Я все життя витратила на те, щоб забезпечити улюбленого сина всім необхідним. А тепер замість подяки отримую від нього лише закиди в тому, що він щось не отримав.
Коли я з його батьком розлучилася, нам із сином довелося з’їхати і тулитися в малосімейці, що дісталася мені у спадок від батьків. За кілька років ми якось змогли пристосуватися, і все було цілком непогано, хоч було тісно.
Але коли син подорослішав і захотів одружитися, то вирішив привести дружину до нашої квартирки. Я думала, що з роками він спробує жити окремо, а він, навпаки, чудово почував себе під материнським крилом.
Спочатку, дізнавшись про плани сина, я засмутилася. Розуміла, що це нікуди годиться. Нікому від життя в тісноті спокою не буде. Довго думала, що робити, а потім нарешті наважилася поїхати на заробітки за кордон.
Знайомі давно звали доглядати їхніх родичів. Робота була хоч і важка, але оплачувалася добре, тому роки за три можна було спокійно зібрати гроші на ще одне житло. Що, власне, я й зробила.
Коли повернулася, купила собі скромну двокімнатну квартиру в спокійному районі, а малосімейку залишила синові з невісткою. Здавалося б, проблему вирішено. Але тепер син ображається, що я не подарувала йому нову квартиру.
Він вважає, що я чудово жила б у малосімейці. А йому з дружиною потрібно більше простору, адже скоро й онуки з’являться. Що сказати, сама винна, що такого егоїста виростила… Я на його закиди не ображаюся.
Тільки відповідаю, щоб сам спершу попрацював з моє, а потім права свої заявляв. Син у відповідь тільки нервує і пропадає на тижні, поки йому знову від мене щось не знадобиться. Ось така подяка матері за всі витрачені роки.
