Мої однокласники ще в школі мріяли про те, ким стануть після її закінчення, вчителі задавали написати твір на тему: “ким я мрію стати”, мене ж тоді це не цікавило.
Мені хотілося, щоб моє безтурботне дитинство не закінчувалося ніколи. Навчалася я не погано, але з вибором професії не визначилася навіть до кінця школи.
За порадою батьків, які говорили, що головне в наш час це вища освіта, я обрала педагогічний. Усі п’ять років студентського життя пролетіли цікаво і швидко.
Отримавши диплом, я пішла працювати в школу, де проходила практику. Звільнилася через два роки, робота мені була нецікава, та й з фінансами не дуже.
Щоб не сидіти на шиї у батьків, які не могли зрозуміти, як я можу з освітою бути без роботи, підробляла по дрібницях, то продавцем, то готувала до школи першокласників.
Зустрівши колишню однокласницю, яка одразу ж запитала, як я, де працюю, я розповіла все як є і вона сказала: “Давай до нас”. Вона працювала у фірмі, яка займалася перекладами, і мене взяли редагувати тексти і виправляти помилки.
Я їй вдячна за допомогу, і зарплата тут більша, і колектив дружний, але я зрозуміла, що мені нецікаво працювати, мені ніколи не хотілося, наприклад, очолити якийсь відділ, я не прагну зробити кар’єру.
Нещодавно познайомилася з хлопцем, і він сказав, що в мене тужливе життя, і що більшу частину життя я витрачаю на те, що мені не подобається. “То займися тим, до чого душа лежить” – одного разу порадив.
Але якщо не лежить ні до чого, що мені робити? Я ходжу на роботу без ентузіазму, сприймаю це як спосіб заробити на життя, щоб ні від кого не залежати, і з нетерпінням щодня чекаю вихідних.
