Наталя з Михайлом повернулися додому ввечері. Відчиняючи ключем вхідні двері, вони почули дитячі голоси. На порозі їх зустріла чотирирічна племінниця Михайла. У кімнаті на ліжку Ольга міняла підгузок півторарічному малюку. Надія Михайлівна розігрівала на плиті їжу із холодильника.
– Добрий вечір! Як це розуміти? – Звернулася Наталка до матері Михайла.
— І вам, здрастуйте! – Посміхнулася Ольга – Без мами мені одній з двома дітьми важко. От і вирішила приїхати. Побудемо тут, доки вона пройде обстеження, і разом поїдемо.
Мишко глянув на Надію Михайлівну.
— Мамо, ми так не домовлялися. Ти ж бачиш, що житло не призначене для ночівлі гостей.
– Ну, потерпіть кілька днів. Ми всі розмістимося на ліжку. Воно широке та зручне.
Наталя не могла уявити, що улюблений мультфільм із дитинства може зіграти з нею дурний жарт. У ранньому віці дівчинці дуже подобалися зайчики. Довговухих копій звірятка їй дарували частіше, ніж красивих ляльок. М’які іграшки дівчинка катала у візочку, клала із собою поряд спати.
А ще Наталка дуже любила анімаційний фільм про куцехвістого персонажа, який пішов за яблучками для своїх діток. Їх у нього було п’ятеро: «Чотири синочки та лапочка донечка». Якось учнів 9-А класу однієї зі столичних шкіл повезли на екскурсію.
Старшокласникам було запропоновано провести час на страусиній фермі. Окрім двометрових птахів на величезній території можна було побачити та погодувати інших тварин: альпак, кіз, кроликів, білок, свинок, борсуків. Серед співробітників ферми був темноволосий підліток. Він явно не входив до штату, але разом з персоналом доглядав мешканців ферми.
Тут було цікаво все. Однак для Наталії захоплююча прогулянка виявилася тортурою. Вона натерла ногу новими кросівками. Ходити, долаючи біль, не було сил. Дівчинка сіла на лавку.
– Тобі тут не подобається? – звернувся до неї місцевий хлопчина, який проходив повз.
– Тут прикольно, але у мене сильно нога болить. Ось, – Наталка показала рану.
– Зараз, почекай. Не йди нікуди.
За 10 хвилин Михайло приніс аптечку з газетою. Обробивши рану та наклавши на неї лейкопластир, Михайло відірвав сторінку видання. Склавши її кілька разів, він підклав зігнуті листи під п’яту Наталі. Так рана не торкалася взуття.
– Дякую. Ти мій рятівник, – подякувала дівчинка
Хлопець розповів, що на фермі працює його мати, а він приходить допомагати їй.
— Зрозуміло, – відповіла Наталя. – А де у вас тут кролики? Хочу подивитись на них.
— Ходімо, відведу.
На шляху дівчинка розповіла про свою любов до вухатих і улюбленого мультфільму.
— Я теж п’ята дитина у сім’ї, але у нас все навпаки. У мене чотири старші сестри. Після того, як батько пішов, єдиним чоловіком залишився я. От і допомагаю матері у всьому.
Після закінчення екскурсії Михайло підніс Наталі коробку, на дні якої жувала траву пухнаста біла грудочка.
– Це тобі на згадку – зніяковівши, сказав хлопець.
Старшокласники обмінялися номерами телефонів, а за кілька місяців Мишко приїхав до столиці відвідати приятельку. Попри те, що всі зароблені гроші він віддавав матері, хлопець зміг відкласти собі на поїздку. Грошей було небагато.
Вистачило на квиток в обидві сторони та на дві чашки молочного коктейлю з тістечком. Прогулянка з дівчинкою, що сподобалася, справила на Михайла незабутнє враження. Після приїзду додому, в голові у хлопця міцно засіла єдина думка: «Як буду жити в столиці».
Про свою мрію він не став розповідати вдома, де панував матріархат. По-іншому, атмосферу в сім’ї Надії Михайлівни, мами Мишка, назвати не можна було. Самотня жінка прагнула вдало видати дочок заміж. Найменшому синові ледве виповнився рік, як вона вийшла на роботу.
Турботу про хлопчика Надія довірила Любі та Олександрі – старшим дочкам. У двійнят вже була подібна практика, коли на них залишали менших сестер. Нянчась із дітьми, у самих школярок, практично не було дитинства. Можливо, тому вони поїхали вчитися подалі від рідної оселі, а потім залишилися жити в іншому місті.
Заповітне бажання хлопець міг розкрити лише одній людині – Миколі Георгійовичу – керуючому ферми. З перших днів знайомства з хлопчиком, чоловік, бачачи, як той намагається допомогти матері, перейнявся повагою та любов’ю до учня.
Трохи згодом Мишко став ділитися секретами зі старшим другом. Микола Георгійович завжди допомагав школяреві порадами і не лише. Перед тим, як щось вирішити, чоловік розпитував хлопчика: «Ким хоче стати і що думає робити у майбутньому?». Якось він зупинив Михайла, що розносив корм.
– Присядь, – вказав на лавочку чоловік .- Я довго думав. Напевно, я зможу тобі допомогти. У столиці у мене є хороший знайомий. Попрошу його влаштувати тебе на бюджетне місце у ветеринарний технікум. Від себе напишу гарну рекомендацію. Можливо, ти надумаєш повернутися на ферму як лікар. Якщо вирішиш залишитись у столиці, справа твоя.
Ветеринари потрібні скрізь. Проте є одне «АЛЕ!». У багатьох коледжах ця професія не має бюджетних місць, але ти не хвилюйся. Ми маємо ще 2,5 роки. Я поговорю з директором. Може, він піде нам на зустріч і дозволить зробити тебе правою рукою ветеринарного лікаря птахоферми. Допомагатимеш йому, і набиратимешся досвіду.
Звичайно, тобі доведеться приходити додому на три години пізніше, а шкільні уроки робити вночі, але таким буде твій шлях до мрії. Нікому з родичів та приятелів про нашу умову не розказуй. Відкриємо тобі банківську картку. Хочеш, тримай її в себе. Якщо ні, то нехай у мене буде. Будь-якої миті, забереш, коли надумаєш. На очах у Михайла виступили сльози.
– Так, правда, можливо?
Микола Георгійович обійняв хлопчика за плечі.
– Спробуємо. Ну, йди, допомагай матері. І пам’ятай, якщо хочеш здійснити мрію, не розказуй про нашу розмову нікому. Ти ж розумієш, якщо Надія дізнається, то тебе нікуди не відпустить, а всі зароблені гроші підуть на сестер.
В один із вихідних днів, Мишко вирушив до столиці, щоб побачити Наталку. Вона була єдиною людиною, кому хлопець розповів про свій секрет. Школярка дуже зраділа такій новині, адже дуже сумувала за Михайлом. І хоча старшокласники часто передзвонювалися та переписувалися в соціальних мережах, живе спілкування ні з чим порівняти не можна.
Настав випускний. До атестату про середню освіту Михайла додавалися відмінні оцінки. А як інакше! Хлопець дуже намагався вчитися та працювати. Вдома юнак розповів матері про свою поїздку до міста.
— Сину, як же так! Я думала, що ти продовжиш працювати зі мною на фермі.
— Мамо, може, колись і продовжу. Тільки не як звичайний робітник, а на посаді вище, але якщо мені вдасться, я хочу залишитися в столиці.
– Що я чую! Забув, що ти єдиний чоловік у сім’ї! Принаймні, допоможи мені хоча б 2-3 роки, поки мала Ольги підросте і можна її в садок буде віддати, а сама на роботу влаштуватися. Одній мені не потягнути.
Звичайно, Мишко пам’ятав, що півроку тому одна із сестер народила доньку від однокласника. Батьки майбутнього тата швидко відправили сина вчитися в інше місто. Коли Надія Михайлівна дізналася про вагітність дочки, одразу побігла до потенційних сватів із пропозицією одружити дітей.
— Ми ростили єдиного сина з бажанням дати в житті все найкраще, – отримала вона блискавичну відповідь. – Для майбутнього життя зараз йому необхідно здобути хорошу освіту. На відміну від Вашої дочки, яка ледве школу закінчила, у Артема ж хороші оцінки і він збирається стати студентом вишу. У Олі замість навчання, у голові були одні хлопчики. Тож невідомо, від кого в неї дитина.
Сперечатися з матір’ю зятя було марно. Надія і сама бачила, як замість здобуття знань, Ольга віддавала перевагу дискотекам і караоке. Тішив той факт, що вона сама залишилася з нею. Усі інші дочки вийшли заміж. Мишко чудово розумів, що якщо він не поїде цього літа, то не поїде ніколи. Тож упускати свій шанс він не збирався.
— Ні, мамо, я хочу почати вчитися цієї осені.
— Так, мало що ти хочеш. Я сказала, що до армії допомагатимеш мені на фермі. Розмова закінчена. Грошей я не дам тобі.
Ольга сиділа на дивані та цинічно посміхалася. У цей момент Мишко, подумки, подумав: «Як добре, що я зробив усе так, як сказав мені Микола Георгійович». Сперечатись із родичами хлопець не став. Він знав, що його старший товариш завжди допоможе та підтримає. Так і сталося. Рано-вранці одного дня чоловік відвіз хлопця до столиці.
Згодом Михайло став студентом коледжу. Всіма правдами і не правдами Миколі Георгійовичу вдалося зарахувати Мишка на бюджетне місце. Зароблені гроші стали в нагоді для майбутнього проживання. Наталя вирішила стати фінансистом. На момент вступу до вишу, дівчина мала свою двокімнатну квартиру. Нерухомість була спадщиною батька.
Так як Наталка була єдиною дитиною у сім’ї, батьки подарували це житло дочці. Дівчина вирішила розпорядитися квадратними метрами на власний розсуд і продала двокімнатну квартиру. Надалі всі гроші були вкладені в однокімнатну квартиру в новобудові. За три роки завершилося будівництво будинку. На той час дівчинці треба було продовжувати освіту.
Михайло закінчив технікум, влаштувався працювати у ветеринарну клініку і вступив до університету. Працювати та заочно вчитися було непросто, але хлопець мріяв бути поряд з коханою. Він звик бути чоловіком і хотів, щоб його майбутня дружина бачила у ньому сильне плече. До закінчення навчання Наталки, з весіллям вирішили почекати, але жили у новенькій студії. Минув рік.
– Синку! – якось почув Михайло у слухавці свого смартфона голос Надії Михайлівни. – Зовсім забув про нас?
Після заборони матері їхати до столиці та вступати у коледж, хлопець перестав спілкуватися з нею. Та й сама жінка не цікавилася справами сина. Єдиною людиною, яка підтримувала хлопця у скрутну годину, став Микола Георгійович.
Від нього Мишко дізнавався новини про життя матері та менших сестер. Так він дізнався, що Ольга намагалася знайти батька для доньки. Вона почала зустрічатися з якимсь Володимиром. У результаті одружений чоловік кинув коханку в цікавому становищі.
Тепер у молодшої сестри Михайла народилася друга дитина. З Сашкою і Любою, які були далеко від дому, юнак іноді спілкувався телефоном і навіть зустрічався, коли ті приїжджали у справах до столиці. Іноді дзвонила сестра Світлана. Після заміжжя вона жила з чоловіком та дитиною у рідному місті.
— Чого це мати вирішила з’явитися? – промайнуло в голові хлопця.
Але розвинути думку далі йому не вдалося. Завадив той самий голос.
— Мені виписали направлення до столичного медичного центру. Потрібно пройти діагностику та здати аналізи. Ти зустрінеш мене на вокзалі?
Звичайно, Мишко зустрів і привіз маму до квартири Наталки. Дорогою Надія Михайлівна повідомила, що у неї виявили проблеми зі здоров’ям, і що обстеження триватиме тиждень. Умови проживання пари не дозволяли приймати гостей із ночівлею. Але це ж мама! Вирішили тимчасово віддати їй свою спальню, а самим лягти на дивані.
За два дні Наталя з Михайлом повернулися ввечері додому. Відчиняючи ключем вхідні двері, вони почули дитячі голоси. На порозі їх зустріла племінниця Михайла. У кімнаті на ліжку Ольга займалася малюком. Надія Михайлівна розігрівала на плиті їжу із холодильника.
Такий поворот подій ніяк не влаштовував господарку квартири, але сваритися з майбутніми родичами вона не стала. Добре, що терпіти довелося не надто довго. Незабаром були готові результати обстеження. На щастя, зі здоров’я Надії Михайлівни було все добре. Перед від’їздом мати запитала сина:
— Ви одружуватиметеся?
— За півроку Наталя закінчує навчання, тоді й розпишемося. Весілля не гратимемо. Ми краще на цілий місяць злітаємо відпочити.
Справді, наприкінці весни молоді узаконили стосунки та почали збиратися у дорогу. Несподівано зателефонувала Надія Михайлівна:
— Сину, тут така справа! Мені у вас у центрі потрібно проконсультуватися з медичним фахівцем. Може, ви залишите мені ключі? Знадобиться лише один день, але, раптом виникне потреба і доведеться залишитися на ніч.
Наталя з Михайлом полетіли, як було заплановано. Три тижні пара проводила час на курорті Середземного моря, насолоджуючись теплою водою, місцевою кухнею, прогулянками серед екзотичної рослинності. Додому молодята поверталися відпочилими та засмаглими. Однак далека поїздка сильно вимотала мандрівників.
— Давай, після душу завалимося спати, – запропонував Михайло.
– Згодна, – відповіла Наталя, – а за продуктами сходимо, коли прокинемося.
Підходячи ближче до під’їзду, на дитячому майданчику пара побачила Ольгу з дітлахами. Молодший малюк сидів у візочку, старша дівчинка бігала біля гірки.
— А що ви тут робите? – Запитав сестру Михайло.
— Ми тепер також тут живемо, – відповіла, посміхаючись, молода мама.
– Де живете?
– Там, де й ви.
Запитувати далі не було сенсу. Мандрівники розвернулись і пішли додому. Зайшовши до квартири, побачили багато розкиданих речей. Хвилин через п’ять з’явилася Ольга з дітьми, а потім Надія Михайлівна із сумкою продуктів.
– Не треба розігрувати трагедію, – почала вона. – Подивіться на свій балкон і ви ще подякуєте.
– Що це? – скрикнула Наталя, коли попрямувала у бік лоджії.
Раніше світла веранда перетворилася на темну кімнату, що більше нагадувала комору. Замість бічних віконних рам знизу до верху було викладено цеглу. Попереду, крім невеликого пластикового вікна, була цегляна кладка. Наталя здивовано подивилася на гостей.
– Як це називається?
— Ти ще не дивилася на підлогу. Вона з підігрівом, – сказала Надія Михайлівна. – Я вирішила, що Оленьці з дітьми теж треба перебратися до столиці. Тут і дітям буде краще і донька зможе знайти хорошу роботу, коли молодший у садок піде. А що місця замало, то це не біда.
Пам’ятаєш, Мишко, ми у двокімнатній квартирі все розміщувалися? А у вас стільки місця пропадає. Я як глянула на ваш балкон, так відразу й зрозуміла, що не можна такими квадратними метрами розкидатися. Балкон вам ні до чого, а ми вирішили його на житлове приміщення перетворити.
— Та ніхто й не збирався нехтувати лоджією. Ми хотіли зробити з неї спортивну кімнату, а вікна прикрасити квітами. Навіщо ви цеглою все обклали? Весь краєвид закрили.
— Так буде тепліше, – не вгамувалася Надія.
– Досить, – перебила Наталя свекруха. – Зараз ви зберете свої речі і швидко звільните квартиру.
– Ага, розбіглися – бризнула слиною Ольга. – Ти хоч знаєш, скільки грошей пішло на переробку балкона? Мамі довелося взяти кредит. Завтра меблі мають привезти. Вона навмисно відгули на роботі взяла, щоб допомогти мені влаштуватися.
— Та що за маячня! Мишко, розберися зі своїми родичами.
— Мій брат виріс у великій родині. Він знає, хто його виховував, на руках носив, спати клав, поки мама з батьком на роботі були. Скажи їй, – звернулася Ольга до Михайла.
– Не зрозумів. Мене виховували старші сестри, але аж ніяк не ти. У нас різниця у віці лише два роки. Тож турбота про мене тебе аж ніяк не торкнулася, а матері я допомагав змалку.
— Не думала я, що почую від тебе закиди, сину. Твоя сестра житиме тут. Даремно я в ремонт і меблі стільки грошей вклала?
— А уявіть, скільки нам доведеться витратитися, щоб привести веранду до первісного вигляду! Загалом я дуже втомилася. Якщо ви не вийдете з квартири протягом півгодини, я викликаю поліцію.
Михайло попросив друга відвезти родичів додому. Дорогою довелося заїхати в меблевий магазин та відмовитися від замовлення.
— Ми так добре з тобою все вигадали, – говорила Надія Михайлівна дочці. – Ці столичні ціни собі не знають. І треба ж було нашому Мишкові зв’язатися з такою фіфою.
