Олена пішла від Михайла у четвер, а він цього навіть не помітив. У четвер у нього була операція, потім обхід, потім консиліум, потім ще щось, про що вона вже не стала питати. Вона спакувала речі у дві валізи, залишила ключі на тумбочці у передпокої й зачинила двері.
Михайло виявив відсутність Олени лише наступного дня.
— Ти де? — запитав він, набравши її номер, що саме по собі було дивно: Олені здавалося, що він навіть не знає її номера, бо ніколи не дзвонить.
— Взагалі-то, я пішла від тебе, — відповіла Олена, гордо піднявши підборіддя, хоча він цього й не бачив. — Ти мене взагалі не помічаєш. Для тебе не існує нічого, крім твоєї роботи. Мені це набридло, розумієш?
– Розумію, – сумно відповів Михайло. – Я попереджав тебе, що з мене не дуже хороший чоловік.
Це було правдою: Михайло її попереджав. Вони познайомилися випадково — Олена подавилася оливкою в ресторані, а Михайло її врятував. Вона одразу в нього закохалася — не тільки за те, що він діяв сміливо й рішуче, а й за темні кучері, благородний прямий ніс і руки з довгими пальцями, якими, мабуть, слід було грати на фортепіано.
Потім, звісно, вона полюбила його й за інші якості: добродушність, щедрість, готовність прийти на допомогу всім і кожному. Та що там говорити: Михайло був рятівником, у цьому полягала вся його суть.
Тільки от рятував він не Олену — навіщо її рятувати? — рятував незнайомих людей, і це було найприкріше.
— Я тебе взагалі не бачу, — скаржилася Олена. — Ти навіть з мого дня народження зник і поїхав, хоча я спеціально перенесла його на твій вихідний.
— Я ж не винен, що потрапив складний пацієнт, — виправдовувався Михайло. — Це моя робота.
Ось так робота й зруйнувала їхній шлюб. Олена чекала, що Михайло хоча б якось боротиметься, але він одразу здався, не став вмовляти й обіцяти змінитися, на розлучення з’явився майже вчасно й підписав документи, не дивлячись на Олену.
– Ну чого ти чоловіка мучиш! – лаяла її мама. – Він же тебе кохає, чого ще треба? А як там живуть дружини капітанів далекого плавання? Пам’ятаєш тітку Ларису? Та все життя чекала на чоловіка з рейсів.
Але Олена втомилася чекати. Вона втомилася бути другою у списку його пріоритетів, де першим була чужа хвороба.
– Я не тітка Лариса, – сухо відрізала вона. – І нікого чекати не збираюся.
– Тобі треба було народити, ось що, тоді не було б часу займатися дурницями! – заявила мама.
– Ага, щоб дитина росла, вважай, без батька?
– Та що ти мелеш таке, Оленко! Чоловік працює, не гуляє. Що тобі ще треба?
Олена образилася на маму за те, що та стала на бік Михайла, і тому не відразу познайомила її з Віктором.
Віктор з’явився через два роки. Не те щоб вона шукала нових стосунків, але думати про це думала. Можна сказати, що він теж її врятував — вони з подружкою каталися на велосипедах, і в її велосипеда зіскочив ланцюг.
— Дівчино, давайте я вам допоможу!
Він надів ланцюг, забруднивши руки мастилом, вона дала йому серветку, і так вони познайомилися.
З Віктором було легко: він голосно сміявся, багато говорив і не ставив незручних питань. Працював тренером з тенісу, у нього була такса та золоті рибки.
Вони каталися на велосипедах, смажили сосиски на дачі у його друзів і дивилися серіали, лежачи в обіймах.
Іноді Оленка ловила себе на думці, що вона нарешті живе тим життям, про яке мріяла з Михайлом, тільки з іншою людиною.
Вона мала б нарешті відчути себе щасливою. Але не відчувала.
Синці з’явилися наприкінці серпня. Олена подумала — це від велосипеда, вдарилася об педаль. Потім з’явився ще один, на стегні. Потім піднялася температура. Невисока, тридцять сім і три, але таку температуру вона терпіти не могла: боліла голова, її морозило, і взагалі вона почувалася якось дивно.
— Полеж, напевно, застудилася, — сказав Віктор.
Олена й сама так думала, але всередині щось стиснулося — щось маленьке, холодне, схоже на передчуття. Вона занадто довго жила з лікарем, щоб ігнорувати такі речі.
До поліклініки Олена пішла сама. Здала аналізи, хоча лікарка теж сказала, що, напевно, це застуда або перевтома.
Але через два дні їй зателефонували й попросили прийти здати розгорнутий аналіз крові з формулою.
На цей «розгорнутий» аналіз лікарка в районній поліклініці довго дивилася, мовчала, а потім сказала: «Вам потрібно в стаціонар. На обстеження. Краще не зволікати».
Олена вийшла на вулицю, сіла на лавочку біля входу.
Віктор спочатку намагався підбадьорити її. Сказав:
— Та годі, лікарі завжди перестраховуються. У моєї мами теж щось знаходили, а виявилося — дурниця.
Він приносив їй апельсини й казав, що вітамін С вирішує все. Але коли вона показала йому направлення на госпіталізацію, він раптом замовк.
– І що, надовго? – запитав він якось надто буденно.
– Не знаю. Поки не з’ясують.
– А що там з’ясовувати? Ти ж, здається, нормально виглядаєш.
– Ти що, не розумієш? Це все серйозно. Можливо, невиліковне.
Віктор мовчав і відвертався. Олена дивилася на нього й не впізнавала. Або навпаки — впізнавала, але вперше бачила так чітко.
Віктор не був поганою людиною. Він був людиною, яка хоче, щоб усе було добре, легко й без складнощів. Він не вмів бути поруч, коли було недобре. Він не вмів бути поруч, коли було страшно.
Коли Олену поклали у відділення гематології, він приїхав один раз. Посидів на краєчку стільця, подивився у вікно, запитав:
— Тобі щось привезти?
Вона сказала:
— Якусь книжку.
Він кивнув і більше не приїжджав.
Через чотири дні він написав повідомлення. Довге, на кілька абзаців. Олена прочитала його по діагоналі, бо суть була в одному реченні: «Я хотів собі здорову жінку, яка народила б мені здорових дітей, а нам з тобою, виходить, не по дорозі».
Вона відклала телефон, повернулася до стіни. У палаті було тихо. Сусідка по ліжку, жінка років шістдесяти, мовчки дивилася в стелю. Можливо, їй теж сказали «нам не по дорозі», Олена не знала. Але про всяк випадок теж вирішила лежати й дивитися в стелю.
Михайла вона зустріла в коридорі. Він був у халаті, з папкою, і спочатку навіть не помітив її. А потім підвів очі.
– Олено?
Вона стояла, притримуючи крапельницю, бліда, у безглуздому халаті, який був їй завеликий, і думала про те, що в такий момент людина найменше хоче бачити того, кого колись залишила.
– Ти тут працюєш? – запитала вона безглуздо.
– Я перевівся сюди рік тому, – сказав він. – Завідую відділенням.
Вона хотіла сказати «вітаю», але не сказала. Він дивився на неї, і в цьому погляді було щось таке, від чого у неї стиснулося горло. Коли вона розповіла, що з нею сталося, він тихо промовив:
– Я зроблю все, щоб вилікувати тебе.
Він говорив як лікар. Але дивився як чоловік, який досі не викинув її фотографію з гаманця. Хоча вона не знала, чи була та фотографія в гаманці. Але чомусь подумала, що була.
Далі тягнулися дні, схожі один на одного. Нудота, слабкість, сон, знову нудота. Олена майже не вставала. Сусідку перевели в іншу палату, до Олени поклали нову жінку, зовсім молоду, років тридцяти. Та весь час плакала.
Михайло приходив щодня. Вранці на обході — стриманий, професійний. А ввечері, після дев’ятої, — просто так. Сідав на стілець біля ліжка й розповідав щось із лікарняного життя, що не мало відношення до її діагнозу. Іноді приносив термос із чаєм — з лимоном і цукром, усе так, як вона любить.
Вони говорили про все, крім минулого. Про серіали, про погоду, про книги. Олена розпитувала про його батьків, він — про її маму. Це було дивно: вони розійшлися, не розмовляли три роки, а тепер сиділи в палаті, як старі друзі, які колись були один для одного всім, а потім раптом перестали.
Однієї ночі їй стало зовсім погано. Михайла викликали з дому. Він приїхав за двадцять хвилин, швидше, ніж черговий лікар.
Олена пам’ятала, як він стояв над нею й тримав її за руку. Вона хотіла сказати: «Вибач, я не змогла». Сльози котилися по скронях, у вуха, і вона не могла зрозуміти, чи плаче вона від болю, чи від чогось іншого.
Вона боялася, що це кінець, але це був лише початок.
Через два місяці у неї настала ремісія. Михайло сам прийшов на виписку і сказав:
— Ти впоралася.
— Ти теж.
Він посміхнувся. У нього була втомлена посмішка, з глибокими зморшками біля очей. Олена подумала, що він постарів за ці три роки. Або вона раніше просто не помічала цих зморшок.
Їй захотілося простягнути руку й провести долонею по його щоці. Хотілося тримати його за руку, засинати з ним і прокидатися, чекати, коли він повернеться зі зміни. І неважливо, що його не буде на свята та дні народження.
Віктор зателефонував через рік.
— Привіт, — сказав він. — Я тебе шукав.
— Навіщо?
— Хотів дізнатися, як ти.
— Добре, — сказала Олена. — Я одужала.
— Слухай, я тоді… занадто запалився. Може, зустрінемося?
Вона стояла на ґанку лікарні. Повз проходили люди: хтось котив інвалідний візок, хтось розмовляв по телефону. Усе було як завжди. І вона — звичайна жінка, яка пережила те, чого не побажаєш навіть ворогу, — теж була звичайною.
– Ні, Вітю, – сказала вона спокійно. – Не зустрінемося. І більше не дзвони мені, будь ласка.
Вона натиснула кнопку «відхилити» і побачила, як до ґанку під’їжджає машина. За кермом сидів Михайло.
– Я звільнився, – сказав він. – Поїхали додому…
