по собі. На образи уваги також не звертаю уваги. Просто роблю, що серце підказує.
Може, батьки допоможуть мене, зрозуміють, чи не засудять. Це життя, подітися нема куди. Все тепер у моїх руках. Ще думаю, що з цим горе-батьком робити. Може гнати його світ за очі?
