У мами в серванті зберігався кришталь. Салатниці, фруктовниці, оселедниці. Все громіздке, непрактичне. І ще фарфор.
Гарний, з переливчастим візерунком квітів і метеликів. Набір із 12 тарілок, чайний сервіз і блюдо для гарячих страв. Мама купувала його ще за тих часів. Вона називала це: «Урвала».
Коли до нас приходили гості, я накривала стіл білосніжною скатертиною. Скатертина вимагала ошатного фарфору.
— Мамо, можна?
— Не треба, це для гостей.
— Так у нас же гості!
— Та які це гості! Сусіди та баба Поліна…
Я зрозуміла: щоб фарфор вийшов із серванту, треба, щоб англійська королева покинула Лондон і заглянула в спальний район, в гості до мами. Раніше так було прийнято: купити й чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яка вже сьогодні — не рахується. Що це за життя таке? Суцільне подолання. Мало грошей, мало радості, багато проблем.
Справжнє життя почнеться потім. Прямо раз — і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп із кришталевої супниці та пити чай із порцелянових чашок.
Але не сьогодні.
Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку супроводжуючого.
— Відвези мене на ринок, — попросила мама одного разу.
— А що тобі треба?
Останні роки одяг мамі купувала я, і завжди вгадувала. Хоча й не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені — напевно подобалося мамі.
Тому це був такий антішопінг — треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі — і саме ці обновки приводили маму в захват.
— Мені потрібна нова білизна, я схудла.
У підсумку ми поїхали в магазин. Він був у ТЦ, біля входу, на першому поверсі. Від машини, припаркованої біля входу, до магазину ми йшли хвилин сорок. Мама насилу переставляла хворі ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли.
— Тут дуже дорого і не можна торгуватися, — сказала мама. — Підемо ще кудись.
— Купи тут, я ж плачу, — кажу я. — Це єдиний магазин, до якого ти можеш дійти пішки.
Мама зрозуміла, що я права, і не стала сперечатися. Мама вибрала білизну.
— Скільки коштує?
— Неважливо, — кажу я.
— Важливо. Я повинна знати.
Мама — фанатка контролю. Для неї важливо, щоб саме вона прийняла рішення про покупку.
— Три тисячі, — каже продавець.
— Три тисячі за труси?
— Це комплект із нової колекції.
— Та яка різниця під одягом!! — обурюється мама.
Я з усіх сил підморгую продавцю, показую пантоміму. Мовляв, збреши.
— Ой, — каже дівчина-продавець, дивлячись на мене. — Я зайвий нуль додала. Триста гривень коштує комплект.
— Ось бачиш! Може, скинете п’ятдесять гривень?
— Мамо, це магазин, — втручаюся я. — Тут фіксовані ціни. Це не базар.
Я розраховуюся карткою, щоб мама не бачила купюр. Відразу ж мну чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі. Забираємо покупки. Йдемо до машини.
— Гарний комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтересу не показувати. А раптом би нам скинули п’ятдесят гривень. Ніколи не показуй продавцю, що річ тобі сподобалася. Інакше ти на гачку.
— Добре, — кажу я.
— І завжди торгуйся. А раптом скинуть?
— Добре.
Я все життя отримую поради, які не застосовуються в моєму світі. Я називаю їх пейджерами. Нібито вони є, але в епоху мобільних вже не потрібні.
Одного разу мамі подзвонили у двері. Вона довго-довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець. Він продавав набір ножів.
Мама впустила його, не замислюючись. Пенсіонерка впустила в квартиру широкоплечого молодого чоловіка з ножами. Без коментарів.
Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може розрізати хустку, підкинуту вгору, на льоту.
— А я живу без чоловіка, у мене вдома ніколи немає наточених ножів, — поскаржилася мама.
Проявила інтерес. Хоча сама вчила не проявляти. Це було маленьке шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але тільки по телевізору. А тут — наяву.
Хлопець не продавав ножі. Він продавав шоу. І продав. Хлопець оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує п’ять тисяч, але сьогодні всього дві п’ятсот І ще в подарунок кулінарна книга.
«Ну треба ж! Ще й кулінарна книга!» — подумала мама, яка жодного разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і коли треба додавати в суп. Мама зрозуміла: ножі треба брати. І взяла.
Пенсія у мами — чотири тисячі. Якби вона жила сама, то вистачило б на комунальні та хліб з молоком. Без ліків, без одягу, без нижньої білизни. І без ножів. Але оскільки комунальні, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй почуватися незалежною.
Наступного дня я приїхала в гості. Мама почала хвалитися ножами. Розповіла про хустку, яку можна розрізати просто на льоту. Навіщо розрізати хустки на льоту і взагалі навіщо розрізати хустки? Я не розуміла цього маркетингового трюку.
Я знала, що їй впарили якийсь китайський мотлох у ошатному чемоданчику. Але мовчала. Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують.
— То чому ж ти сховала ножі, не поклала на кухню?
— Ти з глузду з’їхала? Це на подарунок комусь. Хто знає, може, потраплю до лікарні, якомусь лікарю. Або може, комусь треба буде віддячити за путівку…
Знову на потім. Знову все найкраще — не собі. Комусь іншому. Комусь більш гідному, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає.
Мені теж генетично передалася ця безглузда навичка: не жити, а чекати. Моїй доньці нещодавно подарували дорогу ляльку. На коробці написано «Принцеса». Лялька й справді в шикарній сукні, з короною та чарівною паличкою.
Дочці — півтора рочки. Інших своїх ляльок вона тягає за волосся по підлозі, носить за ноги, а улюбленого пупса якось ледь не розігріла в мікрохвильовці. Я сховала нову ляльку. Потім, коли закінчимо ремонт, донька підросте, і настане справжнє життя, я віддам їй Принцесу. Не сьогодні.
Але повернемося до мами і ножів. Коли мама заснула, я відкрила чемоданчик і взяла перший-ліпший ніж. Він був гарний, з блакитною ошатною ручкою. Я дістала з холодильника шматок твердого сиру і спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився в сирі, ручка — у мене в руці. Така блакитна, ошатна.
— Це навіть не пластик, — подумала я.
Вимила ніж, полагодила його, поклала назад у валізу, закрила й прибрала. Мамі, звичайно, нічого не сказала.
Потім перегорнула кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепта солодкого пирога — кінець печінкового паштету. Безсовісні люди, що обманюють пенсіонерів, як ви живете з такою совістю?
У грудні, перед Новим роком, мамі різко стало краще, вона повеселішала, почала сміятися. Я надихнулася її сміхом.
На свято я подарувала їй красиву білу блузку з невеликим витонченим вирізом, з різьбленим комірцем і акуратними ґудзиками. Мені подобалася ця блузка.
— Дякую, — сказала мама і поклала її в шафу.
— Одягнеш її на Новий рік?
— Ні, навіщо? Ще забрудню. Я потім, коли поїду кудись…
Мамі вона, очевидно, не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, кричущі візерунки. А може, навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як у молодості їй хотілося наряджатися. Але ні одягу, ні грошей на нього не було. Була одна біла блузка і багато шарфиків.
Вона міняла шарфики, пов’язуючи їх щоразу по-різному, і завдяки цьому прославилася модницею на заводі.
До тієї новорічної блузки я також подарувала шарфики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона відклала цю молодість на потім.
В принципі, все її покоління вчинило так само. Відклало молодість на старість. На потім. Знову на потім. Все найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що найкраще вже в минулому, все одно — потім. Синдром відкладеного життя.
Мама пішла раптово. На початку січня. Того дня ми збиралися до неї всією родиною. І не встигли. Я була приголомшена. Розгублена.
Ніяк не могла взяти себе в руки. То ридала. То була спокійна. Я ніби не встигала усвідомлювати, що відбувається навколо. Я поїхала в мо.г. За свідоцтвом. При ньому працювало похоронне агентство. Я байдуже тикала пальцем у якісь картинки з тру.ами, атласними подушечками, вінками та іншим. Агент щось підраховував на калькуляторі.
— Який розмір у покійної? — запитав мене агент.
— П’ятдесятий. Точніше зверху п’ятдесят, через великі груди, а знизу… — чомусь я почала відповідати детально.
— Це не важливо. Ось такий комплект одягу у нас є для неї, в останню путь. Можна навіть 52 взяти, щоб їй було вільно. Тут сукня, капці, білизна…
Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.
— Не подобається? — агент неправильно розтлумачив мої сльози: адже ще хвилину тому я сиділа зібрана й спокійна, а тут — істерика. — Але в принципі, вона ж зверху буде накрита ось таким атласним покривалом з вишитою молитвою…
— Нехай буде, я беру.
Я оплатила покупки, які знадобляться мамі в день похорону, і поїхала до її порожнього будинку. Треба було знайти її записник і обдзвонити друзів, запросити на похорон і поминки.
Я увійшла до квартири і довго мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла говорити. Прямо ком у горлі.
Я потягнулася до сумки за телефоном, щоб написати йому повідомлення, і раптом абсолютно без причин відчинилися дверцята шафи. Містика.
Я підійшла до неї. Там зберігалася мамина постільна білизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет із написом «На см.рть». Я відкрила його, заглянула всередину.
Там лежав мій подарунок. Біла блузка на Новий рік. Білі капці, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за три тисячі.
Я побачила, що на ліфчику збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На найкращий день її справжнього життя. І ось він, мабуть, настав. Її найкращий день. І почалося інше життя…
Зараз я допишу цей пост, вмиюся від сліз і розкрию доньці Принцесу. Нехай вона тягне її за волосся, забруднить сукню, загубить корону. Зате вона встигне. Пожити справжнім життям вже сьогодні.
Справжнє життя — те, в якому багато радості. Тільки радості не треба чекати. Її треба створювати самим. Ніяких синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде. Тому що кожен день їхнього справжнього життя буде найкращим.
Давайте разом цьому вчитися — жити сьогодні.
