— Людко, ти зовсім розум втратила на старості років! У тебе онуки вже до школи ходять, яке весілля? — такі слова я почула від сестри, коли сказала їй, що виходжу заміж.
Ну а куди тягнути? Через тиждень ми з Толею розписуємося, треба повідомити сестрі, думала я. Звичайно, на урочистості до нас вона не приїде, ми живемо в різних кінцях країни. Та й пишні посиденьки з криками «Гірко!» у свої 60 років влаштовувати не збираємося. Тихо розпишемося і посидимо удвох.
Можна було б взагалі не розписуватись, але Толя наполягає. Він у мене кавалер до мозку кісток: двері в під’їзд перед дамою відкриває, руку подає, коли з машини виходжу, пальто допомагає одягати.
Ні, він без штампа в паспорті жити не погодиться. Так і сказав: «Що я, хлопчисько, чи що? Мені потрібні серйозні стосунки». А для мене Толя і справді хлопчисько, хоч і з сивою головою.
На роботі його поважають, називають виключно по імені та по батькові. Там він інший: серйозний, суворий, а як мене бачить — так ніби років сорок скидає. Хапає в обійми і кружляє посеред вулиці.
А мені хоч і радісно, але соромно. Кажу: «Люди дивляться, сміятимуться». А він мені: «Які люди? Я нікого не бачу, крім тебе!» Коли ми разом, у мене справді таке відчуття, що на всій планеті більше нікого немає, тільки я і він.
Але у мене ще є рідна сестра, якій потрібно все розповісти. Боялася, що Таня, як і багато інших, засудить, а мені була потрібна її підтримка. У підсумку набралася сміливості і зателефонувала.
— Людко, — простягнула вона очманілим голосом, коли почула, що я збираюся під вінець, — рік тільки минув, як Вітю поховали, а ти вже заміну йому знайшла!
Я знала, що шокую сестру своєю новиною, але не думала, що причиною її обурення стане мій покійний чоловік.
— Танюшо, я пам’ятаю, — перебила я її. — А хто встановлює ці терміни? Ось ти можеш назвати мені цифру? Через який час я можу знову бути щасливою, щоб не отримати осуду?
Сестра замислилася:
— Ну, для пристойності треба хоча б років п’ять почекати.
– Тобто я повинна сказати Толику: вибач, років через п’ять приходь, а я поки що буду носити траур?
Таня мовчала.
– А що це дасть? – продовжувала я. – Думаєш, що і через п’ять років ніхто нас не засудить? Все одно знайдуться ті, кому кортить поговорити, але мені, якщо чесно, до них немає діла. А ось твоя думка важлива, і якщо наполягаєш, то я скасую цю затію з весіллям.
– Знаєш, я не хочу бути крайньою, та одружуйтеся ви хоч сьогодні! Але знай, що я тебе не розумію і не підтримую. Ти завжди була собі на думці, але не думала, що до старості зовсім з нього виживеш. Май совість, почекай хоча б ще рік.
Однак я не здавалася.
– Ось ти кажеш: почекай ще рік. А якщо у нас з Толею всього рік життя залишився, що тоді?
– Ну тебе, роби як знаєш. Я розумію, всім хочеться щастя, але ж ти стільки років прожила щасливим життям…
Я розсміялася.
– Таню, ти серйозно? Ти теж всі ці роки вважала мене щасливою? Хоча я і сама так думала. І тільки зараз зрозуміла, ким була насправді: робочою конячкою. Я навіть не знала, що можна жити по-іншому, коли життя в радість!
Віктор був хорошою людиною. Виховали з ним двох дочок, тепер у мене п’ять онуків. Чоловік завжди навіював, що головне в житті – сім’я. Я й не сперечалася.
Спочатку ми працювали на знос заради сім’ї, потім – заради сімей своїх дітей, потім – заради онуків. Зараз згадую своє життя і розумію, що це була суцільна гонитва за благополуччям без перерви на обід.
Коли старша дочка вийшла заміж, у нас вже була дача, але Віктор вирішив розширюватися, вирощувати для онуків домашнє м’ясо.
Взяли в оренду гектар землі і повісили собі на шию ярмо, яке тягли не один рік. Він завів худобу, її доводилося весь час годувати. Раніше півночі ніколи не лягали, о п’ятій ранку вже були на ногах.
Цілий рік жили на дачі, в місто виїжджали рідко і то тільки у справах. Інший раз знайду час подругам зателефонувати, а ті хваляться: одна з онукою щойно з моря повернулася, інша з чоловіком в театрі була. А мені не те що в театр, в магазин з’їздити ніколи!
Бувало, без хліба по кілька днів сиділи, тому що худоба зв’язала нас по руках і ногах. Одне тільки сил додавало: діти і онуки ситі. Старша дочка завдяки нашому господарству машину поміняла, молодша ремонт в квартирі зробила — значить, не дарма ми стільки працювали.
Якось приїхала мене провідати приятелька, колишня колега, і каже:
– Людо, я спочатку тебе не впізнала. Думала, ти тут на свіжому повітрі відпочиваєш, сил набираєшся. Та ти ж ледь жива! І навіщо себе так мучиш?
Я тоді не зрозуміла, що означає «пожити для себе»? Зате тепер знаю, що можна жити по-іншому: спати стільки, скільки хочеш, спокійно ходити по магазинах, в кіно, басейн. І ніхто від цього не страждає!
Діти не збідніли, онуки не голодують. Але найголовніше, я навчилася дивитися на звичні речі іншими очима.
Якщо раніше, згрібаючи на дачі в мішки опале листя, злилася, що від нього стільки сміття, то тепер це листя дарує мені настрій.
Йдеш по парку, підкидаєш його ногами і радієш, як дитина. Я навчилася любити дощ, адже тепер не потрібно мокнути під ним, заганяючи під дах кіз, а можна милуватися через віконце затишного кафе.
Тільки зараз розглянула, якими дивовижними бувають хмари і заходи сонця, як приємно просто пройтись по хрусткому снігу.
Побачила, яким, виявляється, гарним є наше місто! І очі мені на все відкрив саме Толя.
Після відходу чоловіка я була немов у маренні. Все сталося несподівано: у нього стався серцевий напад, і Віктор пішов засвіти до приїзду швидкої.
Діти відразу розпродали все господарство, дачу і перевезли мене назад до міста. Перші дні ходила як божевільна, не розуміючи, що тепер робити і як далі жити. За звичкою прокидалася о п’ятій ранку, бродила по квартирі і думала, куди себе подіти.
А коли в моєму житті з’явився Толя, пам’ятаю, як вперше вивів мене на прогулянку. Він виявився моїм сусідом і знайомим зятя, допомагав нам перевозити речі з дачі. Вже потім зізнався, що спочатку не мав на мене ніяких видів, побачив згаслу, розгублену жінку і пожалів.
Каже, відразу зрозумів, що я жива і енергійна, просто потрібно вивести мене з депресії, розворушити.
Повів мене в парк подихати повітрям. Ми сіли на лавочку, Толя купив морозиво, а потім запропонував прогулятися до ставка, погодувати качок.
Я тримала качок на дачі, але за всі роки у мене не було ні хвилинки, щоб просто за ними поспостерігати. А вони, виявляється, такі кумедні! Так смішно перекидаються, ловлячи хліб!
— Навіть не віриться, що можна просто стояти і дивитися на качок, — зізналася я. — На своїх мені не було коли милуватися, тільки встигай запарювати їм зерно, готувати мішанку, годувати і чистити, а тут — стій і дивись.
І він виявився правий. Я, як маленька дитина, щодня відкривала для себе світ, і він мені так подобався, що минуле життя почало здаватися важким сном. Вже й не пам’ятаю, в який саме момент зрозуміла, що шалено потребую Толю, його голос, сміх, легкий дотик.
Але одного разу прокинулася з думкою, що і він, і все, що відбувається зі мною зараз, — справжнє, без цього тепер не зможу жити.
Мої дочки прийняли наші стосунки в багнети! Казали, що я зраджую пам’ять про батька. Було дуже прикро, я ніби відчувала себе перед ними винною.
Діти Толі, навпаки, зраділи, сказали, що тепер за тата спокійні. Залишилося тільки розповісти про все сестрі, і цей момент я відтягувала до останнього.
– Ну що я можу сказати? Любові та здоров’я на старості років, — сухо попрощалася вона.
До п’ятниці ми з Толею купили продуктів на двох, одягнулися в парадне, викликали таксі і поїхали на розпис.
Коли вийшли з машини, я завмерла від несподіванки: біля входу в РАЦС стояли мої дочки з зятями і онуками, діти Толі з сім’ями і, найголовніше, моя сестра!
Таня тримала оберемок білих троянд і посміхалася мені крізь сльози.
—Тетяно! Ти що, приїхала заради мене? — не повірила я своїм очам.
—Я ж повинна бачити, кому тебе віддаю, — засміялася вона.
Виявляється, в дні, що залишилися до нашого весілля, вони всі заздалегідь зідзвонилися, домовилися і замовили столик в кафе.
Днями ми з Толею відзначили річницю нашого весілля. Він для всіх тепер своя людина. А мені досі не віриться, що все це відбувається зі мною: я так непристойно щаслива, що боюся наврочити.Спеціально для сайту Stories
