Шеф викликав до себе заступника. – Ну що, – сказав він. — Рік наша фірма прожила успішно. Є гарна економія. Можна й премію видати нашому славному колективу.
– Навіть треба, – натхненно підхопив зам. — Як гадаєш, скільки співробітників можна заплатити? — Ну, у нас їхня півста. З них, разом з вами та зі мною, премію заслужили щонайменше десять людей.
– Добре, готуй списки. – Яволь! – дурашливо клацнув підборами заступник і повернувся до виходу. – Так, ти ось що, – зупинив його шеф. — Врахуй, чим менше буде народу, тим більше буде у тих, хто залишився, премія. розумієш?
— А й правда! — погодився зам, і на ходу почав гарячково розуміти, кого ж скинути з хвоста. — Ось, — поклав він аркуш паперу за півдня на стіл шефу.
Там було лише три прізвища. Третім був бухгалтер. Шеф скривився: свого рахівника він недолюблював — за принциповість, уїдливість, хоча якраз завдяки саме цим його якостям фірма й процвітала.
— Що, так він без гріхів? — Ну, якщо постаратися, можна щось вигадати, — відповів заступник. — То йди, намагайся!
Прийшов зам до свого шефа аж через добу — взявши з собою документи, весь цей час просидів удома, щоби ніхто не заважав, і прискіпливо вивчав їх.
– Знайшов! – радісно доповів він. — Отут і тут. Невеликі, але помилки. — От і добре, — досить сказав шеф. — Виходить, премії нашому буху не бачити.
— А на двох набагато вийде, ніж на трьох! – радісно потер руки заступник. – На яких двох? – зробив брови будиночком шеф. — Ти теж втрачаєш премію…
– За що? – заволав зам. — А де ти був цілодобово? На робочому місці ніхто тебе не бачив. — Винен, виправлюсь, — промимрив заступник.
– Ну, я пішов працювати? – Іди, – милостиво дозволив йому шеф. Тож вся премія справедливості дісталася йому одному. І охочих посперечатися з ним із цього приводу чомусь не знайшлося.
