– Ти бачила, на чому вона сьогодні приїхала? Кажуть, татко на день народження подарував.
– А сумка? Сто пудів тисяч за двісті!
– Та годі сумка. Ти на манікюр її глянь – там одні стрази як моя місячна стипендія коштують!
Марина поморщилася, слухаючи перешіптування однокурсниць. Віка Соловейко, єдина донька відомого забудовника, як зазвичай, сиділа на гордій самоті на останній парті, неуважно гортаючи щось у телефоні із золотим корпусом.Довге біляве волосся ідеальними локонами спадало на плечі, а бездоганний макіяж робив її схожою на дорогу порцелянову ляльку.
“Цікаво, що в таких у голові?” – подумала Марина, крадькома роздивляючись однокурсницю. За два роки навчання Віка не сказала нікому й пари десятків слів. Приїжджала на пари на розкішних машинах (щомісяця, здавалося, на новій), бездоганно складала іспити і зникала, не беручи участі в загальному студентському житті.
– Мабуть, тільки про ганчірки й думає, – фиркнула Катька, подруга Марини, простеживши її погляд. – Типова мажорка. Учора чула, як вона телефоном із кимось розмовляла – там кожне друге слово “Мілан” та “Париж”.
Марина кивнула, хоча щось усередині опиралося цьому простому поясненню. Іноді вона ловила в очах Віки якийсь дивний вираз – немов та дивилася крізь них усіх, думаючи про щось своє, далеке і зовсім не гламурне.
– А пам’ятаєш, як вона минулого семестру захист диплома з екології робила? – раптом згадала Марина. – Про вплив людини на популяції диких тварин. Звідки така тема в “типової мажорки”?
– Та годі тобі, – відмахнулася Катька. – Мабуть, татові референти писали. А вона тільки губки нафарбувала та прочитала.
Але Марина пам’ятала той день. Пам’ятала, як загорілися очі Віки, коли вона розповідала про проблеми бездомних тварин. Як здригнувся голос, коли показувала статистику щодо жорстокого поводження. У той момент вона здавалася зовсім іншою – живою, справжньою.
Але потім знову одягла маску холодної відстороненості.
Їхня випадкова зустріч сталася вогкого листопадового вечора. Марина вискочила з торгового центру, притискаючи до грудей пакет із продуктами, і застигла як укопана.
Біля входу, присівши навпочіпки, Вікторія Соловейко годувала величезного бродячого собаку. Її ідеальні пальчики з голографічним манікюром обережно відламували шматки ковбаси. Собака – брудний, зі скуйовдженою шерстю і явно хворою лапою – жадібно ковтав частування.
– Тихіше-тихіше, не поспішай так, – голос Віки, зазвичай холодний і відсторонений, звучав незвично м’яко. – Давно не їв, бідолахо? Знаю-знаю.
Вітер тріпав її дороге пальто, але вона, здавалося, не помічала ні холоду, ні бруду під колінами.
Але ж це було завжди, раптом зрозуміла Марина. Ті дивні пропуски занять, раптові відлучки з пар, таємничі дзвінки. Вона згадала, як одного разу побачила в сумці Віки пакет із собачим кормом. Тоді не надала цьому значення – хіба мало, може в неї вдома породистий пес живе.
Віка, згодувавши всю ковбасу, раптом узяла морду собаки у свої доглянуті долоні й заговорила, дивлячись прямо в карі собачі очі:
– Знаєш, я тебе розумію. Правда-правда. Ніби ніхто не бачить справжню тебе, так?
Собака тихенько заскулив.
– Пам’ятаю, як у дитинстві благала батьків узяти собаку, – продовжувала Віка, немов розмовляючи сама з собою. – А тато все твердив: “Навіщо тобі дворняга? Хочеш – купимо породистого цуценя з розплідника. З родоводом, із дипломами.” А я просто хотіла друга. Справжнього. Який буде любити не за дорогі подарунки і статус.
Марина відчула, як до горла підступає клубок. Вона раптом побачила зовсім іншу Віку – не гламурну принцесу з обкладинки, а самотню дівчину, яка сховала свою справжню сутність за ідеальним фасадом.
– Ну все, досить сумувати! – Віка рішуче встала, обтрушуючи пальто. – Поїхали.
На подив Марини, собака, кульгуючи, пошкандибав за дівчиною. А та, не вагаючись, відчинила задні двері свого бездоганно чистого автомобіля.
– Давай, малюк, застрибуй. До ветеринара тебе відвеземо, а потім що-небудь придумаємо.
– Гей, ти що робиш?! – вирвалося в Марини.
Віка обернулася, і на мить їхні очі зустрілися. У них не було ні збентеження, ні виклику – тільки якийсь глибокий, затаєний смуток і рішучість?
– Те, що вважаю правильним, – просто відповіла вона, допомагаючи собаці забратися в машину. – Знаєш, іноді потрібно просто бути собою. Навіть якщо всі навколо чекають від тебе іншого.
З цими словами вона сіла за кермо і поїхала, залишивши Марину в цілковитому подиві.
Наступного дня Віка не з’явилася на заняттях. І через день теж. Марина ловила себе на тому, що постійно дивиться на порожнє місце на останній парті, а в голові крутяться запитання: куди вона відвезла того собаку? Що з ним стало?
До кінця тижня цікавість взяла гору. Після пар Марина набралася сміливості й підійшла до однокурсників, які були ближчими з Вікою.
– А ви не знаєте, де Соловейко? Щось давно її не видно.
– Та хто ж її знає, – знизав плечима Антон. – Може, знову в Європу поїхала. Хоча, – він задумався. – Останнім часом її машину часто бачили біля якогось старого складу.
Марина одразу згадала випадково підслухану розмову Віки телефоном: “Ні, тату, я не можу зараз приїхати. У мене важливі справи. Так, важливіші за показ у Мілані!”
Немов пазли почали складатися в єдину картину.
За годину Марина вже їхала в старий промисловий район. Вона сама не знала, навіщо – адже минув уже тиждень з тієї зустрічі. Але внутрішній голос уперто твердив, що вона на вірному шляху.
Біля облізлої будівлі колишнього складу стояв знайомий автомобіль. А з-за рогу долинав дзвінкий гавкіт.
Марина обережно зазирнула за ріг і завмерла. У внутрішньому дворику, обгородженому високим парканом, бігали, гралися і просто грілися на сонці десятки собак. Тут були і великі, і зовсім маленькі, доглянуті і ще не зовсім відгодовані. А посеред цього собачого царства стояла Віка – у простих джинсах і старій толстовці, з недбало зібраним у хвіст волоссям – і розкладала корм по мисках.
– Я все думала, коли ж ти здогадаєшся, – раптом сказала вона, не обертаючись.
– Як давно ти цим займаєшься? – тільки й змогла видавити Марина.
– Майже рік. – Віка присіла погладити цуценя, що підбігло. – Спочатку просто підгодовувала на вулицях. Потім почала лікувати. А потім зрозуміла, що їм потрібен дім. Хоча б тимчасовий. Тато дав грошей на нову машину – я купила цей склад. Ремонт робила сама, майже все літо тут пропадала.
– Тому ти ніколи не ходила з нами на вечірки? – здогадалася Марина.
– Так. Знаєш, ці дорогі шмотки, машини, тусовки – усе це ширма. Татова мрія, не моя. А тут я справжня.
Віка нарешті обернулася, і Марина побачила в її очах той самий вираз – тільки тепер зрозуміла, що це була не порожнеча, а глибока, всепоглинаюча любов. Любов до тих, кого кинули, кого зрадили, хто зневірився знайти свій дім.
– Знаєш, тому собаці, якого ти бачила біля торгового центру, уже знайшли господарів, – усміхнулася Віка. – Взагалі, прилаштовуються вони непогано. Особливо якщо не брехати про породу і титули, а просто розповісти їхню історію. До речі, не хочеш допомогти? Рук вічно не вистачає.
І Марина, дивлячись на цю абсолютно нову, незнайому, але таку справжню Віку, раптом зрозуміла – хоче. Дуже хоче стати частиною цього маленького дива, захованого за облізлими стінами старого складу.
– З чого почнемо? – запитала вона, закочуючи рукави.
Час летів непомітно. Марина тепер майже щовечора приїжджала до притулку. Поступово вона дізнавалася історії кожного собаки, вчилася знаходити підхід навіть до найбільш недовірливих. А ще – все краще пізнавала саму Віку.
Виявилося, що за маскою розпещеної “мажорки” ховалася дивовижна людина з великим серцем. Віка не тільки утримувала притулок на свої гроші, а й вела сторінку в соцмережах, де розповідала історії своїх підопічних. Без прикрас, без зайвого пафосу – просто чесно писала про кожну собачу долю.
– Людям важливо знати, що вони беруть не просто тварину, а друга зі своїм характером та історією, – пояснювала вона Марині. – Тоді й зрад менше.
Того вечора вони вдвох сиділи на старому дивані в кімнаті відпочинку. За вікном йшов сніг, у притулку було тихо – собаки вже повечеряли і спали на своїх місцях.
– Знаєш, про що я мрію? – раптом сказала Віка. – Хочу одного разу відкрити справжній притулок. Великий, сучасний, зі штатом ветеринарів. Щоб можна було допомагати не тільки собакам, а й кішкам. Щоб були умови для реабілітації хворих тварин.
– А чому не зараз? У тебе ж є можливості.
– Тату, – Віка сумно посміхнулася. – Він вважає це примхою, яка мине. Каже, нічого витрачати час на бездомних собак, коли можна будувати кар’єру в його компанії. Навіть про цей притулок не знає – думає, я на шопінг гроші витрачаю.
У цей момент телефон Віки вибухнув треллю – на екрані висвітилося “Тато”.
– Так, тату. Ні, я не можу зараз. У мене важлива зустріч. Так, важливіша за різдвяний прийом.
Марина бачила, як подруга нервує, як тремтять її пальці. І раптом зважилася:
– Може, час розповісти йому правду?
– Він не зрозуміє.
– А ти спробуй. Покажи йому це місце, розкажи про свою мрію. Адже ти його донька – невже він не захоче зробити тебе щасливою?
Віка довго мовчала, дивлячись у темряву за вікном. Потім рішуче кивнула:
– Знаєш, ти маєш рацію. Досить ховатися. Але в мене до тебе велике прохання, – Віка нервово смикала рукав толстовки. – Ти не могла б завтра бути тут, коли я буду розмовляти з батьком?
– Звичайно, – не роздумуючи відповіла Марина. – Але навіщо?
– Розумієш, – Віка зам’ялася. – Я так боюся цієї розмови. Боюся його реакції, його розчарування. Мені буде легше, якщо поруч буде людина, яка розуміє мене.
Марина уважно подивилася на подругу. Дивно було бачити її такою – розгубленою, невпевненою. Куди поділася та гордовита красуня з останньої парти?
– Звісно. І знаєш що? Твій батько не може не зрозуміти. Адже ти не просто допомагаєш тваринам – ти створюєш щось важливе. Це теж бізнес, просто особливий.
Віка обійняла подругу:
– Дякую тобі. За те, що віриш у мене. За те, що залишилася тоді допомагати. За все.
Наступного дня вона зателефонувала батькові і попросила приїхати “на дуже важливу розмову”. Марина бачила, як хвилюється подруга, як нервово поправляє волосся, поглядаючи на годинник.
Коли у двір в’їхав представницький “Майбах”, Віка зблідла. Але розправила плечі і пішла зустрічати батька.
Соловейко-старший, високий імпозантний чоловік у дорогому костюмі, зупинився на порозі, оглядаючи територію притулку. Його обличчя було непроникним.
– Отже, ось куди ти пропадаєш, – сказав він нарешті.
– Так, тату. Це мій притулок. Тут живуть собаки, яким потрібна допомога. Ми їх лікуємо, годуємо і шукаємо новий дім.
– Ми?
– Я і мої друзі-волонтери. Тату, я знаю, ти вважаєш це марною тратою часу. Але подивися.
Віка почала розповідати – про кожного собаку, про те, як важливо дати їм шанс, про свою мрію створити справжній центр допомоги тваринам. Вона говорила гаряче, захоплено, і Марина бачила, як поступово пом’якшується погляд Соловейка-старшого.
А потім сталося диво. До них пошкандибав Малюк – старий пес із сивою мордою, якого Віка нещодавно підібрала на трасі. Він обережно обнюхав черевики батька і раптом довірливо притулився до його ніг.
– Треба ж, – пробурмотів той. – Точь-в-точь як мій Джек.
– Джек? Той пес з твого дитинства, про якого ти розповідав?
– Так. Звичайна дворняга. Врятував мене одного разу від хуліганів, коли я хлопцем був. Найвірніший друг. – Соловейко нахилився погладити Малюка. – Знаєш, а я ж завжди хотів відкрити притулок. Тоді, після Джека. Але життя закрутило – бізнес, гроші.
Він випростався й уважно подивився на доньку:
– А в тебе виходить. І очі горять. Покажеш мені свої плани щодо нового центру?
Через півроку на околиці міста відкрився сучасний центр допомоги бездомним тваринам “Вірний друг”. З просторими вольєрами, новітнім ветеринарним обладнанням і штатом фахівців. А на відкритті Віка та її батько перерізали червону стрічку разом – обидва в джинсах і футболках із логотипом центру.
– Знаєш, – шепнула Марина подрузі, – але ж ти все-таки стала тією, ким хотів бачити тебе батько.
– У якому сенсі?
– Успішною бізнес-леді. Просто у своїй, особливій справі.
Віка посміхнулася, дивлячись, як її батько із захопленням розповідає журналістам про плани розширення центру.
– Напевно. Просто іноді потрібно набратися сміливості і зняти маску. І тоді виявиться, що під чужими очікуваннями весь цей час ховалося щось справжнє. Потрібно тільки дозволити йому проявитися.
Вона нахилилася погладити Малюка, який, як зазвичай, крутився поруч:
– Правда, друже?І пес, немов погоджуючись, дзвінко гавкнув, змусивши всіх розсміятися.
Так закінчилася історія про дівчину, яка не побоялася стати собою. І про те, що за будь-якою маскою може ховатися дивовижна душа – потрібно тільки дати їй шанс розкритися.
