Зібрала речі племінниці і поїхала з нею додому до сестри. Там після невеликої, але насиченої розмови на підвищених тонах чадо було повернуто в рідне середовище…

Після того як моя дочка вийшла заміж, я зрозуміла, що більше в місті мені робити нічого. Із чоловіком ми давно розлучилися, але він вчинив як чоловік і залишив нам квартиру, частину грошей і навіть допомагав якийсь. Майже ніяких проблем у цьому плані після розставання ми з донькою не відчували.

Але ось настав момент, коли я зрозуміла, що мені настав час жити життям самотньої жінки. Дочка вже не могла розриватися між мною і своєю сім’єю, та я й не просила про це. Тож я вирішила переїхати в село. Там був будинок моєї матері, і в ньому вже давно ніхто не жив.

За документами будинок належав мені і моїй сестрі. Вона теж у якийсь момент вирішила переїхати в місто, тож без проблем погодилася віддати мені свою частку за деяку суму грошей. Ми це питання вирішили дуже швидко і навіть полюбовно.

Я прожила три дні у них у квартирі, нарешті нормально поспілкувалася з племінницею, поки мій зять із друзями приводили будинок у селі до відносного ладу. Треба визнати, роботи за містом багато. Потрібно викосити траву, бур’яни.

Відремонтувати фасад будинку, почаклувати і над внутрішніми стінами приміщень. Усім цим займалися чоловіки. Ну а я вже доробляла, що залишилося: розставляла привезені меблі, мила кімнати, кухню та інше. Переїзд офіційно відбувся, і я почала нове життя.

Кілька місяців мені, можна сказати, міській людині, якщо не зважати на моє дитинство і юність, довелося заново звикати до монотонної праці. Звичайно ж, я не Робінзон Крузо, тож якісь запаси були привезені з міста. Ще мені привезли телевізор і навіть провели Інтернет.

Я не збиралася читати книжки вечорами, використовуючи скіпку, як наші предки. Але тим не менше робота на городі, доставка води з колодязя, розпалювання печі – це не така вже й проста справа для міської жительки мого віку. Довелося питати поради в сусідів, та навіть просити допомоги.

Минуло ще кілька місяців, і я нарешті обжилася. Навіть завела собі кота, щоб було веселіше. Звістки про мою маленьку, але важливу перемогу дісталися і до сестри. Десь вона зустрілася з моєю донькою і ось вряди-годи вирішила мені зателефонувати. Я розповіла їй про своє життя.

Розповіла про те, що не шкодую про своє рішення переїхати і що свіже повітря і спокій найпозитивнішим чином впливають на нервову систему. А людям у наш час цього зовсім не вистачає. Тоді сестра запропонувала мені провести якийсь час із племінницею у себе в селі.

Нехай дитина теж побачить, що таке сільське життя, трохи відпочине від гаджетів і подихає свіжим повітрям. Та й мені буде компанія. Місця, як ми обидві знали, їй вистачить із головою. Раніше вся наша сім’я жила в цьому будинку. Ну я й погодилася, чому ні. Тиждень-другий мені не важко.

Але моя племінниця виявилася тією ще проблемою. У свої 15 років вона показала себе досить розпещеною дівчинкою, яка нічим не захотіла займатися. Сиділа в телефоні, слухала музику, уникала мене і тільки питала про те, куди тут можна сходити, щоб було цікаво.

Ну не можу ж я постійно відповідати, що непогано було б піти нарвати вишні або сходити на озеро. Тому що відповіддю на це було б стандартне закочування очей і позіхання. До слова, мені було дуже незвично, що в дівчинки її віку постійно був макіяж на обличчі.

При цьому вона не замазувала прищі, як це роблять деякі її ровесниці. Мала вона чудовий вигляд, але цей бойове фарбування було для неї дуже важливим. Вже не знаю, на кого вона хотіла справити враження, на мене чи на кота. На четвертий тиждень почали з’являтися й інші проблеми.

Мені банально стало не вистачати грошей. Бачте, хоч я і закуповувалася в місцевому магазині, продукти там теж коштували грошей, а в нас, сільських, гаманці не надто вже товсті. Та й племінниці я намагалася купувати все найкраще. На цю новину сестра відреагувала дуже своєрідно.

Заявила, що бабусі справляються з онуками все літо, то і я маю. Так я і зрозуміла, в яку категорію мене визначила рідна сестра, а заодно й племінниця. У бабусі. А що, живу в селі, сиджу з малолітньою племінницею і котом, веду господарство. Тепер я, значить, бабуся.

І начхати, що в нас різниця в кілька років усього! Після цих заяв у мені знову прокинулася міщанка. Я дістала свою косметичку, відправлену раніше в якийсь дальній кут. Викликала таксі з планшета, що, до речі, влетіло мені в копієчку. Зібрала речі племінниці і поїхала з нею додому до сестри.

Там після невеликої, але насиченої розмови на підвищених тонах чадо було повернуто в рідне середовище, а я поїхала додому одна. Повністю задоволена.  Приїхавши назад до себе в село, я зробила висновок, що місто може тріпати нерви навіть у такому відокремленому місці.

А ще я зрозуміла, що іноді випускати пару – це нормально. Відтоді я вирішила, що гості в мене можуть залишатися не більше кількох днів, хто б це не був. Бо бути бабусею без онуків я не збираюся, а їх у мене поки що не намічається.

You cannot copy content of this page