Ось уже кілька тижнів Галя спостерігала за новою сусідкою, яка переїхала до їхнього під’їзду на перший поверх і оселилася в квартирі навпроти.
Нову сусідку звали Анною. Їй було близько тридцяти років, а її маленькій доньці — всього чотири. Жінка розлучилася з чоловіком і тепер жила самостійно, а доньку водила до дитячого садка, що знаходився прямо у дворі.
Галя познайомилася з Анною, і ледь вони почали вітатися й посміхатися одна одній при зустрічі, як буквально через тиждень Галя вже була нянею в суботу, прихистивши у себе Оленку.
— Вона у мене спокійна, буде гратися своїми ляльками прямо на підлозі, а ти займайся своїми справами, — пояснювала Анна Галині, — дякую, що виручаєш, у мене сьогодні зустріч, але я обов’язково повернуся до вечора. Дякую за розуміння!
Галіна знизала плечима, і лише коли Анна поспішно вийшла з під’їзду, до неї дійшло, що молода розлучена жінка пішла на романтичне побачення.
— Ого, зустріч… — прошепотіла Галина, ніжно дивлячись на дівчинку, яка, як і передбачала мати, влаштувалася гратися в куточку кімнати на підлозі.
У Галі доля не складалася. Їй було двадцять вісім років, саме час вже народжувати дітей від коханого чоловіка, але ні того, ні іншого в її житті не було.
— Це все тому, що ти несучасна, — пояснювали їй подруги, — весь час сидиш за своїм в’язанням, а треба рухатися, ходити на танці, гуляти, бувати в компаніях. А так можна просидіти всю молодість, чекаючи на принца на білому коні…
Галя погоджувалася, але нічого не робила. Вона соромилася своєї легкої повноти й не вважала себе красунею, маючи звичайну зовнішність.
Тепер, коли вечорами вона часто приймала у себе в гостях чотирирічну Оленку, з якою подружилася, Галя тим більше не могла зрозуміти, як мати кидає таку чудову дитину, тікаючи на побачення до чужого чоловіка…
Для Галі сім’я, а тим більше діти, були чимось на зразок божественного дару з небес, і вона полюбила дівчинку всім серцем, намагаючись і книги їй читати, і грати з нею, і ліпити фігурки з пластиліну.
— Ой, Галю, я тобі ніколи не віддячу, — шепотіла Анна, забираючи вже пізно ввечері у сусідки свою напівсонну доньку, — ти моя помічниця.
– А що батько дитини, — запитала якось Галя, — він-то навідує Оленку? Вона часто згадує його і, мабуть, сумує.
– Навідував би, та зараз у відрядженні. Ох, вже мені його відрядження! То місяць його немає, то півтора… Через них і розлучилися… Ось скоро приїде, і тобі стане легше, він почне брати її на прогулянки. Він її дуже любить і завалює іграшками, що зовсім даремно. Краще б нам грошей давав побільше… — посміхнулася Анна.
І, справді, незабаром з’явився батько дівчинки. Стрункий, світловолосий чоловік підхопив Оленку біля під’їзду й довго не відпускав з рук. Галя випадково побачила цю зустріч із кухонного вікна й навіть розплакалася: так щиро дитина й батько раділи один одному.
Через кілька днів Галя познайомилася з Михайлом — батьком Оленки. Якраз у той час дівчинка була у Галі. Стало звичним, що Оленка прибігала до своєї «тітки Галі» погратися, подивитися мультики, поки мама йшла в магазин або на ринок. І цього разу батько знайшов свою доньку у Галі.
— Дуже вам дякую, — дякував він, — що доглядаєте за донькою… І Оленка вас дуже любить. Завжди так і каже: «моя Галя», — посміхався Михайло, коли прийшов за донькою до Галини.
— Тату, тату, йди з нами чай пити, — раптом покликала батька дівчинка, яка доїдала пиріжок на кухні.
— Так, йдіть. Ми щойно сіли пити чай з пиріжками, треба доїсти. І вас пригостимо, — запросила Галя Михайла.
Він пройшов на кухню, сів за стіл із дочкою і теж пригостився пиріжком.
— Невже це ваші, домашні? — здивувався він.
— Ну, так. Звичайно, — відповіла Галя, — беріть ще, їжте на здоров’я… Я сама їх люблю, ось і трохи набрала ваги… Але збираюся сісти на дієту.
— Навіщо? — знову здивувався Михайло, — вам дуже личить бути такою, яка ви є… І взагалі, я не думав, що молоді дівчата зараз печуть пироги. Уявляв, що цим займаються лише бабусі, і то в селі, біля печі та перед святом.
Вони розсміялися, і Оленка теж приєдналася до їх веселощів, подаючи батькові другий пиріжок.
— Ось підросту, і Галя навчить мене теж пекти пироги, — сказала дівчинка, — і я потім буду вас годувати смачними пиріжками!
— О, це було б чудово, — погодився Михайло, — але нам час на прогулянку, інакше мама скоро забере тебе, і ми не встигнемо нагулятися.
— Мама мене не скоро забере, а тільки вночі, — швидко відповіла дівчинка, а Галя промовчала.
Михайло схилив голову й похмурнів. А потім повів доньку у двір. Після прогулянки він знову привів доньку до Галини, а вона тихо запитала:
— А ви не можете брати доньку до себе на ночівлю? Вона сумує…
— Я вже думаю над цим. Працюю з раннього ранку на заводі, а живу на іншому кінці міста, шкода буде її так рано будити вранці… А тут у неї є дитячий майданчик у дворі, і мати… — він знову відвів погляд, — але дякую вам за допомогу. А я думаю обміняти квартиру, щоб бути ближче…
Вдруге, коли Михайлу довелося забирати дівчинку на вечірню прогулянку від Галі, він запропонував прогулятися всім разом.
Галя не очікувала запрошення і почала відмовлятися, але Оленка прилипла до неї:
— Ходімо, Галя, я покажу тобі, як вмію ліпити пиріжки з піску!
Галі довелося вийти до найближчого скверу, де був чудовий дитячий майданчик. Вони з Михайлом раділи за дівчинку, бо Оленка веселилася зі знайомими дітьми й час від часу озиралася на тата та Галю.
Гуляли майже до сутінок, адже літній вечір був дуже теплим.
Михайло помітно нервував через те, що Анни немає вдома, і дівчинка фактично залишається на піклування сусідки вечорами.
– І коли вона тільки нагуляється, — тихо пробурмотів він, щоб донька не почула, — через її гулянки й розлучилися…
Галя промовчала.
– Вона вам хоч платить за те, що ви доглядаєте за Оленкою? — знову запитав він, коли вони вже поверталися додому.
Галя заперечно похитала головою.
— Виходить, що ви живете не своїм життям. Не можете, як нормальна дівчина, піти на побачення, або робити те, що хочеться, зрештою відпочити чи лягти спати… — обурився Михайло, — я був упевнений, що у вас є домовленість про оплату!
Галя зітхнула:
— Ми нібито в дружніх стосунках, як добрі сусіди, — відповіла вона, — а Оленка стала для мене справжньою подругою.
— А де ж твоє особисте життя, Галю? — прямо запитав Михайло, — була заміжня? Є хтось?
— Не була, не мала стосунків, і дітей, на жаль, поки що не народила… — посміхнулася Галя.
— Ммм так… — лише так відповів Михайло, а потім поцілував доньку й спробував залишити гроші на тумбочці у передпокої.
Галя категорично не взяла гроші, повернувши їх Михайлу.
– Ну, тоді я придумаю, як віддячити… — сказав він і вийшов на вулицю.
У неділю Галя закінчувала прибирання квартири, коли у двері подзвонили.
– Запрошуємо нашу подругу Галю в кафе з нагоди свята — Дня міста, — сказав замість привітання Михайло, тримаючи за руку Оленку.
Так вони вперше пішли в кафе втрьох, а Анна, яка теж збиралася на побачення, дивилася їм услід з вікна й посміхалася.
— Ось два чоботи — пара… Вона тобі якраз підходить, валянок…
Анна навіть не підозрювала, як скоро її колишній чоловік і сусідка стануть нерозлучними. Оленка була тим сполучним ланцюгом, який ще більше зблизив Галину та Михайла. Дзвінкий голосок дівчинки раз у раз лунав у під’їзді, коли вона бігала з квартири в квартиру, збираючись на прогулянку з татом і підганяючи свою Галю.
— Ти хоч зрозуміла, який у нього характер? — не витримала одного разу Анна, завітавши до Галі саме в той момент, коли та збиралася на побачення.
— Начебто так… — відповіла Галя, — але ж ви вже розлучилися? І хіба тобі не байдуже, з ким він почне стосунки?
— Та я не про нього турбуюся, а про тебе, дурненька… Не варто кидатися на першого-ліпшого, навіть якщо на тебе в тридцять років ніхто не дивиться, — випалила Анна й пішла до себе.
— Ось і подякувала, — сказала їй услід Галя й сіла на стілець у кухні, витираючи очі…
А потім підвелася, поправила зачіску і, посміхнувшись, пішла у двір, де на лавці на неї чекали Михайло з донькою.
Сусіди спостерігали за цими дивними подіями з вікон і робили прогнози щодо майбутнього Галини. У будинку її любили за охайність, спокійний характер і привітність. Дівчина жила в будинку понад десять років сама, відколи досягла повноліття.
— Адже я теж пережила розлучення своїх батьків, — розповіла вона одного разу Михайлу, — тільки в підлітковому віці. І мені тоді було дуже боляче, прикро і за маму, і за тата, ніяк не могла зрозуміти, чому мої рідні й улюблені люди більше не хочуть бути разом…
Скільки сліз я пролила в подушку, ніхто з моїх близьких не знає. Я не могла їх засмучувати. Думала, що їм і без моїх сліз важко…
А потім вони влаштували своє життя: завели нові сім’ї. Живуть у різних містах, а я залишилася тут, бо моя рідна бабуся живе неподалік. І в їхніх нових сім’ях мені немає місця й любові…
Михайло слухав її уважно й навіть не міг дивитися дівчині в очі. А потім запитав:
— Ось тому ти й допомагаєш Анні? Грошей не береш?
— Саме тому я й допомагаю вашій Олені! Бо вона — це я в дитинстві. Тільки вона молодша, ніж я була тоді. І, дай Боже, не так сильно переживає розпад сім’ї… — з гіркотою відповіла Галя, дивлячись, як дівчинка грається з друзями на дитячому майданчику.
– Ти розумна й добра… — раптом сказав Михайло, — виходь за мене заміж. Тільки не відмовляй одразу, будь ласка, якщо не кохаєш мене… Пожалій мене, як жалієш мою доньку… Дай мені шанс і хоча б якийсь час сподіватися, що ми кохаємо… Хоч когось…
Вони помовчали хвилину, а потім Галя подивилася на нього й запитала:
— То ти мене кохаєш? Чи просто хочеш, щоб тебе кохали?
— Кохаю, звичайно. Як тебе можна не кохати? Ти — справжня жінка. Взірець ніжності й доброго серця… — прошепотів він, стискаючи її руку.
Вона мовчала, а він боявся поглянути на неї, доки не почув схлипування… Галина тихо плакала, стримуючись, щоб не привернути увагу сторонніх очей.
— Ніколи б не подумала, що мені зроблять освідчення й пропозицію на цій лавці в парку… — раптом посміхнулася вона, — я так часто тут сиділа й мріяла про кохання.
Вони обійнялися, а незабаром до них підбігла Оленка і, анітрохи не дивуючись, що дорослі обіймаються, залізла батькові на коліна та посміхнулася Галі світло й щасливо.
Коли Михайло та Галина стали сім’єю, вони оселилися неподалік, в іншій квартирі, яку Михайло придбав у цьому ж районі, щоб бути ближче до доньки.
І дівчинка так і жила між двома сім’ями: то в батька, то в матері. А коли у Галини й Михайла народився син, Оленка раділа, що стала старшою, і приходила вже частіше, щоб допомагати Галі й татові доглядати за братиком.
